Залягання вугілля в донецькому басейні займають велетенську площу. До революції її оцінювали у 15.000 кв. верст. Вони тягнуться зі сходу на захід полосою в 50 верст. Ця полоса розщеплюється на заході на три відроги, один з яких йде вздовж Кривого Торця, захоплюючи Костянтинівку. На питання: “Чи Костянтинівка є шахтарський край?”, має бути відповідь: “Безумовно, Ми є старовинний шахтарський край”.
З літератури ми знаємо, що Костянтинівська копальня, у 1871 році видобула кам’яного вугілля — 76 000 пудів. Для порівняння: Успенські копальні в цьому році, хоч і не діяли, але ж у попередні роки мали: 1862 р. — 340 000 пуд., у 1866 р. - 610 000 пуд.. З успенськими копальнями були пов'язані комерційні інтереси родини Номікосових. З Костянтинівськими також?
Невід’ємною частиною реформування Російської імперії стає будівництво залізниць. А залізниці потребують багато палива. За період з 1861 по 1900 р. було побудовано та введено в експлуатацію 51 600 км залізниць, причому 22 тис. з них були введені в експлуатацію протягом одного десятиріччя, з 1890 по 1900 р. Залізничну станцію Костянтинівка в Сантуринівській волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії відкривають у 1870 (1869 за ст. ст.) році. Тут проходить Курсько-Харківська залізна дорога, яка прямує далі на Таганрог, а потім на Кавказ. Станція названа на честь маленького, у три хати села, що розташовано було поруч.
У 1872 році починає працювати Юзівський металургійний завод. Одночасно відкривається Костянтинівська (Юзівська) залізниця. Вона поєднує новобудову з Курсько-Харківсько-Азовською залізницею. Проходить через район Горлівка-Микитівка на Костянтинівку. Юз забеспечує свій завод вугіллям. Костянтинівським також?
Індустріальний Донбас починається в 1885 році, коли залізнична лінія зв'язує вугільні шахти донецького району і рудне родовище у Криворіжжі.
Однак, тільки в середині 1890-х років, завдяки приходу бельгійських та інших іноземних акціонерних товариств, біля станції Костянтинівка будують п’ять великих заводів з робітничими селищами, а згодом ці новобудови і формують індустріальне місто під тією ж назвою – Костянтинівка. Так починається перша історія успіху нашого міста.
Крім залізничних магістралей, велике значення мали для Донбасу під‘їздні путі, по яким переміщають до заводів такі важкі вантажі, як вугіль, пісок, руду, а від заводів до основних залізничних магістралей - готову продукцію. Одночасно з будівництвом костянтинівських бельгійських заводів до кожного з них прокладалася залізнична колія, яка зв’язувала той чи інший завод, або навіть його цехи з залізничною станцією Костянтинівка. Юзу прийшлось будувати Костянтинівську залізницю.
Ще до кінця 1880-х років біля половини мінерального палива, що добувалося у Донбасі, підвозилося до станцій гужовим транспортом: на волах, верблюдах чи конях. Було всього 10 залізно-дорожніх віток протягом в 60 верст і у стадії будівництва знаходилося 35 верст. В 1890-х почалося посилене будівництво віток, особливо приватного користування. Було побудовано 10 залізно-дорожніх віток загального користування, завдовжки в 147 верст. Залізно-дорожніх віток приватного користування, що сполучали майже всі шахти із залізно-дорожньою мережею, до початка 1910 року було 207 з довжиною у 561 версту.
Завдяки відомій компанії з виробництва спальних вагонів «Compagnie des Wagons-Lits» і підприємству «Північний експрес» (Nord Express), яке спеціалізувалося на будівництві залізничних ліній, починаючи з 1896 року з Катеринослава (Дніпро) до Брюсселя можна було дістатися менше ніж за три дні комфортабельної подорожі. Бельгійці, що працювали в Донбасі, могли сісти у вагон на південній станції Брюсселя і вже за 65 годин (лише з однією зупинкою у Варшаві) опинитися в адміністративному серці Донбасу».
Пантелеймон Антонович Номікосов займався вуглевидобутком. Згідно з законодавством Російської Імперії землевласник мав всі права на розробку всього, що лежить під своєю земельною ділянкою. Про розробку Номікосовим копалень на своїй землі, що протяглася вздовж річки Кривий Торець, ми нічого не знаємо. Але Пантелеймон Антонович купує у власника вугільних копалень Штерича ділянку із пластом завтовшки більше 4-х футів. Як повідомляють джерела XIX сторічча:
«Успенскія каменноугольныя разработки находятся въ Славяносербскомъ уезде при с. Успенскомъ. Это селеніе находится на большой почтовой дороге изъ Таганрога въ Славяносербскъ, въ 25 верстахъ отъ Луганскаго завода, на речке Ольховой. Отъ Севернаго Донца лежитъ оно въ 63, отъ Таганрога въ 150, отъ Маріуполя въ 190, а отъ Бердянска въ 265 верстахъ. До Днепра, ниже пороговъ, будетъ более 300 верстъ. Въ настоящее время принадлежитъ оно тремъ помещикамъ: князю Козловскому, Масловскому и Номикосову. Кроме того участка въ 100 десятинъ, который прежній владелецъ этого селенія Шевичъ пожертвовалъ 1828 году Луганскому заводу...”. І ще : - “…При с. Успенскомъ (бывшемъ Штерича, а теперь Масловича, Номикосова и другихъ (на левой стороне р. Ольховой) 3 пласта до 4' 8''» (Военностатистическое обозрение т.ХІ ст. 125)/
Ця земля була продана Штеричем після 1828 р..
До відома — Копальні: Костянтинівська, у 1871р.видобула кам’яного вугілля — 76 000 пудів, Успенські копальні в цьому році, хоч і не діяли, але ж у попередні роки мали: 1862 р. — 340 000 пуд., у 1866 р. - 610 000 пуд.. На жаль більш повних свідчень, поки що, автори не мають.
В Росії в 1860 році Донецький басейн добув 30% загального видобутку. А у 1907 році Донбас вже дав 72,8% загального видобутку.
У дореволюційній літературі з донецького вуглевидобування можна знайти багато цікавого: “Для повної характеристики умов розробки вугілля в Донецькому басейні необхідно відмітити, що у справі постачання робочої сили вуглепромисловість знаходиться у виключно невигідних умовах, такіж умови зустрічаються ще в Сибіру».
В Сибіру, до речі, ще на початку ХХ сторіччя широко використовувався труд каторжан у промисловості. Вислані до Сибіру після подавлення революції 1905 року костянтинівські склороби направлялись на скляні заводи. Ми про це писали.
«Місцеве населення майже зовсім або дуже слабо бере участь в роботах по видобутку вугілля. Відбувається це частково тому, що місцеве населення володіє порівняно великою кількістю землі, так і тому, що внаслідок виходу пластів на денну поверхню розробка їх в незначних розмірах стає доступною без витрати хоч трохи значного капіталу. Місцеве населення Донбасу на своїх або орендованих у сусідів ділянках видобуває вугілля у вільне від польових робіт час своїми засобами, вкладаючи власну працю або користуючись також допомогою сусідів.
При зростанні цін на ринках збуту, користуючись послугами скупників, ця категорія виробників вугілля, разом з дрібними промисловцями, викидає часом значні кількості палива, які становлять іноді до 8 і більше відсотків від загального видобутку вугілля. Таким чином, місцеве населення у вільний від польових робіт час віддає перевагу вільній праці, нічим не дисциплінованій, а не найманому труду”.
Місцеве населення — це переважно українські селяни. Селянських шахт (копанок) на Донбасі було 1300. І, зауважте, все було цілком легально.
«Переходячи до підрахунку середньої собівартості вугілля в Донецькому басейні, необхідно вказати ще на одну особливість, властиву усьому російському промисловому життю, але особливо промовисто це проявляється при розробці вугілля в Донецькому басейні. Це величезна кількість релігійних свят, що ще збільшується у басейні внаслідок комплектовання робітників з різних куточків Росії - людей звиклих не працювати в особливі дні, освячені місцевими релігійними звичаями . Так, робочих днів в році в Донецькому басейні лише 250-260. Внаслідок цього і завдяки малій вправності робітника, що не порвав із землепашеским побутом, до тривалої, день у день роботи, продуктивність донецького вуглекопа (більшість, в особливості забійників, виходить на роботу не більше 15-16 раз на місяць) значно слабкіша, ніж на заході.
Якщо при цьому взяти до уваги незначну потужність робочих пластів, знижуючу продуктивність робітника, то стане зрозумілим, чому на одного робітника в Донецькому басейні приходиться майже в два рази менше видобутого вугілля порівняно із Західною Європою і навіть Царством Польським».
«У Великобританії згідно з опублікованими в 1904 році даними звіту департаменту торгівлі за 17-річний період з 1886 по 1902 рік, середня продуктивність шахтаря складає 18.133 пуда і варіює між 19.890 пудів 1888 року і 15.300 пудів 1893 року.
У Домбровському районі, середня річна продуктивність шахтаря для цього басейну складає 15.203 пуда.
На відмінок від Європи, де вугільні басейни компактні, інфраструктура була розбудована ще до початку вуглевидобутку, Донбас має величезну протяжність пластів, відсутність будь якої інфраструктури, що призводить до великих затрат на будівництво житла, церков, доріг і т.д.
В Костянтинівці є законсервована шахта. Знаходиться вона на колишній землі Номікосових. Я писав про неї: “Шахта на Червоному” “Провінція” №2 (1045) від 12.01.2011: “На деяких старих, ще дореволюційних картах, в районі розташування нашого міста, можно бачити позначку, що вказує на наявність в Костянтинівці вугільних копалень... Думаю, тепер ми в змозі локалізувати місце вуглевидобування у нашому місті.
Колись в Донбасі були сотні маленьких копалень. Вугільні пласти виходили майже на поверхню. Тому кустарну розробку родовища часто починали землевласники.. Можливо, ця шахта, яка існувала в більш пізні часи, приблизно до 1980 року, була одна з таких малопродуктивних копалень...
Вугілля на вагонетках викочували з-під гори, з шахти його вивозили на вантажівках. На найнижчому рівні знаходилися подвір’я, контора і роздягальня (від них залишився фундамент), тут же був головний вхід у підземелля. Рівнем вище, на схилах гори, знаходився ще один в’їзд до шахти, зараз тут залишки надземних споруд — склади, трансформаторна підстанція. На вершині гори залишився вентиляційний колодязь, він же - запасний вихід, але користуватися ним неможливо — все погнило”.
З костянтинівським вугіллям, а, можливо, саме з цією шахтою пов'язаний знаковий, найбільш уславлений фотознімок донецького літературного життя (дивись фото - ред.). На ньому стоять п'ять літераторів: Олексій Фарбер, Фелікс Ковалевський, Василь Гайворонський, Павло Безпощадний, Борис Павлівський. Підпис пояснює, що це 1928 рік, Костянтинівка, шахта “Північна”.
Нагадаємо. Українське “Розстріляне відродження” було і на Донбасі. Ось що написав Василь Гайворонський, який був заступником відповідального редактора журналу “Літературний Донбас”, як на початку 1930-х став називатись колишній “Забой”:
“Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкували “Літературний Донбас”, присвячений з’їздові письменників. З’їзд повинний був відбутися наприкінці 1932 року в Артемівську. Поставило біля машин озброєну варту, а вже вночі почалися арешти. Арештовано декілька душ, в тому числі, Баглюка і мене. Решту письменників взяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, ті повтікали... В такий спосіб, позбувшись українців, купка росіян-письменників захопили журнал у свої руки, зрусифікували його, назвавши вже по-російському “Литературный Донбасс” і видають його до цього часу”.
І.Бредіхін
