Продовження. Частина 1.
Татаро-монгольська навала зовсім не означала повного обезлюднення теренів київської землі. Спогади мандрівників середини ХІІІ сторіччя малюють край, хоч і переживший руїну, але повний життя. В степу поруч з кочовиками проживає осіле населення, працюють перевози через ріки. Але соціальна структура суспільства була серйозно деформована. Княжа влада тимчасово заслабла. Тому досить великий прошарок воїнів-дружинників опинився поза феодальною ієрархією. На землях з владою номінальною вони почали займатися промислами на теренах українських степів. Часто утворювали ватаги, які краще було не зачіпати. В ті часи зайняття військовою справою було спадковим, тому в цьому прошарку українського суспільства передавалися від діда-прадіда не тільки військові знання і вміння та господарські навички.
Русь (не плутати з Московщиною-Росією) ніколи не знала самодержавства. Не кажучи вже про вічовий устрій, князі завжди радилися зі своїми лицарями-дружинниками. («Ну, як я можу прийняти християнство, - каже Святослав. - З мене ж дружина сміятися буде»). На генетичному рівні закарбовувалось в українських лицарів державницьке українське світосприйняття, яке поєднувало особисту свободу з жертовним служінням Святій Руській Землі. Згодом українське степове лицарство навіть назве свою країну - Вольності Запорозьські.
Є тільки два народи — українці і євреї, які на рівні богоствореної прабатьківської мови закарбували у віках відношення до своєї країни, як до святині. Це коли ми використовуємо в українській мові прийменник «на» по відношенню до України, а євреї відповідний прийменник в івриті по відношенню до Шма Ісраєль. Кажучи «На Україні», ми апелюємо до символіки Святої Гори. Свята Гора — це місце максимально наближене до Господа, місце зустрічі з ним. Нашому народу, до речі, з давніх-давен притаманне сприйняття кургана-гори, як місця святого. Навіть в наш час споруджують по українських селах насипні кургани-пам’ятники. Вражаючий приклад цього — село Прелесне Донецької області, курган поруч з філією Донецького обласного краєзнавчого музею, пам’ятник загиблим під час другої світової односельцям.
Таке ж відношення до України, як святої прабатьківщини індо-арійської цивілізації, є у всіх арійських народів, які зберегли історичну пам’ять. Так, під час спільного радянсько-індійського космічного польоту у квітні 1984 році індійська сторона висунула вимогу, щоби стиковка двох космічних апаратів — орбітального комплексу «Салют-7» - «Союз-Т-10» і космічного корабля «Союз Т-11» - відбулася над територією України. І коли це транслювалося, в прямому ефірі з уст індійських коментаторів прозвучало, що стиковка відбувається над арійською прабатьківщиною, над колискою індійської цивілізації. На жаль, в повідомленнях радянських засобів масової інформації така інформація вилучалася цензурою. То ж «на Україні, на Русі» це форми, які на граматичному рівні підкреслюють особливий, божественний статус української землі. Безглузда рекомендація наших академіків вживати форму «в Україні», щоб все було, «як у людей», і щоб московський люд над нами більше не сміявся... І що, в них одразу з’явилась повага до України? Безглуздо вважати своїх пращурів дурнішими за себе. Цей випадок «реформування» є прикладом втрати сакрального зв’язку зі своїм грунтом, приклад розриву тяглості своєї власної історичної пам’ яті.
Притаманне кожному українцю відношення до своєї землі, як до святині, як до землі казкової і поетичної, віднайшло дуже яскраве вираження в творчості козака і шляхтича з дідів-прадідів видатного письменника Миколи Гоголя. У митця вражає контраст між поетичним зображенням своєї рідної України і чужої Московщини. Епічні образи лицарів-козаків, таких, як Тарас Бульба, образи щасливих, духовно багатих, заможних українських селян, як, наприклад, коваль Вакула, змінюються новими образами. В Московії Гоголь побачив перемогу сатани над людською природою, яка прийняла рабське подобіє. Це країна, де живуть «мертві душі», (в наш час письменник, можливо, описав би їх, як «живих мерців») з «свинячими харями» (остання сцена «Ревізора»). За власним визнанням Миколи Гоголя головною думкою всього його життя та творчості було «Як чорта виставити дурнем». Не раз у нього герої-козаки сідлають чорта і літають, навіть над нашими краями, над Сіверським Донцем. Характерно, що перший в літературі образ козака-характерника ми також знаходимо у Гоголя - це Череватий Пацюк з повісті «Ніч проти Різдва». (Про казаків-характерників, воїнів-магів, які якраз і жили на місті майбутньої Костянтинівки, буде спеціальна стаття).
В 1362 році в урочищі Сині води (сучасна Кіровоградщина) об’єднане військо литовців і русинів (сучасних білорусів і українців) одержало тріумфальну і судьбоносну перемогу над об’єднаними силами Золотої Орди. Це вдалося завдяки короткочасному, всього на два роки, перемир’ю на північному тевтонському фронті. Армія під проводом Великого князя Ольгерда здобула рішучу перемогу над трьома татарськими князями: Кутлубугою, Хаджибеєм і Дмитром (до речі, християнином). Перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куліковської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і звільнила Україну від татарського панування. В 2012 році 650-ту річницю цієї великої перемоги будуть відзначати в Литовській республіці і на Україні. Планується проведення наукових конференцій, історичних битв-реконструкцій і т.п. заходів.
За своїм військово-політичним значенням Синьоводська битва несопоставимо вища, ніж битва на Куліковому полі, яку російська імперська історіографія безсоромно розпіарила. Адже битва на Куліковому полі була по своєму характеру громадянською. Московський князь Дмитро діяв за розпорядженням хана Золотої Орди Тохтамиша. За дорученням свого господаря московський князь повинен був покарати темника Мамая. Той був лише чиновником, який перебрав на себе забагато влади, навіть взяв собі право призначати на трон верховного хана Золотої Орди угодних йому претендентів. Дмитро виконав доручення. Але це не спасло Москву від спалення її Тохтамишем у 1382 році. Вона навіть не опиралася. З Москви побігли князі, їх родини, мітрополіт Кіпріан. Чернь обпилася хмельних медів з княжих подвалів і «по п’яні» пустила татар в місто. Тому ще століття, до 1480 року, землі Московського князівства перебували під владою політично і військово слабнучої Золотої Орди.
А Україна вже у 1362 році звільнилася від татаро-монгольського іга. За 20-30 років безперервного наступу, ломаючи опір в тому числі і ординських холуїв-москалів, литовсько-руські війська вийшли на свої природні кордони по Дніпру і Чорному морю. Це в умовах безперервної, виснажливої війни з тевтонами, за якими стояло все німецьке лицарство. А московські імперські історики розказують байки про «геніальних» своїх князів, які, повзаючи навколішки перед монголо-татарськими ханами, «крисятничали» данину, мріючи про свій самодержавний улус.
Козацтво ще не має своєї окремої військової організації. Окремі загони, як сказали б в наш час «рейнджерів», які чудово знали степ, займалися якраз тією справою, яка їм була притаманна і надалі: дальня розвідка, набігові операції, охорона переправ, бродів, кордонів. Цю функцію прикордонної «залоги» козаки в русько-литовській державі і виконували.
І.Брєдіхін, викладач історії КПЛ.
Далі буде.
