Внаслідок раптової хвороби помер Олександр Добровольський. Втрата приголомшила. 6 серпня він потрапляє з важким інсультом у лікарню міста Слов’янська. 8 серпня там помирає. Вічна пам’ять.
Олександр Добровольський – видатний український історик, дослідник історії українського підпілля Донеччини ХХ сторіччя, громадський активіст зі Слов’янська.
Серед досліджень історика:
• “Донецьке козацтво”, 1997 рік (за матеріалами архівних документів висвітлюється український національний рух 1917 – 1920-х років, діяльність української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та діяльність антибільшовицького махновського руху опору на Донеччині в перші роки комуністичного режиму СРСР в Україні);
• “Михайло Петренко: дивлюсь я на небо…” та “Його таємниця: невідомий Михайло Петренко” у співавторстві з В. Мікушевим, 2002 та 2008 роки;
• Путівник “Слов’янщина”, 2007 рік;
• Статті у збірниках “Заповідаємо вам пам’ять” та “Відома та невідома Олексієво-Дружківка” за матеріалами архівів НКВС СРСР, 2009 рік;
• Збірник “Діяльність ОУН на Сході України” – нарис про оунівське підпілля та “Просвіту” у Слов’янську під час німецької окупації, 2010 рік;
“Збірник документів “ОУН на Донеччині” (том І і ІІ) за матеріалами вивезеного до РФ архіву УСБУ у Донецькій області, 2013 рік (том І).
Сашко щедро ділився своїми архівними знахідками з десятками істориків Донеччини. Смерть не в змозі тепер зупинити хвилю історичної правди, яка лише почала свій біг історичними теренами України та всього світу. Осмислення видатного вкладу Сашка в науку попереду.
У передмові до “Збірника документів “ОУН на Донеччині” (том І), виданого напередодні російського вторгнення в Україну у 2014 році, написано:
“Тільки дуже наївні люди думають, що головна боротьба за державу вже позаду. Найбільш кривава, важка і затяжна йде останніх 20 років. І невідомо, як довго вона ще триватиме. Від того, яку роль у ній відіграють українці Сходу і Півдня залежитиме доля всієї України”. Які пророчі слова.
4 квітня 2012 року Добровольський прочитав в Донецьку, в пресцентрі по вул.Овнатеняна,4 лекцію “ОУНівське підпілля на Донеччині”. За фінансової допомоги українського громадського активіста Євгена Шаповалова вона була видана. Завдяки цьому ми маємо можливість почути голос Сашка:
“Колись я мав щастя вчитися у Донецькому Державному Університеті на історичному факультеті. У 1992 році я написав курсову роботу про ОУН та УПА і того ж року був виключений. Сьогодні 2012 рік, пройшло 20 років, але позиція держави лишилася тою самою... Я не метр, який прийшов Вас повчати. Я такий же, як і Ви. Слава Богу я ніколи не стану в цій країні ні професором, ні доктором, ні кандидатом”.
У 2002 році Сашко закінчив філологічний факультет Слов’янського державного педагогічного університету. Він думав про ступені та про академічну кар’єру, просто не встиг. Впав під ворожим вогнем. Він йшов в атаку. Загинув, але не зрадив, тих, хто загинув за волю України.
Для нього кожен виступ був, як атака на неподавлени кулемети. Що сказати про Добровольського? Видатний боєць за волю України. Пігмеї ті, хто йому заважав, не давав ходу, намагався витіснити з наукового обігу. Тупої професури у нас вистачає. Як і російської агентури. Добровольський на початку своїх виступів зігував. Передавав привіт проросійській агентурі. Красиво.
Сашко казав на вищезгаданій лекції 1912 року: “Натомість, люди з похідних груп УПА, які прийшли в Донбас, зіштовхнулися з масою довольно серйозного активного елементу. Наприклад, у Костянтинівці, де були сильні петлюрівські осередки, вже була організована Управа, заступником’ бургомістра став місцевий учитель Кирпенко, який, як свідчать матеріали НКВД, приймав участь у повстанському русі на Київщині. Місцеві патріоти з приходом німців вже захопили поліцію, адміністрацію, в грудні почали виходити “Костянтинівські вісті”.
“В Костянтинівці німці стикнулися з тим, що колишни петлюрівці-члени ОУН організували Українську зразкову сотню на чолі з Митрофановим (це можливо псевдо), який був петлюрівським сотником. В архіві СБУ є справа “Фольксдойче” і ця сотня там серйозно описана Вони пошили форму січових стрільців, мали вигляд дійсної української частини, мали на озброєнні важкі кулемети. Антонович, який написав статтю “Донбас під знаком свастики й тризубу” і опублікував її в мариупільській газеті, сказав, що ми маємо справу з натуральною українською частиною. Її розпустили німці в липні 1942 року. Більшість вояків сотні відмовилися служити в поліції і, наскільки мені відомо, ці люди пішли під Сталінград. Вони фанатично ненавиділи більшовиків. Це були сім’ї розкуркулених, репресованих, тих, яких сотнями тисяч нищила більшовицька влада. Вони вступили в якийсь український польовий підрозділ в Артемівську і всі вони загинули. На жаль ми не маємо навіть фотографій.
У червні 1942 року Костянтинівська міська Управа (при проклятих німцях) приймає постанову, що прапором Костянтинівки є український жовто-блакитний прапор з тризубом. Цю постанову німці доволі бистро відмінили.”
Сашко Добровольський досліджував другу світову по архівах КДБ СРСР. І в нього виходила якась не така війна, яку викладали в СРСР і яку викладають в наш час в Росії. Причому він спирався на архіви КДБ СРСР.
“Тепер по окупації. Річ у тому, що Донецьку область ніхто не обороняв. Велика казка більшовиків про героїчну оборону Донецької області. Наприклад, було створено дві т. зв. Шахтарські дивізії, які перекрили лінію, де сьогодні стоїть наша оборона. Це район Мар’їнки — Красногорівки — Курахового — Волновахи. Вони повинні були захистити Донецьк.
У результаті, лише з однієї дивізії з’явилося 15 тисяч дезертирів. За 10 днів ці дивізії відступили на 110 км в тил і вийшли аж на Сніжне й Луганську область. Люди не хотіли воювати.
Чому Сталіно (Донецьк) було захоплене з малими втратами для німців, не було ліквідовано до кінця в’язнів? Тому що Сталіно на дві дні раніше взяли. Німці з італійцями заходили у Сталіно, як на парад.
Маріуполь — це ж класика жанру. Уявіть собі: люди риють протитанкові рови. Іде засідання міськкому партії. Один із керівників міськкому виходить покурити і бачить: унизу стоїть німецький танк.
Одним ривком було взято Маріуполь. Навіть не встигли до кінця розстріляти в’язнів — тільки 29 чоловік розстріляли. Якщо в Сталіно вони встигли замурувати свої жертви, вивезти учнів ФЗУ на Холодну балку під Макіївку і розстріляти їх із кулеметів, то Маріуполь було взято з ходу. Слов’янськ —така сама ситуація: оборони не було.
Другий міф — про червоний Донбас. Завжди нам розказували про партизанів Донеччини. Я вже не кажу про те, що загони розбігалися як зайці. Я не розповідаю, що із 180 загонів, які було створено, ледве 40 збереглося. Наприклад, на лінії Курахове керівник Могилевич наказав відступати в тил. І цілі партійні організації сідали на машини і їхали, кидаючи все.
Або ще більше: в Тельманівському [від 2016 року Бойківському] і Старобешівському районах вирішили відмітити свій відступ перший секретар і начальник НКВД — напилися. Після того селяни знайшли на кукурудзяному полі списки агентів і партизанів, яки залишили районі. Вони тиждень ходили з тими списками і показували одне одному, і вітали одне одного з тим, що вони — партизани.
Ясно, що після цього нічого не відбулося.
На території Донеччини немає лісів — тільки в Краснолиманському та Слов’янському районах. Більшість партизанів втекла туди — на північ. Чим вони займалися? Наприклад, звіт: «Група товариша Цимбала, будучи в п’яному вигляді, переплутала німецьку і радянську лінію оборони. Знищила власних 30 метрів польового кабелю і доповіла в штаб про диверсійну операцію».
У результаті, кілька днів усі ловили диверсійну групу в тилу Красного Лиману, аж поки не знайшли п’яний як ніч загін Цимбала, що героїчно стояв за лінією фронту і нічого не
робив”.
Донецьк, 7 квітня 2012 року. Питання з залу: “Скільки добровольців дала Донецька область в німецьку армію?
Питання зрозумів. Наприклад, по Слов’янську, при німцях було десь 20 тисяч населення, добровольцями були 364 особи, списки є, 337 чоловік — поліція, теж списки є. Я бачив справу по козаках Ново-Азовська — теж список не менш ніж 300 осіб і то було — Донські козаки.
Але є й інший момент. Є справки - добровільно і насильно угнані. В Макіївці добровільно пішло 20 тисяч з німцями, а насильно угнаних — 15 тисяч. Люди сказали — до побачення, спасибі, ми ситі по горло і пішли. (...) Я аналізував і підраховував ці дані по районам, і виявляється кожен район дав не менш 5 тисяч добровольців. Але загальної статистики нема, бо вона дуже лякала радянську владу.
Радянських партизан і мертвих, і живих, і ненароджених у нас числилося десь до трьох тисяч. А ви уявляєте, яка цифра реальна?
З докладної записки слов’янських партизан бачимо таке: “Мы начали свою деятельность в Краматорске с того, что открыли неприкосновенные запасы спирта, выпили его и пошли знакомиться с медсестрами. Потом мы перешли в Красный Лиман, стали в селе Масляковка. Там мы занимались тем, что ходили к женщинам. Все в селе знали,что здесь стоит партизанский отряд. Мы рассказывали сколько нас есть, мы дрались из-за женщин».
Ще один “партизанський” загін стояв біля села Хрестище. Там взагалі шикарний звіт. Там написане: “В октябре похолодало, мы мерзли, немецкие самолеты стали нас периодически обстреливать. Мы ходили в село и меняли вещи на самогон. Потом пошли дожди, нам стало плохо и мы решили, зачем мы будем сидеть в яру? Мы решили пойти в Краматорск».А далі пішло про те, як вони здавали німцям продукти, як міняли ті продукти на цигарки.
В Ольгінському районі там взагалі шикарнійший звіт! “Начальник Райспоживспілки, пославши всіх, розбив склад, надів на себе, все, що міг, захватив машину і уїхав на Ростов” “Начальник НКВД Старобешівського району Галич, разом з керівництвом Тельманівського району святкували якусь дату, перепилися, розкидали всі списки партизан, і радянської агентури по кукурузному полю. Селяни ходили й собирали ті списки, показували їх один одному, мовляв, дивись, ти партизан , а ти агент....”
Отака от історія у таємних архівах КДБ СРСР. Росія, як захопила Донецьк всі архіви українських чекістів захопили та вивезла до себе. Але дещо український історик Сашко Добровольський зміг спасти від російського пограбування. Путін пише свою історію. В Росії кримінальне переслідування за чесне і правдиве дослідження історії. Сашко зробив велику справу. Честь йому і вічна пам’ять.
І.Бредіхін
