В этот день сюда пришло относительно не много людей (человек 100-150), да и откуда было взяться народу, если оповестили об этом в Интернете только сами инициаторы и организаторы - молодые ребята, создавшие в «В контакте» паблик «Константиновка-Украина». Но то, что около двух третей пришедших были молодые люди и то, что получили для себя пришедшие, говорит о многом.
Да, не было телефонограмм, не было указаний начальников по предприятиям и организациям, что столько лет делали вначале коммунисты, потом регионалы, не было наших чиновников, столько лет говоривших о любви, но в одночасье предавших Украину, но была искренность и чувство сопричастности с теми, кто вышли тысячами в этот час во всех городах страны, зажгли свечи памяти Небесной Сотне и молились за тех, кто отдал и отдает жизнь за Отчизну.
Неопытные юные организаторы распечатали на принтере скромные черно-белые фотографии таких же молодых ребят из Небесной Сотни, выходцев из Донеччины, и прикрепили их и цветы к строительному ограждению. Получилось всё очень достойно и глубоко – на участников смотрели и были с нами ушедшие, но навеки оставшиеся Героями (в этот день Президент действительно сделал их Героями Украины) Владимир Наумов из Родинского, Сергей Бондарев и Иван Пантелеев из Краматорска, Дмитрий Чернявский из Артемовска, Владимир Рыбак из Горловки.
После небольших речей участников Евромайдана и самих ребят-организаторов, к собравшимся присоединились два священника – православный и греко-католический. Такие же молодые, как и большинство вокруг. Отец Виталий говорил о Единстве и Духе: «Та єдність українців, яка була на майдані, коли кожен один одному підставляв плече, давав чай, тепло свого серця, розбудила велику зміну в свідомості великої нації, розбудила величний український дух. Так, зараз війна і тяжко, але саме коли тяжко, то є випробування – чи ми любимо Україну та один одного. Чи любимо Бога. Ми знаємо, що не одна сотня полягла. І ми не знаємо, скільки ще ми проллємо своєї крові. Але ми вже знаємо точно, що цей дух, цю свідомість більше не зламати!». Отец Дионисий вторил Виталию: «Я дуже радий тут бачити стількох людей, присутніх на цьому заході. Сюди вас не с примусу привели, сюди вас привели ваші серця. Бог в єдності... Будь яке зло, що робиться, воно робиться з вимоги диявола. Без покаяння ми не змінемо нічого. Якщо донецький край не покаїться за свої злодіяння, ми нічого не змінемо і війна буде продовжуватися...».
Пронзительным высоким голосом он прочитал свой вирш: «Я не Шарли, бо Франція мені чужа країна. З народження я українець, отже «Я – це Україна». «Я - Славянськ, Краматорськ та Іловайськ, я – Горлівка, Артемівськ і Луганськ». І то не воїни загинули в полях, там гине кожен день частинка мого «Я». За мирне небо над своєю головою я віддаю частиночку себе. Солдате, я с тобою!».
По всей стране люди чувствовали потребность выйти в день массового расстрела людей на Майдане и поклониться Небесной Сотне. Константиновцы говорили, что после стольких дней и ночей боли, тревоги и волнений, они только здесь, только вместе со всеми ощутили гармонию, уверенность и спокойствие, что начатое на Майдане дело не канет в Лету. Только для этого еще надо очень многое сделать.
Участниками было высказано желание собираться вместе регулярно, не терять связь друг с другом.
Вот какими впечатлениями о встрече поделилась ее молодая участница Наталья: «Час плинний. В цей день рівно рік тому я невпинно плакала біля монітору ноутбука, тому що почувалася так, наче моє серце вирвали наживо. Більше ста чоловік було вбито людьми, які присягалися захищати їх. І лише за те, що українці згадали хто вони, за те, що хотіли позбутися мороку.
Пройшов рік. Кривавий рік. Але сьогодні я не плачу, тому що протягом цього року ми всі стали сильнішими. Ми втратили спокій, але здобули єдність. Бо в єдності наша сила.
Костянтинівка ніколи не відрізнялася яскравими проявами патріотичності. Поодинокі люди і нечисленні громадські організації завжди губилися у вирі парадів на «9 мая» та інших відголосків совку. Ніколи я не бачила, щоб шанувалися українські традиції. Але це речі, які повинні йти від серця, тому я нікого у цьому не звинувачувала.
Та після того, що сталося з усіма нами протягом минулого року, люди неначе прокинулися. Їхні очі розплющилися, а серця відкрилися і стали ще більшими. Нас прийшло так багато в цей день, щоб віддати належне героям, які там, на небі. Небесна сотня – це не просто люди, які полягли за свободу, це люди, які об’єднали нас назавжди, вони надихнули нас на боротьбу. Костянтинівка прийшла зі свічками, молилася і співала гімн. І все це ми робили разом. Я стояла у натовпі. Під час промови отця Діонісія дивилася на молоді обличчя і побачила майбутнє. Бо саме вони творитимуть нашу з вами історію. Бо в цих серцях є місце для співчуття, а головне – любові. Любові до ближнього і Батьківщини.
Поруч зі мною стояла дівчина, яка молилася разом з усіма нами, але «по-своєму». Наскільки я зрозуміла, вона мусульманка, і читала свої молитви. І це мене дуже вразило. Тому що не має значення хто ти і звідки, якому Богові ти молишся. Значення має лиш те, що ти робиш і з якими почуттями.
Моє рідне, кохане місто прокидається. І поки я стояла поміж людей, які прийшли з такого важливого приводу, я думала про все це і сльози наверталися від усвідомлення, що я не одна. Що нас багато. І ми єдині.
Вічна слава полеглим героям. Дякую Вам, що ви ціною свого життя подарували нам надію і віру. Тепер справа за нами. Слава Україні!».
В.Березин.
О событии: в фотогалерее, новостях.
