В Україні закінчується мобілізація до нового штурму Верховної Ради. Наївна радянська людина раніше вважала, що їй більш ніж одну партію не прогодувати. Тепер різні партії та політичні угрупування вербують нових активістів, які на місцях роз’яснюватимуть їхню політику масам і підкуповуватимуть князьків районного масштабу. Журналісти теж наставляють кишеню, бо їх вміння маніпулювати громадською свідомістю відчутно виростає в ціні. Місцеві гнучкошиєнки теж підпрягаються до агітації. Клюєш з руки — відпрацьовуй корм.
Напередодні виборів кожний політик поспішає сховати за привабливим іміджем своє, пушком обліплене, рильце. Добре спланований імідж навіть змушує заздрити самому собі. Доходить до того, що політик себе не впізнає у тому, як про нього пишуть. Тим, хто любить ховатися за іміджем, хочеться нагадати застереження одного дотепного анекдоту, який попереджує, що у разі чого битимуть не по паспорту, і не по іміджу, а по морді. Щоб довести виборцям, який він добрий, навіть до тваринок, кандидат розповідає журналісту, який в нього є песик, як він його любить. Смакує подробиці, як цей песик неохоче їсть ковбаску, і охоче псує повітря. І взагалі всі повинні зрозуміти, який він класний чувак. Мовляв, цілуйте журналісти мене в дупу, і отримуйте грошики. Мовляв, належу, до інтелігенції, тобто до еліти нації. Хоча, якщо уважно придивитись, можна поставити під сумнів походження слова «інтелігенція» від слова «інтелект».
Та виборець не такий дурний, як прикидається. Він пам’ятає, що Володимир Ільїч сказав про інтелігенцію — гівно нації. Він аналізує партійні виборчі списки, і хоч так крути, хоч навпаки, в більшості все виходить КПРС. Замислилась Україна.
Серед усіх партій є партія Вітренко, яка попри програш на минулих виборах, пнеться знову до Верховної Ради. Зареєстрований величезний виборчий список. Якщо вони всі пройдуть, то у парламенті більш нікому місця не залишиться. А якщо пройдуть лише перші 14, теж місця іншим не буде. На кого вона розраховує? Можливо на такі заповідники, як наше місто, де відбулось зібрання, про яке розповіла газета “Остров” в статті: “Провинциальные откровения, или Кремль благословил Витренко»: «Константиновка, 15 января 2006 года, 16 час 00 мин, кинотеатр «Спутник». Люди пожилые, помятые жизнью. У входа инвалид на коляске, в фойе девочка-даун и еще много каких-то странно дергающихся и улыбающихся плохо одетых людей разного возраста». На цьому зібранні Вітренко згадала про Президента: «Он с кислой миной, да еще со своим теперешним лицом (смех в зале), только под давлением наших ветеранов поехал в Москву на 9-е мая!..» Таке сказати могла лише людина, яку не можна вважати за людину. А взагалі, амплуа коміка, такої собі бабусі Шапокляк, охоче сприймає люмпен («Ото дає!») Здавалось, не набравши на минулих виборах і трьох відсотків, сиділа б ця партія мовчки. Серед людей побутує оповідка про горобця. Не переказуючи стару і добре відому історію, лише нагадаю її закінчення: “Якщо вже так сталося, то сиди і не цвірінкай”.
Іноді хочеться запитати в неї: «А чому це ви, пані, володіючи українською мовою, все цвенькаєте отим комуністічєскім наріччям, що їм разгаварівал Лєнін? Якщо ви український політик, як ви себе репрезентуєте. І чому ви вводите в оману людей, розповідаючи про “позаблоковий статус”, який нібито записаний в Конституції». Немає цього. І запитав би я в цієї дами, чому не було мітингів на захист української землі, коли пеніс російської дамби нагло тягнувся до нашої Тузли, і от-от була б зґвалтована Україна?
А чи відомо цій пані, що через рік після смерті Сталіна в 1953 році і за рік до створення Варшавського Договору в 1955 році - 31 березня 1954 року Кремль звертався до НАТО з проханням про вступ. Прохання було викликано активною й агресивною політикою КНР. США і Великобританія дали відповідь 7 травня 1954 року. Це було категоричне «ні»: - «Росія не відповідає жодному з критеріїв членства в цьому альянсі. Там не діє верховенство закону». Якщо українці навіть дуже схочуть мати членство у НАТО, цього буде недостатньо. Тому що «Україна не відповідає жодному з критеріїв членства в цьому альянсі. В ній не діє верховенство закону».
Можливо пані Вітренко невідомий вислів німецького соціаліста-марксиста Августа Бебеля (1840—1912), якого неможливо запідозрити, як опонента запліснявілої ідеології прогресивної соціалістичної партії: «Соціалізм можна спробувати здійснити на практиці, але для цього треба знайти країну, яку було б не шкода».
Маю надію, що науковець пані Наталя не сплутає А. Бебеля з письменником Ісааком Бабелем, який був заарештований 15 травня 1939, звинувачений в «антирадянської змовницької терористичній діяльності» і розстріляний 27 січня 1940 року, коли соціалізм вже був майже збудований. У 1954 році посмертно реабілітований, отже ніякий він не терорист, а просто соціалізму не було його шкода, як і усієї країни.
Нинішні комуносоціалісти божаться Леніним і клянуться демократією, бо не знають, або приховують слова Леніна: «Между идеями демократов и социалистов лежит целая пропасть и социалистам давно бы пора понять неизбежность и настоятельную необходимость полного и окончательного разрыва с идеями демократов». У свій час, поцупивши «партійні» (народні!) гроші, вони возлюбили прокляту приватну власність раніше, ніж зняли ордени з силуетом Леніна.
Партія Литвина теж хоче у парламент. І агітаційну кампанію проводить. Він вміє корів доїти — телебачення показувало. Поки тільки корів. «Вважаю, що Президент Л. Кучма увійде в історію як державний діяч, що фактично звів будівлю сучасної України, радикально змінив економічну систему, ввів країну у світову й європейську спільноти», — слова Володимира Литвина в «Голосі України» № 106 від 11 червня 2004 року. Якщо хтось забув, я нагадаю, це він про того президента, який не любив журналіста Гонґадзе. Дуже сильно не любив.
На початку 2001 року глава президентської адміністрації був спійманий на гарячому, коли він видав під своїм підписом чужу працю — американського політолога Томаса Каротерса. Був навіть відкритий лист двох докторантів Кембриджського університету, де вони вимагали від Литвина скласти всі його наукові регалії. З того часу в наукових колах позаочі його називають носієм чужого інтелекту. Отой плагіат в інтерв’ю радіо “Свобода” Володимир Литвин визнав.
А поки що люди живуть, працюють, створюють сім’ї. Багато з них зовсім не переймаються тією драчкою, що відбувається у Києві. Вони заклопотані власними проблемами і давно зрозуміли, що покладатись можуть тільки на себе. На свій розум і свою працьовитість. Вони давно зрозуміли, що обіцянки-цяцянки виконувати ніхто й не збирається. Вони добре знають з яких номенклатурних бур’янів виткнулися теперішні кандидати.
Наприкінці наведу скорочено помовку журналіста Сергія Набоки, на жаль покійного, надрукованого у 5 числі “Книжник-review” за 2002 рік:
«Годилося б щось таке про вибори. Та хай їм грець! Адже і без зайвих слів зрозуміло, що на вибори конче треба піти. І комусь віддати свій голос. Щоб потім бодай мати повне моральне право гудити усяку нашу владу й усе, що вона витворя. Мовляв, от же ж падлюки, я їм — голос, а вони мені — дулю?!
Утім, якщо варити оту кулешу, згідно з рецептом, то, ясна річ, нічого, окрім дулі й не матимемо. Хіба що дві. Рецепт? Прошу, нотуйте.
Україна — одна штука; адмінресурс — одна штука; президент — три штуки, електорат — дві штуки (не мішати західний зі східним!); мішків з баксами — скількомога; несосвітенних обіцянок та чорного піару — за смаком; туди ж долити ЗМІ, всипати жінок, футболістів, чиновників, нетрадиційних орієнтацій, заїжджих співаків, журналістів, ветеранів-ВОВ, аудіокасет, святих мощей та російських батюшок. Партій та блоків не шкодувати, пропустивши їх через ЦВК, швидко занурити в електорати. Можна додати судів, та сторонніх спостерігачів. Суміш повільно підігрівати на російському газі тридцять днів. Дулю українську пікантну подавати добре охолодженою до горілки, шампанського, самогону, з салом, часником, пасують до справи позови, особливо до Європейського суду. За правилами доброго тону, споживаючи дулю, слід висловлювати крайній ступінь обурення, всіляко виказувати огиду, плюватися, скаржитися на нещасливу долю, нарікати на низьку якість і тупість інгредієнтів, матюкатися й віщувати загибель неньки.
Дуля смакує довго. Набагато довше, аніж п’ять років, впродовж яких, згідно з технікою безпеки, її слід вжити. А вибори... Що — вибори? Треба йти...»
Напередодні виборів кожний політик поспішає сховати за привабливим іміджем своє, пушком обліплене, рильце. Добре спланований імідж навіть змушує заздрити самому собі. Доходить до того, що політик себе не впізнає у тому, як про нього пишуть. Тим, хто любить ховатися за іміджем, хочеться нагадати застереження одного дотепного анекдоту, який попереджує, що у разі чого битимуть не по паспорту, і не по іміджу, а по морді. Щоб довести виборцям, який він добрий, навіть до тваринок, кандидат розповідає журналісту, який в нього є песик, як він його любить. Смакує подробиці, як цей песик неохоче їсть ковбаску, і охоче псує повітря. І взагалі всі повинні зрозуміти, який він класний чувак. Мовляв, цілуйте журналісти мене в дупу, і отримуйте грошики. Мовляв, належу, до інтелігенції, тобто до еліти нації. Хоча, якщо уважно придивитись, можна поставити під сумнів походження слова «інтелігенція» від слова «інтелект».
Та виборець не такий дурний, як прикидається. Він пам’ятає, що Володимир Ільїч сказав про інтелігенцію — гівно нації. Він аналізує партійні виборчі списки, і хоч так крути, хоч навпаки, в більшості все виходить КПРС. Замислилась Україна.
Серед усіх партій є партія Вітренко, яка попри програш на минулих виборах, пнеться знову до Верховної Ради. Зареєстрований величезний виборчий список. Якщо вони всі пройдуть, то у парламенті більш нікому місця не залишиться. А якщо пройдуть лише перші 14, теж місця іншим не буде. На кого вона розраховує? Можливо на такі заповідники, як наше місто, де відбулось зібрання, про яке розповіла газета “Остров” в статті: “Провинциальные откровения, или Кремль благословил Витренко»: «Константиновка, 15 января 2006 года, 16 час 00 мин, кинотеатр «Спутник». Люди пожилые, помятые жизнью. У входа инвалид на коляске, в фойе девочка-даун и еще много каких-то странно дергающихся и улыбающихся плохо одетых людей разного возраста». На цьому зібранні Вітренко згадала про Президента: «Он с кислой миной, да еще со своим теперешним лицом (смех в зале), только под давлением наших ветеранов поехал в Москву на 9-е мая!..» Таке сказати могла лише людина, яку не можна вважати за людину. А взагалі, амплуа коміка, такої собі бабусі Шапокляк, охоче сприймає люмпен («Ото дає!») Здавалось, не набравши на минулих виборах і трьох відсотків, сиділа б ця партія мовчки. Серед людей побутує оповідка про горобця. Не переказуючи стару і добре відому історію, лише нагадаю її закінчення: “Якщо вже так сталося, то сиди і не цвірінкай”.
Іноді хочеться запитати в неї: «А чому це ви, пані, володіючи українською мовою, все цвенькаєте отим комуністічєскім наріччям, що їм разгаварівал Лєнін? Якщо ви український політик, як ви себе репрезентуєте. І чому ви вводите в оману людей, розповідаючи про “позаблоковий статус”, який нібито записаний в Конституції». Немає цього. І запитав би я в цієї дами, чому не було мітингів на захист української землі, коли пеніс російської дамби нагло тягнувся до нашої Тузли, і от-от була б зґвалтована Україна?
А чи відомо цій пані, що через рік після смерті Сталіна в 1953 році і за рік до створення Варшавського Договору в 1955 році - 31 березня 1954 року Кремль звертався до НАТО з проханням про вступ. Прохання було викликано активною й агресивною політикою КНР. США і Великобританія дали відповідь 7 травня 1954 року. Це було категоричне «ні»: - «Росія не відповідає жодному з критеріїв членства в цьому альянсі. Там не діє верховенство закону». Якщо українці навіть дуже схочуть мати членство у НАТО, цього буде недостатньо. Тому що «Україна не відповідає жодному з критеріїв членства в цьому альянсі. В ній не діє верховенство закону».
Можливо пані Вітренко невідомий вислів німецького соціаліста-марксиста Августа Бебеля (1840—1912), якого неможливо запідозрити, як опонента запліснявілої ідеології прогресивної соціалістичної партії: «Соціалізм можна спробувати здійснити на практиці, але для цього треба знайти країну, яку було б не шкода».
Маю надію, що науковець пані Наталя не сплутає А. Бебеля з письменником Ісааком Бабелем, який був заарештований 15 травня 1939, звинувачений в «антирадянської змовницької терористичній діяльності» і розстріляний 27 січня 1940 року, коли соціалізм вже був майже збудований. У 1954 році посмертно реабілітований, отже ніякий він не терорист, а просто соціалізму не було його шкода, як і усієї країни.
Нинішні комуносоціалісти божаться Леніним і клянуться демократією, бо не знають, або приховують слова Леніна: «Между идеями демократов и социалистов лежит целая пропасть и социалистам давно бы пора понять неизбежность и настоятельную необходимость полного и окончательного разрыва с идеями демократов». У свій час, поцупивши «партійні» (народні!) гроші, вони возлюбили прокляту приватну власність раніше, ніж зняли ордени з силуетом Леніна.
Партія Литвина теж хоче у парламент. І агітаційну кампанію проводить. Він вміє корів доїти — телебачення показувало. Поки тільки корів. «Вважаю, що Президент Л. Кучма увійде в історію як державний діяч, що фактично звів будівлю сучасної України, радикально змінив економічну систему, ввів країну у світову й європейську спільноти», — слова Володимира Литвина в «Голосі України» № 106 від 11 червня 2004 року. Якщо хтось забув, я нагадаю, це він про того президента, який не любив журналіста Гонґадзе. Дуже сильно не любив.
На початку 2001 року глава президентської адміністрації був спійманий на гарячому, коли він видав під своїм підписом чужу працю — американського політолога Томаса Каротерса. Був навіть відкритий лист двох докторантів Кембриджського університету, де вони вимагали від Литвина скласти всі його наукові регалії. З того часу в наукових колах позаочі його називають носієм чужого інтелекту. Отой плагіат в інтерв’ю радіо “Свобода” Володимир Литвин визнав.
А поки що люди живуть, працюють, створюють сім’ї. Багато з них зовсім не переймаються тією драчкою, що відбувається у Києві. Вони заклопотані власними проблемами і давно зрозуміли, що покладатись можуть тільки на себе. На свій розум і свою працьовитість. Вони давно зрозуміли, що обіцянки-цяцянки виконувати ніхто й не збирається. Вони добре знають з яких номенклатурних бур’янів виткнулися теперішні кандидати.
Наприкінці наведу скорочено помовку журналіста Сергія Набоки, на жаль покійного, надрукованого у 5 числі “Книжник-review” за 2002 рік:
«Годилося б щось таке про вибори. Та хай їм грець! Адже і без зайвих слів зрозуміло, що на вибори конче треба піти. І комусь віддати свій голос. Щоб потім бодай мати повне моральне право гудити усяку нашу владу й усе, що вона витворя. Мовляв, от же ж падлюки, я їм — голос, а вони мені — дулю?!
Утім, якщо варити оту кулешу, згідно з рецептом, то, ясна річ, нічого, окрім дулі й не матимемо. Хіба що дві. Рецепт? Прошу, нотуйте.
Україна — одна штука; адмінресурс — одна штука; президент — три штуки, електорат — дві штуки (не мішати західний зі східним!); мішків з баксами — скількомога; несосвітенних обіцянок та чорного піару — за смаком; туди ж долити ЗМІ, всипати жінок, футболістів, чиновників, нетрадиційних орієнтацій, заїжджих співаків, журналістів, ветеранів-ВОВ, аудіокасет, святих мощей та російських батюшок. Партій та блоків не шкодувати, пропустивши їх через ЦВК, швидко занурити в електорати. Можна додати судів, та сторонніх спостерігачів. Суміш повільно підігрівати на російському газі тридцять днів. Дулю українську пікантну подавати добре охолодженою до горілки, шампанського, самогону, з салом, часником, пасують до справи позови, особливо до Європейського суду. За правилами доброго тону, споживаючи дулю, слід висловлювати крайній ступінь обурення, всіляко виказувати огиду, плюватися, скаржитися на нещасливу долю, нарікати на низьку якість і тупість інгредієнтів, матюкатися й віщувати загибель неньки.
Дуля смакує довго. Набагато довше, аніж п’ять років, впродовж яких, згідно з технікою безпеки, її слід вжити. А вибори... Що — вибори? Треба йти...»
ЯРОСЛАВ. [email protected]
А где же
А где же оранжевая дефачка и галубой малчик? Видимо доктор экономики так понравилась афтару, что он стал отжигать, правда приплел туда и великого начного деятеля. Неужто это они и есть?