У часи святкування чергової річниці народження українського поета Т.Г. Шевченка ми знову згадуємо про знакову особистість митця, його творчість і долю. Як не прикро це визнавати, але ключове слово тут – „згадуємо”, адже постать Т. Шевченка для пересічного громадянина України залишається звичним атрибутом держави. Атрибутом офіційним, навіть офіціозним, гранітним постаментом на площі, який постійно на виду, до якого звикаєш, як до елементу пейзажу. 9 березня ми знаходимося у ситуації перехожих, яких іноземний турист розпитує, а кому це у вас тут пам`ятник? А, так, Шевченкові… І якби цей імовірно далекий від цивілізованого світу турист запитав далі, хто ця людина, навряд чи наша відповідь була б інформаційно переконливою.
Скажімо чесно, що саме пригадується про Тараса Шевченка, крім заяложених фраз про його велич і геніальність поета? Сирітська доля селянина-кріпака, талант, який спіткала солдатчина, тяжка доля на чужинській стороні, „Катерина” і „Гайдамаки” зі шкільної програми. Про талант Шевченка-художника не згадаємо, хоча його живописні полотна розкривають ще одну, не менш важливу, ніж поетичну, грань творчої особистості. Про особисте життя митця годі й розпитувати. Аякже, хіба може постамент бути звичайною людиною? А такі речі, як світоглядні позиції, естетичні засади творчості, формування його творчої особистості в умовах специфічного життєвого досвіду та соціально-історичних реалій – це взагалі риторика академіків, яка приведе нашого звичайного українця у стан тихого жаху. Хоча насправді усе простіше: йдеться про те, що за людиною був Т. Шевченко, чому він геній.
Коли починають говорити про те, що Тарас Шевченко возвеличив українську націю, поставивши її врівень з іншими європейськими, хочеться зразу спитати, а чи потребували українці такої „реабілітації” в очах світу? Чому треба пояснювати комусь очевидні для інших речі? І тут криється перша проблема у розумінні справжнього, а не плакатного Шевченка. Справа в тому, що митець зовсім не мав перед собою приписуваних йому завдань. Його творчість була не бажанням возвеличення, утвердження національного духу, а закономірним результатом національного духовного розвитку. Простіше кажучи, поет не зображував свій народ, свою Україну, він жив цим, жив, як дихав. Інакше бути не могло, інакше він не був би Поетом.
Зробити Шевченка сучасним та нагадати про його актуальність сьогодні. Переважно такою є мотивація сучасних художників, які створюють аж ніяк нетрадиційні та непафосні зображення поета. Шевченко-Супермен, Шевченко на Майдані, Шевченко в АТО... І цим список актуальних втілень Шевченка аж ніяк не вичерпується.
***
Цікаво, що цьогоріч осторонь не залишилося навіть традиційне зазвичай міністерство культури, яке зобразило поета в образі воїна АТО.
Тут чується прискіпливо-принизливе питання, чому це Шевченко український поет, адже він жив у Петербурзі і більшість його творів написані російською? (Саме так висловився один „ерудит” у букіністичному відділі кілька років тому). Ну, по-перше, не зі своєї волі, і не тільки у Петербурзі. Особистою трагедією на схилі його короткого життєвого віку стала для митця невдала спроба купівлі омріяної хатинки на березі Дніпра (оце його втрачений рай, останній прихисток стомленої душі, його Єрусалим). Змучену життєвими незгодами людину вкотре звинуватили в неіснуючих гріхах „доброзичливці” з лояльних владі поміщиків-лібералів, і вже нібито вирішена справа зірвалася... Інша річ – його російськомовна спадщина, тобто питання про приналежність Т. Шевченка тій чи іншій національній культурі. Не будемо забувати, що творчий доробок митця складається не лише з поетичних творів, але має і драматургічні зразки, і здобутки у царині великої прози, і щоденникові записи, свою роль у розумінні особистості поета відіграє і його листування. Боюся, що для багатьох перехожих біля пам`ятника Шевченку це теж може бути відкриттям.
Поезія і проза – матеріал різний за формою, і те, що може бути виражене поетичним словом, у прозі звучатиме по-іншому. Віршова форма найбільше придатна для вираження настроєво-почуттєвих інтонацій, відображення інтимних речей, тобто того, що керує існуванням людини на рівні емоційних імпульсів, переживань, спогадів (звичайний життєвий досвід людини). Такий досвід у Шевченка природно пов`язаний з його українським корінням, він просто не міг усвідомлювати себе кимось іншим, неукраїнцем, а тому те, що жило у його душі, могло „говорити” лише українською. Інша річ – проза. Вона покликана відбивати так звану розумову картинку бачення світу.
Прозовий твір розрахований на діалог з читачем, а у випадку Т. Шевченка – з читачем інтелектуальним, освіченим. Тут наш геній ніяк не вписується в нав`язуваний образ Кобзаря, освіченого селянина, пана в кожусі. (Згадаймо розтиражований портрет старого діда у шапці і кожусі, а йдеться ж про людину, що прожила лише 47 років!). Насправді Т. Шевченко був рівним у колі не тільки петербурзької, але і загалом європейської інтелігенції. Так, на оренбурзькому засланні він близько зійшовся з поляками-однодумцями, для яких питання про те, до якої нації ти належиш, було також ключовим у питанні про те, хто ти є. В історичних реаліях Російської імперії першої половини ХІХ ст. інтелектуальне спілкування (а саме цим і є Шевченківська проза, листи і щоденникові записи) відбувалося російською мовою не через якусь вищість останньої над іншими мовами, а лише через те, що ця мова була офіційною, всіляко „спонсорованою”, врешті-решт, дозволеною державою. У Т. Шевченка, як і у будь-якої творчої особистості, що бажає бути не просто почутою, але й відчуває жагу спілкування, пошуків однодумців, просто не було іншого вибору самореалізуватися у цій сфері. Щоб не бути голослівним, можна згадати надзвичайно шанобливе ставлення до Т. Шевченка з боку провідних представників російської інтелігенції, таких як „російський праведник” Микола Лєсков, зачарована душа якого знайшла відгук у творчості українського поета, чи революційні демократи Микола Чернишевський та Іван Тургенєв, а ще ж велике коло польських друзів: Зигмунд Сераковський, Едвард Желіговський та ін. Тож чи можна ставити за догану Шевченкові його спроби інтелектуального контакту на звичному для всіх російськомовному полі? Але митцем світового значення він став насамперед завдяки унікальності свого поетичного дару, презентованого світові рідною мовою.
То де він – справжній Шевченко? Навряд чи він справді оживає у показових літературно-мистецьких дійствах, які щорічно проходять у навчальних закладах різного типу, „культурно-масових” заходах чи щемких до оскомини теле- і радіопередачах, приурочених до… Справжній Шевченко не звучить в актовій калиново-рушниковій залі, святково прибраний у вишиванку. Він оживав у слові героїв визвольних змагань 1920-х років, у слові поетів-шістдесятників, дисидентів і філософів, на барикадах Майдану – у голосі Героя Небесної сотні вірменина Сергія Нігояна.
До Шевченка нещирим шляхом не дійти, авжеж, не дійти до нього і під примусом. Питання про те, чи треба йти, кожен вирішує сам. Але одного не можна заперечити – кожен може відкрити для себе свого Шевченка, який не матиме нічого спільного із трафаретним зображенням на банківській купюрі.
Сергій Несвіт.
9 березня 2015 р.
