— Ви звідки? – питають мене попутники в купе потяга Костянтинівка – Київ.
— Я звідси, місцева, – відповідаю.
— А батьки ваші? Може, вони приїхали? У Вас львівський акцент, тут так не говорять, – допитуються незнайомі.
— Ні, я звідси, звідси мої батьки і бабуся, і багато ще родичів звідси, з Донеччини.
Ось так три роки поспіль відповідаю незнайомим людям, щойно сідаючи у вагон. Тут десятиліттями “немодно” було говорити українською на вулиці, у крамниці, у школі. Хоча в родинах говорили. І моя бабуся, що родом з села Шахового Добропільського району, весь час говорила українською. Її рідною мовою. Співала “чорнобривці, що насіяла мати”, з того часу я щороку сію чорнобривці у дворі, просила ніколи в житті не брехати і носила хустку. А своє сиве волосся завжди заплітала в косу на голові. І вишиванка, якій років сімдесят, мені дісталася від неї. У школі в ній я грала Наталку Полтавку. Ну, кого я ще мала грати?) Я знала свої слова напам’ять і ще Возного, бо хлопець, що грав його, постійно щось забував. І в університеті на вступному іспиті мені випав твір про Полтавку. Цитат я написала там багато.
Останні три роки перевернули багато і в моїй голові. Ще в університеті професор говорив: можете вважати себе українцями тоді, коли думаєте українською. Я прийшла до цього свідомо.
Нині на Донеччину багато їде волонтерів, акторів, музик. Везуть українську культуру. З того радісно і боляче водночас. А те, що тут є? Воно не українське?
Олекса Тихий, що народився на хуторі Їжівка, а потім навчався і викладав в Олексієво-Дружківській школі, загинув у мордовських таборах. Хотів бути українцем на своїй землі.
У селі Олександро-Калинове Костянтинівського району є музей, що заснували селяни. Вони і утримують його вже шість років. У ньому – дві тисячі експонатів. З того, що мені радує око – рушник 1913 року. Тобто культура українська тут здавна. А люди по селах розмовляють солов’їною.
Мій знайомий писанкар з Бахмута – народний майстер. Дивовижні писанки робить, каже, що це “листи у вічність”, дітей навчає, створив музей писанок, в якому їх понад тисячу. Таких прикладів української Донеччини – багато.
Діти з Донеччини шлють воякам на передову малюнки. На багатьох надпис: Донеччина – це Україна. Більше того, цей надпис на стелах вже звільнених від бойовиків міст області. Це наче виправдання за те, що тут було і чого не було раніше. Не було багато чого. Книгарні української (та й взагалі книгарні) жодної немає у Костянтинівці, Дружківці, і не тільки. Тут завжди говорили, що завод – головне, а книга, культура, традиції – не на часі. От буде завод, тоді й про культуру подбаємо. Говорили, що мова – не головне. Спочатку інвестиції треба у завод, а потім і про мову поговоримо. Та виявилося, що головними таки були мова і культура.
Саме за це нині війна. На передовій зі зброєю хлопці й дівчата виборюють Незалежність України. У тилу – це війна за душі людей. Багато опирається. Кажуть, що вони “за мир”. От тільки мир у кожного свій. Моя родина – за мир в Україні, за Незалежність нашої держави, за українську мову і культуру, за європейський рівень життя тут, на нашій землі.
Н.Поколенко, журналист, громадський дiяч.
