За державу обидно...

От наша країна і відзначила чергову річницю своєї незалежності. 24 серпня в День 17-ї річниці Незалежності України у Києві відбувся військовий парад, в якому взяли участь понад 3,5 тисячі військовослужбовців Збройних сил України, 144 одиниці озброєння і військової техніки та 8 вертольотів і 22 літаки. Чомусь не радісно, а сумно. Танки та інша військова техніка прогуркотіли бруківкою Хрещатика. Невже в нашого державного свята не може бути іншого сценарію?! Кого ми хотіли налякати?


Президент говорив правильні слова, під якими я би підписався обома руками. Утім, вони не доходили до душі. Можливо тому, що ці святі слова читались з папірця.

Повінь. Нещастя в людей. Чи морально було в такий час так витрачати гроші. Та й взагалі, хіба мало невирішених проблем в Україні. Навіть сильна, але моральна людина ніколи не буде вихвалятись своєю силою.

Можливо я неправий. Можливо парад потрібний, як утвердження авторитету держави? Може так відбувається у всьому світі?

Подивимось, як відзначали 60-річчя проголошення держави Ізраїль очима українки-журналіста «Урядового кур‘єру» Ірини Нагребецької (№ 134 від 24.07.08 р.):

«Цьогоріч, коли на київських вулицях цвіли каштани, дружній нам Ізраїль готувався до свого головного свята. 60 років тому на святих Єрусалимських пагорбах — прабатьківщині християнства було проголошено про створення нової держави, шлях до якої древній єврейський народ торував кілька тисячоліть.

З цієї нагоди в столиці країни на горі Герцеля відбулось урочисте велелюдне зібрання. І власне свято, і підготовка до нього, на нашу думку, заслуговують на увагу хоча б тому, що вони вигідно відрізнялися від подібних дійств, які довелося бачити в Україні.

Маленькі хлопчик і дівчинка, взявшись за руки, веселі й кумедні, стали символом і лейтмотивом цього важливого державного свята — таку картинку можна було побачити повсюди, на вулицях міст і містечок, уздовж магістралей, на прапорцях, рекламних щитах, будівельних кранах тощо. Про наближення ювілею громадянам та гостям нагадували яскраві дитячі малюнки, а це, погодьтеся, набагато приємніше, ніж сухі узвичаєні слова.

Достеменно не відомо, кому в країні прийшла думка підготувати напрочуд мирний, цивільний сценарій і присвятити знаменну дату найменшим громадянам своєї держави, її майбутньому. І це в країні, потужна сучасна армія якої, з об’єктивних причин, нерідко перебуває у стані підвищеної бойової готовності, водночас залишаючись мірилом і джерелом патріотичності.

Та саме відсутність помпезності, тепла атмосфера, певна камерність і простота надали згаданому святу особливого колориту.

Тут не було трибун, поліцейських кордонів, які зазвичай відгороджують високопосадовців, депутатів з їхніми розцяцькованими дружинами та дітьми від простих смертних, і для всіх присутніх вистачило стільців.

Уся країна, що спостерігала за дійством з екранів телевізорів, чула не надоїдливі дикторські голоси, що нерідко віддають манірною театральністю, а теплу неголосну мову спікера кнесету Далії Іцик.

Вона не читала кимось завчасно підготовлений текст, а щиро ділилася найодкровеннішим: «Це наша країна, яку ми безмірно любимо, і якою пишаємося. Та це не заважає нашому бажанню зробити її кращою. Бо ще не все добре у нашому спільному домі. Ми нерідко забуваємо про ближнього, нам істотно заважають надмірна жадібність, невиправдана пиха, певна неприязність. Від цього мусимо позбавлятися. Адже ми — багатонаціональна держава, тому влада шукає та генерує ідеї, які об’єднують багатих і не дуже заможних, центр і периферію. Такими пріоритетами суспільства є повага до старших людей і турбота про молоде покоління — майбутнє і гордість нашої держави».

Цікаві і герої святкового дійства на єрусалимській горі Герцеля. Талановита дівчинка, котра грає на скрипці, улюблена школярами вчителька; відомий своїми творами дитячий письменник; бізнесмен, що безкорисливо допомагає важкохворим підліткам, учні й студенти — переможці різноманітних олімпіад, конкурсів, спортивних змагань, активісти кібуців (сільськогосподарських кооперативів-комун). З-поміж них лише один армійський офіцер та один новобранець.

Усі вони піднімались на невисоку сцену, своїми словами, які підказало серце, зізнавались у любові й повазі до батьківщини і запалювали один із 60 святкових факелів, які символізували шість десятиліть ізраїльської державності.

А потім був великий концерт, де переважно виступали дитячі хори, ансамблі, творчі гуртки. Запам’яталось, що юнь поводилась розкуто, легко, не хизувалася перед загалом надмірним чудернацьким убранням чи зачісками. Як відрізнялись ці маленькі артисти від деяких наших «зірочок», чиї кар’єри зазвичай грубо ліплять за батьківські гроші наймані «ляльководи»...

Ізраїльські діти, як довелось переконатися, всі без винятку — привілейована частина тамтешнього суспільства. Їх захищає школа, поліція, управлінські інституції, суспільство загалом. Отож вони по-справжньому є цінністю не лише для своїх батьків, рідних, а й для країни загалом.

І на святі і в будні у цій країні багато говорять про дитяче виховання, необхідність створення кращих умов для їхнього розвитку й освіти. Слова ці наполегливо втілюються у конкретні справи, які цементують суспільство, де головними цінностями є людське життя й безпека, сім’я, самоповага і повага до ближнього.

Тому, мабуть, під час святкування на горі Герцеля в Єрусалимі спершу говорили діти, а лише наприкінці дуже стисло — один з керівників держави».

Можливо я помиляюсь. Але щось незрозуміле сталось з Президентом моєї України, за якого я голосував.
Прикро.

ЯРОСЛАВ. [email protected]