Почесне місце у галереї найвидатніших земляків нашого міста гідно займає український історик Володимир Омелянович Романцов (1928 – 2013).
Володимир Романцов народився у Костянтинівці 16 вересня 1928 року. У 1933 році, хлопцю було тоді п’ять років, сім’я переїхала до Луганська. У червні 1941 батько був мобілізований в армію, а мати з двома дітьми евакуювалася спочатку у Самаркандську область, далі – в Алма-Ату, де в 1942 році14-річного Володю мобілізували на трудовий фронт і він почав працювати, не залишаючи школи, на заводі, у ливарному цеху. Але вже у серпні 1943 р., за місяць до досягнення 15-річного віку, Володя подав заяву до військкомату з проханням відправити його на фронт. Замість фронту підлітка направили до Леніногорської артилерійської спецшколи. Так в евакуації у Східно – Казахстанській області називалася 15-а Харківська спецшкола.
Після звільнення Києва в кінці 1943 спецшкола у червні 1944 року переїхала до Києва, де Володя і продовжував навчання. У 1946 він з останнім випуском закінчив школу, яка з 1947 року була перепрофільована у Київське артилерійське підготовче училище (КАПУ). «Специ» підпорядковувалися Народному Комісаріату Освіти, а вихованці КАПУ стояли у штаті Міністерства Оборони, їм видавалася форма. Мешканці Києва жили в своїх родинах, столувались дома. Іногородні, значить і майбутній історик, жили у гуртожитку, згідно з внутрішнім розкладом. Іногородніх було небагато, їх кормили за державний рахунок. Це були роки, коли українське село, за Радянської влади, переживало черговий голодомор. В містах діяла карткова система. Наприклад, викладачі у спецшколі отримували на 25% більший оклад та пайок. Романцов згадував: «Ми носили вузенькі погони на фірмових кітелях по типу офіцерських з артилерійськими емблемами. Ніяких артилерійських наук нам не викладали». Під час навчання в артспецшколі приділяли велику увагу спортивній підготовці. Тому не дивно, що 10 серпня 1945 року 17-річний юнак прийняв участь у всесоюзному параді фізкультурників в Москві у складі великої української делегації. «Нам видали 5 чи 6 видів форми. Подарована вишиванка ще довго служила мені. Підготовка до фізкультурного параду тривала два місяця, жили в казармах, годували добре, давали 25 гр. шоколаду в день», - розповідав В.О. Романцов. По закінченні артшколи у 1949 році по першому розряду, як відмінник навчання, наш земляк був відряджений у Київське артилерійське училище (КОЛКАУ), де згодом залишився на посаді викладача і командира взводу курсантів. Після навчання у військовому училищі всіх молодих офіцерів обов’язково відправляли служити у війська. Тому лейтенант Романцов В.О. біля року відслужив командиром взводу в 179 артбригаді (122-мм гаубичній) 5-ї арт дивізії кадру, яка була розташована на вулиці Дегтяревській. Лише після цього з 1950 до грудня 1955 Романцов виконував обов’язки командиру взводу в рідному училищі - КОЛКАУ. Відслуживши в артилерійських частинах радянської армії був переведений у запас у званні капітана.
На фото: Командир взвода ст. л-т Романцов В.Е. во главе своего подразделения получает задачу от преподавателя майора Логуненко
У біографії Володимира Омеляновича написано: «Учасник Другої світової війни». В.Романцов був нагороджений медаллю за участь у Великій Вітчизняній війні. Участі в бойових діях він не приймав, але праця в ливарному цеху у 14 років, а потім довгі роки навчання та служби в лавах Радянської Армії аж до 1955 року не оставляють сумнівів, як близько до серця сприйняла молода людина загрозу Батьківщині, як готувала себе до захисту держави від зовнішніх ворогів.
Але з роками росла у молодого курсанта, а потім офіцера цікавість до історії України, і з тягою до історичних знань росла впевненість у необхідності здобуття нової, вже гражданської професії.
У 1949 – 1954 роках Романцов навчається екстерном і заочно на історичному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченко, де закінчує курс за спеціальністю «Історія СРСР». У 1960 р. склав іспити в аспірантуру Інституту історії АН УРСР (із відривом від виробництва). Отже, у науку В.Романцов увійшов у 32-річному віці, будучи вже людиною з великим життєвим досвідом.
З аспірантури його відрахували достроково у зв’язку з успішним захистом кандидатської дисертації у травні 1963 року. Він залишився в інституті на науковій роботі, але тільки на два місяці. Під час навчання в аспірантурі показав себе талановитим науковцем і людиною з великими організаторськими здібностями. Як тільки у Президії АН УРСР звільнилася посада заступника головного вченого секретаря, її запропонували В.Романцову. Він не відмовився від пропозиції, сподіваючись на те, що зможе поєднувати, як це не раз траплялося в його житті, різні форми діяльності. Виявилося, однак, що робота в «гловному штабі» академічної науки не залишає часу для інших занять, і В.Романцов зробив свій вибір.
У березні 1965 р. він повернувся в Інститут історії, де, не гаючи часу, визначився з темою докторської дисертації. Проте життя складалося інакше. І, знов-таки сподіваючись, що зможе продовжувати дослідницьку працю за будь-яких умов, В.Романцов з 1967 року переходить на викладацьку роботу, очоливши кафедру історії України в Київському технологічному інституті легкої промисловості (нині Київський національний університет технології та дизайну), де пропрацював 26 років. Згодом продовжив викладати як професор Київського славістичного університету. Викладацьку діяльність В.Романцов не полишав до самої своєї смерті. Має звання: «Заслужений працівник народної освіти України», «Почесний професор Київського державного університету технологій та дизайну». Нагороджений 15 медалями.
Загальний виробничий стаж – понад 65 років, науково-педагогічний – понад 47 років.
У 1970 – 1972 роках навчався в докторантурі. Темою докторської дисертації В.Романцова, яку він захистив у 1972 р., був аналіз кількісних та якісних змін у робітничому класі України за повоєнні десятиліття. Працюючи над цим питанням, 1972 р. він опублікував монографію «Робітничий клас Української РСР (1946–1970)», а в 1980, 1984 і 1987 рр. – тритомний збірник документів «Промышленность и рабочий класс Украинской ССР». Захопившись пізніше темою народонаселення України у світлі демографічної статистики, одну за одною друкує монографії «Український етнос на одвічних землях та за їхніми межами (XVIII–XX ст.) (К., 1998 р.), «Українці на одвічних землях (XVIII – початок XXI ст.) (К., 2004 р.), «Населення України і його рідна мова за часів радянської влади та незалежності (XX – початок XXI ст.) (К., 2008 р.), «Історична демографія України (XVIII – початок XXI ст.)», а буквально перед смертю у видавництво було передано рукопис нової книги: «Як населення Радянського Союзу змінювало національну чисельність і користування рідною мовою (1926 – 1986)».
У роки незалежності наш земляк, поважний автор не вагаючись став на бік національно-демократичних патріотичних сил України. Його підручники, монографії надають надійну історичну, фактологічну базу у питаннях поширення української мови та історичної демографії українського етносу, захисту української нації від історичних фальсифікацій, які широко поширює російський агресор.
Останні свої книжки професор видавав у Видавництві імені Олени Теліги. Саме туди автори статті звернулися у 2016 році з ціллю придбати книжки Володимира Омеляновича Романцова. В київських книгарнях книг Романцова ми не знайшли. Більше того, офіс українського патріотичного видавництва був закритий наглухо. Зустрівшись на вулиці в умовленому місці з менеджером Видавництва імені Олени Теліги, ми вияснили, що видавці попали під рейдерське захоплення, втратили офіс та склад з готовою продукцією. Саме тому книжок Романцова в книгарнях нема.
З рук ми придбали у менеджера три книжки нашого земляка, а також почули сумну історію про паралізовану працю видавництва. Не хочу гадати: «Чи мало рейдерське захоплення патріотичного українського видавництва політичне підґрунтя, чи ні». Українські патріоти видають іноді такі антраша, що гадаєш: «Вони показилися, чи на Росію працюють?» Як на мене, з видавництвом куди більша імовірність вдалої операції російських спецслужб.
Уривок з некролога Романцову Володимиру Омеляновичу, що був надрукований в «Українському історичному журналі» у 2013 році №3: «У жовтні 1960 р. завідуюча кафедрою іноземних мов АН УРСР Наталія Олексіївна Одріна на прохання професора Наталії Миколаївни Раєвської сформувала з аспірантів групу для інтенсивного вивчення англійської мови у складі Т.Денисової (Інститут літератури), Н.Колоколової (Інститут філософії), С.Кульчицького (Інститут економіки) і В.Романцова (Інститут історії).
Ми своєчасно склали кандидатський іспит, але не розійшлися. Зустрічаючись упродовж понад половини століття кілька разів на рік у повному складі та постійно перебуваючи на зв’язку, ми йшли життям, підтримуючи один одного.
Людиною, яка тримала нас у стані єдиного організму, був Володя Романцов. Він був старший за віком і завжди готовий допомагати всім нам, молодшим. Тепер у нас є праці, визнані у світі, є наукові школи, але немає В.Романцова, який був і батьком, і старшим братом, і чуйним товаришем, з яким завжди можна було порадитися за будь-яких життєвих обставин… Вічна йому пам’ять!»
І наостанок уривок з книги В.Романцова «Населення України і його рідна мова за часів радянської влади та незалежності (XX – початок XXI ст.): «3 пepшиx poкiв пaнyвaння бiльшoвикiв московський ypяд дyже yважнo cтaвивcя до сyспiльнo-пoлiтичнoгo життя населення СРСР, насаджуючи свою комуністичну ідеологію. Предметом його постійної уваги було населення УРСР, другої за чисельністю, економічним та інтелектуальним потенціалом республіки Союзу. З другої половини 20-х років цей курс позначився поступовим обмеженням демократичного життя суспільства і переходом до тоталітаризму. В ці часи Й.Сталін, застосовуючи різні засоби, знищив своїх опонентів – Троцького, Зінов‘єва, Каменєва, Рикова, а згодом Бухаріна та інших, встановивши свою одноосібну владу. Він продовжував політику Російської імперії, що всіляко прагнула денаціоналізувати українців, придушити їх тяжіння до відновлення Української державності. Змінювалися форми і методи боротьби з українським етносом, а мета не зазнавала змін: утримувати населення в покорі. Наслідком такого курсу радянської влади був голодомор 1932 – 1933 рр., за часи якого лише прямі втрати населення становили приблизно 3,5 млн. осіб, а з урахуванням втрат від скорочення народжуваності ця цифра сягає 5 млн. осіб, отже значно більше, ніж 15% місцевого населення.
До втрат населення республіки слід додати ще понад 1 млн. осіб, репресованих у період примусової суцільної колективізації, а також репресії 1937 – 1939 рр., внаслідок яких постраждали тисячі науковців, інтелігентів, військових та інших верств населення.
Відбиттям антиукраїнського курсу стало припинення короткого періоду українського ренесансу і його розстріл. Цей курс активно розпочався зі штучного фабрикування справ проти української інтелігенції.
Особливо відчутні втрати від голоду торкнулися сільського населення. Адже в містах було видано карткову систему на продукти харчування. На селі картки видавалися лише робітникам і службовцям, працівникам фабрик і заводів, партапарату, державним службовцям та працівникам МТС, тобто охоплювали незначну кільність місцевого населення».
І.Бредіхін, Д.Чістов.
