Я мудрість п’ю із черепа епохи –.
З рецептів Часу й сонмища Богів,
І напливає з Вирію потроху.
Могутній дух дніпровських берегів...
Я мудрість п’ю із черепа епохи,
І напій має український смак...
Валерій Бебик.
З рецептів Часу й сонмища Богів,
І напливає з Вирію потроху.
Могутній дух дніпровських берегів...
Я мудрість п’ю із черепа епохи,
І напій має український смак...
Валерій Бебик.
Мене звинувачують, що приділяю багато уваги минувшині. Це правда, бо без минулого немає майбутнього, а суспільство має вкрай спотворену історичну пам’ять. І скільки вистачить у мене наснаги, буду знайомити читачів з прихованими сторінками нашої історії, яка є частиною світової та європейської цивілізацій. Це потрібно робити, бо більшість людей, включаючи депутатів усіх рівнів, окрім шкільного підручника історії нічого не читали. Письменник Роман Іванчук зазначив: «Треба знати свою історію, і тоді нація виживе!». А ображатись на власну історію нерозумно. Особливо, коли щось приховувалось, а потім стало відомо. Роженко теж страждає від власної історії. Це якраз той випадок, про який російський історик Борис Соколов нагадує: «Кожний народ повинен пам’ятати свої злочини», а Уінстон Черчілль колись зауважив: «Забути минуле - означає примиритися з його поверненням».
«...історики завжди мають бути точними. правдомовними і безсторонніми, щоб ні власний інтерес, ні страх, ні ворожнеча, ні дружба не могли збити їх з путі істини, бо істина – це матір історії, а сама історія – це суперниця часу, хоронителька дій, свідок минувшини, приклад і пересторога для сучасності, наука на майбуття». – [Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) – Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі].
І навіть існує висловлювання фашиста Йозефа Геббельса: «Якщо народ позбавити його історії, то через покоління він перетвориться на натовп, а ще через покоління ним можна буде управляти».
Наведу також слова історика Дмитра Дорошенка у двотомній роботі «Нарисі історії України»: «Нам конче потрібно дотримуватися об’єктивного, неупередженого підходу до національної історії, відмитого від різноколірних фарб політичної доцільності у висвітленні фактів минулого».
Журналіст Леонід Капелюшний констатує: «Взагалі втрату людиною пам’яті медицина кваліфікує як тяжку хворобу, людина без пам’яті – неповноцінна особа. А якщо пам’ять втрачає суспільство? Весь народ? Якщо в його пам’ять вживлюється якийсь вірус дрібного біса, який пожирає усе, чого, на думку головного біса, людині знати не слід, бо це ускладнює бісівське панування над народом? Біс пам’яті породжує ущербність і каліцтво нації та, зрештою веде її до виродження й зникнення. Хоч як не гірко визнавати, але ми все ще живимо, «под собою не чуя страны», живемо у світі пропагандистських легенд і міфів, не вміючи співвідносити правду про минуле з інтерпретацією минулого, не розуміючи, що сьогодення завжди корениться в минулому. Лише цілковитий дурень може вважати. що майбутнє не обумовлюється минулим, навіть таким далеким, як узяття Києва монголами».
Звичайно, у викладі комуно-істориків навіть історичні особи мають вигляд протилежний тому, який був у них насправді. В їхній трактовці історії вихованка інституту благородних дівиць, що червоніє побачивши голих коней на вулиці, може вважатися злодійкою в порівнянні з простодушним і добрим товаришем Сталіним.
Зараз важко винаходити історичну правду. Вона приховувалась, або інтерпретація відбувалась на користь пануючої влади. Колишній голова нашого міста все чекав закону, за яким можна було б заборонити таку газету, як «Провинция». Потім я з’ясував, що таке його очікування мало свої підстави. Він знав, що в партії регіонів визрівав проект Конституції, прийняття якого ставило хрест на свободі слова.
Адже прецедент був ще на початку злочинного панування більшовиків-комуністів. Перший суд над словом відбувся 24.03.1918 року. Газету «Русские ведомости», яка пережила з 1864 року усі можливі і неможливі реакції, закрили, як записали у вироку, назавжди (!). За одну-однісіньку статтю. А ще у вироку записали: «за попытку воздействия на умы». От нахабна газета! І як вона навіть наважилась – «воздействовать на умы»! А старенькому редактору П. В. Єгорову: «три месяца одиночки». Тільки й всього! Але це ще 18 рік. Невідомо, чи вижив. А якщо вижив, мабуть садили ще не один раз.
Це теж історія, з уроків якої нам належить робити висновки. І, звичайно, обережно ставитись до обіцянок тих, хто пнеться до влади, розраховуючи про підтримку електорату. Нашому виборцю, скільки не обіцяй, все мало. Пам’ятаєте обіцянку-цяцянку Януковича «покращення життя вже сьогодні»?
І згадалася мені стара байка у переказі журналіста Северина про те, як Соломон, чомусь традиційно званий царем, забезпечив «покращення життя вже сьогодні» якійсь стражденній родині, спочатку запропонувавши взяти до хати козу, а потім, коли мученики, ридаючи над козячим співіснуванням, прийшли удруге, порадивши ту козу з хати вивести, від чого, зрештою, і сталося у бідаків зазначене «покращення уже сьогодні».
Ось і президент Росії Дмитро Медведєв створив комісію з охорони історії від перекручувань на шкоду РФ. Поки що обмежилися історією Другої світової війни, і строк пропонується від трьох до п’яти. Причому переслідувати інакодумців планують і за межами Росії (?!). Це що, знову полоній чи одразу танки? Про перекручування «на користь» Російської Федерації замовчується: це, напевно, не карається... Ф.Ніцше про цей випадок ще давно зауважив: «Ніколи не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусіда».
В епоху Інтернету важко буде переконливо спотворити історію. Її жорна мелють хоча й повільно, та справно. Хоч як відгороджуйся від світу, наче Китайською стіною, а він усе одно прийде до тебе і принесе інакодумство. Комп’ютери розносять його іскри набагато ефективніше, ніж свого часу магнітофони в СРСР. І як із цим боротися? Створювати свій окремий російський Рунет із віртуальною слідовою смугою, собаками і колючим дротом? Не вийде!
На сайті міністерства оборони Російської Федерації розмістили статтю С.Ковальова, в якій Польща обвинувачується в розв’язанні війни, а претензії гітлерівської Німеччини до неї визнаються обґрунтованими. Мовляв, Гданськ одвічно був німецьким містом, і рейх мав повне право вимагати повернення його в лоно батьківщини. Якби Польща віддала місто й надала територію під екстериторіальні шосе та залізницю до нього — війни не було б!
Мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині. Москаль — чи «білий», чи «червоний» — був для чигиринського селянина лише москалем — одвічним ворогом України. І більшовиків, і денікінців там вітали однаково: кулями. Холодний Яр дав десятки вогненних прикладів героїзму, якими не кожна нація може похвалитися.
З історії не викреслиш і таке. Ленін і Троцький висловлювались, що Ісус Христос є їхнім особистим ворогом. Сотнями розстрілювалися священнослужителі, тисячі без суду відправлялися до концтаборів, руйнувалися храми. Морозного січня 1924 року заступами і ломами копали котлован під тимчасовий мавзолей для Леніна. Пробили каналізаційну трубу. Пробоїну одразу не помітили, і в першу ж відлигу мавзолей був залитий лайном. Патріарх Тихон, що перебував під домашнім арештом, скорботно зазначив: «По «святому» і єлей».
Ще у 1918 році Патріарх Тихон наклав анафему на богоборчу владу. Звичайно, можна зробити вигляд, що всього цього не було, а нинішнє керівництво РПЦ чисте і ніякого відношення до богоборчої влади ніколи не мало, і спокійно кричати «осанна» патріарху Кирилу. Але, слід пам’ятати, що Україна це не канонічна територія РПЦ, а незалежна держава.
Застарілі міфи про війну є чи не останньою теоретичною опорою нинішніх сталіністів. Проте дослідження і публікації таких авторів, як В.Суворов, М.Солонін, Б.Соколов, А. Некрич, Г.Попов, Л.Радченко, В.Семененко, Б.Пушкарьов, Ю.Цурганов, А.Блюм, Ю.Фельштинський та ін., дозволяють сказати: ніч, яка тривала понад півстоліття, минула. І брехлива комуністична «історія» відходить у минуле. Вони ще пручаються і плутаються. Брешуть так, що ввечері вже не пам’ятають, що брехали зранку.
Наведу свідчення Марка Солоніна: «Интересную информацию сообщил 22 июня 2006 г. в интервью агентству РИА-Новости генерал армии М.А.Гареев: «Немцы, рискуя жизнью, переплыли реку Днестр и сообщили нашему командованию, что германские войска будут переходить в наступление». Чего же мы хотим от разведки, если Президент Академии военных наук, академик Российской Академии естественных наук, член-корреспондент Академии наук РФ, доктор военных наук, доктор исторических наук, профессор, бывший заместитель начальника Генерального штаба Советской армии по научной работе не знает, что в июне 41-го граница СССР ни в одной точке не соприкасалась с рекой Днестр?» Отже, підсумок найочевидніший – забрехалися.
Евген Сверстюк нагадує: «Але оскільки є та сторона, яка постійно намагається відмовитися від своєї пам’яті, від своєї історії і від себе самої, то ми повинні нагадувати, щоб наші громадяни розуміли, що Друга Світова війна була підписана в Кремлі чорним по білому, і що це є документ надзвичайно важливий для XX століття. Друга Світова війна була розв’язана і започаткована не випадково, а через змову Сталіна з Гітлером.
Я думаю, що звернення Медведєва до Ющенка було по суті зверненням до українців. Він висуває звинувачення. Я повинен сказати, що це всі ті звинувачення, які мені особисто, і Василеві Стусові, і В’ячеславу Чорноволові були записані у вирок. Як ви оцінюєте Голодомор? Як ви оцінюєте Переяславську раду? Як ви оцінюєте русифікацію? І як ви дивитися на політику національну? Всі ці моменти завжди були крамолою. І дуже цікаво, що в КГБістській голові абсолютно нічого не змінилося. Здається, що вони проспали той момент в історії, коли русло змінилося, і вони не зрозуміли, що історія не знає ходу назад. Я думаю, що це дуже велика їхня поразка».
Українці, хочуть того чи ні, проходять своєрідний тест на самодостатність, на здатність опиратися чужим міфам про власне минуле й дивитися на нього своїми очима. Тобто, історія, яку вивчають наші діти, повинна мати український смак. І лише таким чином виховуватимуться патріоти. І я, скільки вистачить сил, буду спростовувати міфи радянського розливу. Формування історичної пам’яті загалом відповідає органічним потребам українського світу, які полягають в утвердженні самодостатніх уявлень українців про своє минуле, не обтяжених стереотипами, навіяними у період бездержавного існування України.
Тільки зараз починають вчити молоде покоління історичної правди. Бо це вкрай необхідне людям, котрі живуть в сучасному світі, перенасиченому інформацією. Дитина набуває здатності критично мислити, їй прищеплюють уміння оперувати на світоглядному рівні — спілкуватися з власною свідомістю. Це мале профессоренятко принесе свої знання в родину і перевиховає власних батьків. А люблячі батьки позбавляться совєцького історичного хвоста і почнуть краще працювати на Україну, бо ж відомо, що совки є вкрай кепськими будівничими сучасної демократії та правової держави.
Країна потребує свідомої, освіченої еліти. А вийти ця еліта має з народу, який досі не зробив висновків зі своєї історії. Це дуже непросто.
ЯРОСЛАВ
Yаroslаv70 [at] metа.uа
1 вересня - час йти до школи.
Стаття - витвір безграмотності.
"Ображатись, приховувалось, відбувалась, ставитись, висловлювались..." - Зворотні дієслова в українській мові закінчуються на -ся.
"Включаючи, розраховуючи, ридаючи..." - почитайте про активні дієприслівники в українській мові.
"пануючої влади" - панівної влади. (неправильний дієприкметник).
"Зараз важко винаходити історичну правду." - У контексті статті треба було написати "відшукати" або "віднайти".
"...інституту благородних дівиць..." - Інститут шляхетних дівчат.
"Це мале профессоренятко..." - Це переклад російського слова "проффесор"?