Свята під час війни

Опубликовано moderator - Aug 30

24 серпня ми відзначаємо День Незалежності України — головне державне свято, яке відзначається щороку на честь ухвалення BP України Акта проголошення незалежності України в 1991 році, що прийнято вважати датою відновлення незалежності нашої держави.

Відповідно до ст. 73 Кодексу законів про працю України 24 серпня є неробочим днем. У День незалежності проводяться урочисті збори, інші офіційні та громадські святкові заходи.

У понеділок, 23 серпня, напередодні Дня Незалежності, у Києві стартував саміт "Кримської платформи", який вже зараз називають наймасштабнішою міжнародною подією, що коли-небудь відбувалася в Україні: його відвідали делегації з 44 країн та міжнародних організацій. Ясно, що цей захід плавно перетече у велике святкування 24 серпня.

У Москві саміт “Кримської платформи” називають "русофобським шабашем" та загрозою територіальної цілісності Росії. А окупований Крим прикрасився нашими державними прапорами. Росіяни довели місцевих мешканців, які в 2014 році вважали, що в Росії їм буде “медом помазано” на практиці побачили що таке Росія. Час прийшов. Мешканці Криму починають боротися за свої права. Як українці, так все більше і більше — росіяни.

Як в Донбасі, вони зрозуміли, що, як права, так і український рівень життя вони втратили. Але це не остаточно. Ситуацію можна повернути назад. Треба повернути в Крим і на Донбас — Україну. Мешканці як Крима, так і Донбасу зрозуміли, що вони для Росії лише засіб антиукраїнської зброї. “Пушечне м'ясо”. На початку лютого 1942 року в Московській битві німці перехопили радіограму російського командування: “Берегти набої, людей не берегти”.

26 лютого Україна відзначає День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь. У цей день у 2014 році у Сімферополі відбувся організований Меджлісом кримськотатарського народу масовий мітинг під будинком кримського парламенту проти намірів відірвати Крим від України. Запровадження Зеленським Дня спротиву окупації Криму 26 лютого "розлютило Кремль", пише The Times. Юридично "Крим залишається українським згідно з міжнародним правом", — зазначає англійське видання. Недавно англійський флот нагадав росіянам, що були часи, коли Англія штурмом брала Севастополь під час Кримської війни ХІХ сторіччя. Бойовий корабель Англії пройшов впритул до Севастополя, показуючи всьому світу слабкість Росії. “Це не ваші води,” — послання англійців дійшло до всіх.

Під час недавньої промови у Києві Зеленський заявив, що повернення Криму Україні — це не тільки "наша спільна мрія", а й запорука безпеки на планеті.

"Повернення Криму — це беззаперечна частина нашої національної ідеї", — вважає президент України. “Кримська платформа” нічого не значить, вона нічим не підкріплена. Брешуть російські пропагандисти.

Англійський флот повернувся на світові морські простори. В Чорне море також. Росії треба поступитись. А що їй робити? Тим більше, що Росія деградує, вона демонструє державну жалюгідність. Таліби захопили американську зброю. Росія демонструє державну радість. Американські технології тепер попадуть і в їх руки. Ось тут поруч з “Талібаном” і є місце Росії у світовій геополітиці. Місце ганьби Росії.
24 серпня 1991 року Україна проголосила про свою незалежність. Неймовірна подія відбулася на тлі завершення в Москві недоладного путчу ГКЧП. Навіть українські демократи згодом визнавали, що «історія тоді допомогла нам». Я вчився тоді в Москві. 24 серпня не святкував. Разом з демократичним загалом протестував проти ГКЧП. Після перемоги і безсонної ночі брав участь в організації рок-концерту перемоги. Реакція рок-зірок була більш, чим різною. Безумовну повагу визиває Макарєвіч з “Машини часу”. Без вагань зголосився. На концерті за кулісами теж був “на висоті”. Костянтин Кінчев всю вирішальну ніч пробухав з друзями десь поруч з “московським майданом”. Але регулярно з'являвся на майдані. Між чарками оковитої? А були і такі, що не підтримували ані демократичний майдан, ані ідею святкування перемоги. Я тут не суддя. Росія тепер для мене “чужа країна”. Бог їм суддя.

“В ВР України сталося неймовірне – прокомуністична більшість, так звана «група 239» на чолі зі Святославом Гуренком, і Народна Рада, демократична опозиція, яка складалася зі 125 нардепів, головою якої був депутат Ігор Юхновський, спільно проголосували за доленосне рішення. Друга за кількістю населення й величиною економіки республіка СРСР, оголосила про повну незалежність. Історичний шанс було використано. Століття упертої, безупинної, послідовної боротьби мільйонів українців було увінчано перемогою національної ідеї. Отак і сталася та знаменна подія.

Український журналіст пише: “То була субота. Чудовий сонячний серпневий день. У центрі української столиці, біля Верховної Ради з самого ранку зібрався багатотисячний мітинг. Море синьо-жовтих прапорів, транспаранти, написані ще від руки. Люд прийшов для того, щоб засудити комуністичну партію України – «злочинну й антиконституційну організацію», яка підтримала московських путчистів; щоб провести в країні департизацію, вийти зі складу СРСР, а також щоб звільнити депутата Степана Хмару. Степан Хмара сидів у тюрмі – українське КДБ сфабрикувало проти нього чергову справу – «напад на міліціонера». Але головним гаслом громади було: «Україна виходить із СРСР» – незалежність. Люди були налаштовані дуже рішуче. Виконувач обов’язків американського генконсула в Києві Джон Степанчук, який брав безпосередню участь у підготовці київського візиту Буша, згадував, що ледве пробрався того ранку до Верховної Ради, яку оточили «…тисячі злих людей. Злих на комуністів, злих на все… Вони думали, що я комуніст, бо я був у костюмі. Якась жінка потягла мене за піджак, загукала: «Ганьба!» Я був для них одним із винуватців їхніх бід…».

А в Росії 24 серпня було не до української незалежності. Того дня ховали трьох захисників російського парламенту, які загинули в ніч на 20 серпня.

Іван Драч і Олександр Ємець цього вікопомного дня були не в залі Верховної Ради України, де ухвалювали Акт української незалежності, а в Москві, на тих похоронах, куди поїхали на запрошення російських демократів.

Через два роки Іван Драч згадував: «Треба було зрозуміти, що відбувається в Москві…бо від цього всього буде великою мірою залежати… доля наша. І ми тоді брали участь у цій великій, величезній маніфестації, яка відбувалася від цього Білого дому до цвинтаря, і тоді я побачив, як одночасно з тим демократичним, прекрасним і святим, що тільки може бути, в такий, (…) революційний час, відбувається нарощування страшної мускулатури великої російської імперії. Тоді навіть формально коло цього Білого Дому робили оцього двоголового орла – велику таку імітацію… з різних там макетів… – той герб, який мав замінити герб Радянського Союзу, і який не міг нічого втішного для моєї української колоніальної душі сказати, бо значить, що страшніше: чи той двоголовий орел, чи страшніший той герб із серпом і молотом, — важко сказати. (…) Тоді вперше я побачив, (…) і відчув, що наша справа боротьби за незалежність тільки починається…».

Вже через два дні після проголошення Україною незалежності, 26 серпня, прес-секретар Єльцина Павло Вощанов (звісно, не без відома Єльцина) заявив про можливі територіальні претензії Росії до колишніх радянських республік, що вийшли зі складу СРСР.

Безсила тоді Росія, але вона вже наголошує ту державну мерзоту, що Путін проголосить в 2014 році. Росія так і залишається Імперією. І це головна причина її проблем. КДБ знов бере владу до своїх рук. Путін бере владу в країні. Під омофором КДБ Росія отримує якусь небачену форму влади. Влада потрапляє до рук офіцерів КДБ, які непідконтрольні ані партії, ані парламенту. Якась мафіозно-КДБ-істська диктатура.

З наркотою, яку перевозять під дипломатичним прикриттям. З наглим, бо безкарним розкраданням державного бюджету.

Західні лідери в 1991 році не те що «вірили» чи «не вірили» в українську незалежність, вони про неї навіть не думали. В політиці насамперед існують тільки такі поняття, як власні інтереси, доцільність чи недоцільність. Там, так само як власне і в житті, слухають і чують тільки вищого. Або рівного. Нижчим наказують. Західні очільники розмовляли до того тільки з Горбачовим. Згодом познайомилися і побачили Єльцина, особливо після путчу. Почали ставити на нього, розуміючи, що влада починає швидко концентруватися в його руках. Їм простіше було спілкуватися не з 15-ма новими країнами, а з одним єдиним центром, з Москвою. А ще західні лідери також боялися «українського націоналізму», яким вправно залякував Горбачов, забуваючи при цьому, що зовсім не «націоналізми» розв’язали дві світові війни, а імперії – політичні верхівки, одержимі жагою до володарювання. Західних лідерів хвилювала проблема контролю ядерної зброї. Вони вважали Росію — один центр, який повинен і мати, і контролювати, і відповідати за цю проблему. Якби американці довідалися, що ядерна зброя попаде до рук такого персонажа, як Путін, то невідомо що і як було б...

Провідні західні держави почнуть визнавати українську незалежність тільки після оголошення українського референдуму 1 грудня 1991 року. Та й то не одразу. США визнали українську незалежність аж 25 грудня, а потім і всі інші країни. Першою з Великої Сімки Україну визнала тільки Канада – сталося це на другий день після референдуму. 

Зі святом друзі! З днем незалежності! Слава Україні!

І.Бредіхін