Лампочка Олексійовича,

Опубликовано moderator - Mar 09

чи На вашій вулиці буде святково та світло, якщо ви візьмете на себе відповідальність

Що ми побачимо, коли вийдемо вночі на околиці нашого міста? Темряву, бо вуличне світло якщо і є, то лише на головних вулицях Костянтинівки. Але ось нещодавно я йшов по вулиці Пролетарська, яка світилася, як у якомусь американському кіно. На кожному стовпі ліхтар світить, дорогу видно, людей видно, які йшли й просто гуляли по вулиці повз мене. Радісно було на душі. Та тільки та вулиця Пролетарська знаходиться не у нас, а у наших сусідів в Дружківці, в селищі Олексієво-Дружківка.

В селищі!!! А у нас в місті чомусь не можуть таке зробити. Я став запитувати перехожих, слава Богу, вони не боялися один одного, допомагало світло від ліхтарів: “Люди добрі, як же сталося у вас таке щастя, вся вулиця уночі світиться, наче удень? Мабуть у вас тут живуть або олігархи, або селищна рада усім складом?”. “Та ні,- кажуть, - в основному пенсіонери, старі та малозабезпечені”. “От як вас ваша влада поважає, - кажу, - вулицю вам освітлила”. “Та яка там у чорта влада, - відповідають, - самі зібралися, та й зробили. Правда не самі, а зібрав нас тут один наш сусід, Євген Олексійович Шаповалов, розтлумачив, що й до чого, а ми й погодилися. І зараз зі світлом. А якщо цікаво узнати, то питайте в нього, он його хата”.

Та не буду ж я вночі людину тривожити. Номер дома записав, та й пішов своєю дорогою.

Проходить день, другий, не дає мені та Пролетарська спокою. Сідаю на електричку та їду у Кіндратівку. Приїхав, прийшов на Пролетарську, хату ту знайшов, гукаю. Невдовзі виходить середніх літ чоловік. Я йому одразу й кажу, що так мов і так, приїхав узнати, як ви тут освітлення нічне по вулиці зробили? “Та ви, - каже, — вже не перший, до мене майже кожного тижня цілі делегації ходять. Гайда у хату, проведу вам «лікбез».

І ось що він мені розповів: “Задумав я вулицю нашу освітлити ще влітку. Поїхав до РЕМу у Дружківку, до начальника, кажу так і так, як нам вулицю освітлити за наші кошти. Розповів він мені, що треба нам робити якусь фірму, чи кооператив. Це для того, щоб РЕМу було з ким договір заключати. Приймати касира, бухгалтера, збирати гроші, відкривати рахунок у банку, купувати лічильник, тягнути для освітлення окрему лінію по стовпам, та ще й платити за оренду тих стовпів... А ті роботи має проводити тільки організація, яка має на це дозвіл, і їй треба багато за це платити.

Я послухав його й зрозумів, що ніколи в нас вулиця вночі освітлюватися не буде. Що грошей треба неміряно, а клопоту буде стільки, що й світла того не побажаєш. Я, мабуть, став такий сумний, що той начальник РЕМу мене, мабуть, пожалів, та й каже: «А ти спробуй з людьми договоритися й ліхтарі підключити до кожного двору, який ближче до опори, під їх особисті прибори обліку. Якщо так зробите, то ми підемо вам не зустріч і не будемо брати платню за ті стовпи». «Та, — кажу,  — а як люди не захочуть?»  — «А це вже ваші проблеми, вирішуйте громадою, як діяти».

Спочатку я розрахував, що це буде коштувати. Подивився на базарі що й по чому. Купив все й повісив перший ліхтар біля себе на стовпі. Обійшлося це мені рівно в 70 гривень. Ліхтар герметичний алюмінієвий – 25, лампочка економка 15 ватт – 25, і дроту на 20 гривень. Сусідам моїм моя затія сподобалася. Кажуть, що світить то для всіх їх, запропонували мені й витрати поділити на всіх. А нас п’ятеро, тобто всім по 14 гривень. Потім я порахував, скільки стане плата за електроенергію за місяць. Для цього я 15 ватт помножив на 14 годин на добу, потім на 30 днів і поділив все це на тисячу, щоб мати витрати в кіловатах. Вийшло 6,3 Квт. Помножив на 25 копійок за кіловат і вийшло 1,58 гривні за місяць. Їх ми теж вирішили платити разом, тобто по 32 копійки, які вони віддають мені. Та, чесно сказати, я в них гроші не беру, на пиво витрачаю в десятки разів більше, а тут ті півтори гривні.

Ліхтар почепив не високо, на тому місці, де раніше на тих опорах дріт радіо проходив, та ще й ізолятори залишилися. Приставив драбину, та все й зробив сам.

Пішов я тоді по вулиці агітувати народ, щоб по нашому прикладу теж освітлювалися. Та не тут-то було. Той скаржиться на малу пенсію, той каже, що це селищна рада повинна робити. Тоді я сусіда збалакав зробити по-нашому іще двох. Вийшло в нас вже чотири стовпи освітлені. Я питав людей, чи вірять вони в те, що влада зробить колись нам нічне освітлення вулиці? Кажуть, що ні. А раніше наша вулиця хоч колись була належним чином освітлена? Кажуть, що ні. Так виходить, що наша вулиця вічно буде в темряві?

Ті, що не погоджувалися, десь з місяць походили, подивилися, уявили собі, що якщо й в них це зробити, то в темний час їхні дітки й онуки при світлі не боятимуться додому йти. Приходять, кажуть — згодні, нормально виходить. Так зробили ми повне освітлення на кожній опорі на всьому нашому кварталі, від одного перехрестя до другого.

Тут проходять вибори. Сусіди мені кажуть, — пиши заяву на депутата, ми будемо за тебе голосувати. Я й написав. І пройшов, майже одноголосно.

Далі я вже на правах депутата збираю всю вулицю і роблю збори громадян, щоб всі дали мені доручення, чим мені у першу чергу займатися і за що і як голосувати на тих сесіях. І, проміж тим, вже всі вимагають — давай організовуй, продовжуй робити освітлення на всю вулицю. Далі вже я нікого не агітував, не роз’яснював, як і що робити, всі вже проміж собою все обговорили і діло пішло. Зараз вже освітлена більша половина вулиці, а до Великодня ми зробимо освітлення на всі 100%”.

Почухав я потилицю, та спитав депутата, що ж у цій справі було саме найважче? Каже, що найважче було людей переконати у тому, що все у них вийде, що тільки так треба робити. Бо не завжди треба просити владу щось нам зробити, іноді достатньо, щоб вона просто не заважала. І ще одне зрозуміли в селищі — громада, якщо діє дружно й разом – це велика сила.

Я подякував тій людині і поїхав додому. І прийшло мені дорогою до розуму, що колись в СРСР була “лампочка Ілліча”, а ось у Кіндратівці тепер є “лампочка Олексійовича”...

М.Козарлюга.