Сьогодні, 30 березня, виповнилося 40 днів від події, яка вразила весь світ, яка змусила проливати гіркі сльози, яка вбивала в серці кожного з нас сили, крапля за краплею з'їдала нерви. Рівно 40 днів тому в місті Києві було вбито 100 захисників демократії, яких пізніше назвали Небесною Сотнею.
Сто першим, найстарішим за всіх загиблих під час сутичок на вулиці Інститутській, став 83-літній Іван Наконечний, офіцер ВМС СРСР. Він мужньо стояв під кулями, захищаючи честь країни, яку так любив. Наймолодшому загиблому було лише 17 років. Це – Назар Войтович з села Травневе, що на Тернопільщині. На Майдан він приїхав зранку того жахливого дня і пробув там лише годину, загинувши від кулі снайпера. Назар був єдиною дитиною в сім’ї. Крім них загинуло ще 100 осіб. Але серед мужніх захисників були ще й жінки. Їх великі серця билися до останнього, підтримуючи волею до життя, душевною силою й рішучістю своїх синів, чоловіків, братів. Усі вони загинули, приєдналися до Небесної Сотні героїв.
Багато людей питають: «За що вони билися? За що загинули? За ідею?». Я хочу зробити спробу дати свою відповідь на це питання. Усі вони стояли за те, щоб не було в нашій Україні корупції, несправедливості. Щоб Феміда не зважала на хабарі та родинні зв’язки, а судила з зав'язаними очима, щоб міліція була з народом, а не проти нього. Щоб не били наших українських дітей. Ще багато різних причин. Але борців об’єднувало одне – бажання жити краще. Невже вони в цьому винні? Невже вони заслуговували смерті від підлої кулі кривавих тиранів? Невже вулиця Інститутська мала стати для них пеклом?
Сьогодні я була на цій вулиці. Сьогодні я відчула весь жах смерті. Я відчула той запах, який оточує нас перед нею. Тільки сьогодні я зрозуміла, якою ж страшною вона є. Нищивна сила, руйнуюча життя. Лише залп пострілів — і життя зникло. Ідучи по цій вулиці, я розуміла, що ступаю по бруківці, на якій вмерли десятки, на якій ще не висохла кров, на якій звичайних чоловіків, котрі були чиїмись батьками, дідами, братами, коханими вбили провладні снайпери, кроваві автомати тиранів.
Від самого майдану Незалежності, найбільшої барикади, над якою майорять заклики до миру, дорога вислана квітами. Різнобарвними живими квітами у пам'ять сірим від кіптяви обличчям загиблих. Мільйони свічок не в змозі передати той біль, який відчуває кожен, хто хоч колись тут був.
Хочу зауважити, що тут, на Інститутській, немає жодних політичних гасел. Немає жодного натяку на політику. Є лише сльози, відчай та жах. Замість політики — листівка з віршем, який без сліз не дочитати до кінця:
«Мамо, не плач. Я повернуся весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанку в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубо, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає,
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустинку,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. І люблю Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна».
Протягом усього часу, який я провела там, на цій вулиці скорботи, я бачила людей, які плачуть на колінах перед фотографіями загиблих. Сіра жіночка з чорною покритою головою стояла на колінах та плакала перед фотографією молодого чоловіка, якому на вигляд було не більше 30 років, але на цій світлині чорна стрічка у правому кутку. Маленька дівчинка з коричневим ведмедиком у руках стояла поза жінкою. Невже в цієї дитини забрали батька? Як їй відтепер дорослішати без найріднішої в житті людини?
А ось трошки далі металевий стовб. Крізь нього, через маленьку дірочку визирає сонячний промінь. Якби ж ви знали, що це дірка від кулі. Снайперський постріл прошив наскрізь металевий стовб. Тоді що вона робить із людським тілом? Ось тут, поруч, сидів боєць однієї з сотень. У нього на колінах спав маленький песик. Чоловік його ніжно пригортав до себе і ніби посміхався, але за цією посмішкою крився біль. На його обличчі прочитувався відбиток тих страшних подій, під час яких загинули його друзі, товарищі. Поруч стовбури дерев, густо пошкрябані кулями. А земля під ними вже вдосталь напилася крові. Повітря коло них вдосталь надихалося відчуттям передсмертної агонії. Кожен птах, котрий пролітав крізь це пекло, відчув сморід жаху й тліну. Усе тут, на вулиці смерті, відчуло дотик кістлявої руки всепоглинаючої сили, яка забирає життя. Усе тут опалене вогнем. Тільки мужність наших чоловіків, наче неопалима купина, залишилася в серцях й не згоріла у пеклі подій. Мені було страшно просто знаходитися тут, а що ж було того дня? Тоді так само шумів вітер, але тоді було страшніше. Неозброєні хлопці безстрашно забирали своїх поранених товаришів під свист куль. Їх не лякала зброя кривавого вбивці, через якого багато невинних душ втратили земну оболонку, земне життя. Невже вони в чомусь винні? Невже вони заслуговували на це?
Перебуваючи тут, розумієш, що життя швидкоплинне. Воно може обірватися в будь-яку мить. Тільки тут, дивлячись як безглуздо і безжально панувала смерть, розумієш, наскільки ж воно цінне. Немає різниці, якої політичної сторони ми дотримуємося, немає різниці, за кого голосували на виборах чи кого підтримували. Ми маємо залишатися людьми. Маємо поважати загиблих. Неважливо, загинув то беркутівець чи майданівець, — важливо те, що кожен з них заслуговував на життя! Жоден з них не мав вмирати цього дня. Кожен з них мав право жити. Ніяка політична сила не заслуговує того, щоб за неї помирали люди. Адже життя — найцінніше, що є в кожного з нас.
Я закликаю кожного залишатися людиною. Закликаю кожного усвідомити, якою страшною є смерть. Звуки війни не мають лунати на нашій українській землі. Ми маємо триматися разом, адже нікому не вистачить тепла, доки не візьмемося за руки. Ми маємо зробити так, щоб загиблі нами пишалися. Щоб не йшов брат на брата, щоб ніхто не міг роз'єднати нас, адже всі ми — люди, усі ми — брати й сестри. Нехай події на вулиці Інститутській, на вулиці смерті, на вулиці, яка так смердить жахом і болем, стануть нам усім уроком. Єднаймося, милі! Пам'ять загиблим!
Як прикро, що кров, смерть, жах стали частиною нашого сьогодення, частиною нас самих. Ще довгі роки ця провина буде обтяжувати наше життя та спалювати наші душі, бо, можливо, провина за це є на кожному з нас.
Віолетта Шейченко, юнкор ЦДЮТ.
