Різдвяно-новорічні свята 1942 і 1943 років у дзеркалі костянтинівської преси. Частина 3. Святочний Гайворонський

Помітне місце на шпальтах «Відбудови» займали матеріали видатного українського письменника Василя Гайворонського (газетний псевдонім часів німецької окупації — Василь Земляк).

Більш відома його рання проза кінця 1920-х — початку 1930-х, просякнута романтикою творіння нового світу, комсомольським ентузіазмом. Після війни в екзилі з’явився новий Гайворонський, під псевдонімом Гайдарівський. Мудрий розповідач, філософ, навіть міфотворець, бо його пан Номікосов з заячим пастухом Васильком стали для мене таким же міфом Донбасу, як і добрий Шубін. Гайдарівський цього періоду залишає по собі насамперед реалістичні, вільні від совєцького ідеологічного викривлення, художньо досконалі картини життя  робітничого Донбасу довоєнних часів.

У костянтинівській окупаційній пресі ми зустрічаємо ще одну реінкарнацію Гайворонського — Василя Земляка. Він вдивляється в життя окупованого краю, роздумує, намагається художньо відобразити ті зміни, що приніс в життя наших земляків німецький «новий порядок».

Наприкінці 1942 матеріали за підписом В. Земляк з’являються чи не у кожному числі «Відбудови». Поміж них два твори, які продовжують ще дореволюційну традицію святочного оповідання.

Жанр святочного оповідання знаходиться на перетині реального життя і казки, він не передбачає звичайних казкових чудес, його чудеса для Фоми віри-не-маючого, вони конкретні: голодного нагодувати, безпритульного обігріти, розлучених з’єднати, виявити в людині хороше. До цього жанру іронічно ставляться, либонь, тільки тому, що він неодноразово бездарно втілювався на шпальтах різдвяних газет. Однак Діккенс і Достоєвський, Марк Твен і О’Генрі створювали маленькі святочні шедеври. Але вернемося до нашого земляка.

У газеті від 19 грудня 1942 року у рубриці «Літературна сторінка» надруковано оповідання Гайворонського «Турботна ніч».

Німецький солдат Карл веде вантажну машину по зимовій Україні і мріє про нічний відпочинок у теплій хаті, смачну вечерю, приязне спілкування з хазяями. Нарешті він опиняється в селі у хаті, там тільки жінка і діти.

Карл вже лягає спати, як до оселі заходить хтось у російській військовій шинелі. Жінка і діти з плачем і радістю кидаються йому назустріч. Це повернувся батько, якого відпустили з німецького полону. Він тяжко хворий на запалення легенів, дійшов з останніх сил.

Карл розуміє, що українського селянина треба рятувати, бо він може померти. Німець ставить йому банки. Це допомагає, але Карл розуміє, що треба ще зробити горілчаний компрес, щоб солдат, що повернувся додому, вижив. Але у домі нема горілки. І він йде в ніч, щоб знайти в селі спирт чи горілку. Знаходить, робить компрес, і тільки після цього, врятувавши людину, засинає. Але ненадовго. Зранку військова автоколона знову вирушає в дорогу.

Християнське по духу святочне оповідання, воно просякнуте гуманною ідеєю людського братерства, людяності, які об’єднують недавніх ворогів, малюють їх у сяйві різдвяного святочного чуда взаємної любові і поваги.

У часописі від 24 грудня 1942 року надруковано ще одне оповідання за підписом Василя Земляка, це є «Несподівана ялинка».

Літній солдат Захарченко і молодий Коля сидять вночі біля розжареної грубки в бліндажі і розмовляють. Поруч сплять інші вояки червоної армії. Храпіння, сморід. Захарченко згадує, що настала різдвяна ніч. Він згадує, як святкували це свято за старого режиму, як ходили по селу колядники, які страви готували на свят-вечір. Він думками лине до себе у село, його турбує, як там його сім’я, чи сіли за стіл, що на столі, як там під німецькою окупацією.

Приходить лейтенант і запрошує добровольців у розвідку. Коля і Захарченко погоджуються. Захарченко йде крізь снігову тишу. Він розуміє, що згоден і загинути, аби покласти край остогидлому життю. Аж ось починається німецький обстріл. Розвідники попадають у німецьку пастку. Якимось дивом Захаренко лягає на землю перед самим початком німецького вогню. Поруч виявляється якась лощина, куди він заповзає. Над ним йде бій, а він поринає у якесь дивне забуття. Він розуміє, що пішов у розвідку, щоб якось опинитися у своєму домі. Він більше не хоче воювати.

Крізь звуки бою, а потім і німецької говірки, до нього доносяться голоси різдвяного святкування, а сам солдат силкується не заснути. «Хай мене німці знайдуть, і побачать, що я не вояка». Але все ж холод його переборює і він засинає.

Прокидається він у якійсь землянці, у кутку стоїть маленька святкова ялинка. Він зовсім голий лежить під ковдрами. «О, гут, гут», — звертаються до нього німці.

Ось таке святочно-дезертирське оповідання. І чудо — німецький полон, який спасає життя і дає надію на майбутнє.

Війна зображується під таким незвичним кутом зору, що я навіть розгубився. Але ж це було. Було і дезертирство з Червоної Армії, і українські військовополонені, яких німці розпускали по домівках. І був письменник, український патріот і антикомуніст, який зміг показати нам життя в окупованій Костянтинівці і Україні, відкинувши радянські ідеологічні кліше.

І.Брєдіхін, викладач історії КВПУ.