Завершився конкурс, який був організований Представництвом Асоціації Німецьких Народних Університетів в Україні (DVV International Ukraine) у партнерстві із Всеукраїнською асоціацією викладачів історії “Нова Доба” та підтриманий МЗС Німеччини. Тема конкурсу була визначена: «Історія моєї громади: Минуле для спільного майбутнього». Вона передбачувала проведення досліджень на тему місцевої історії, популяризацію історичної минувшини, тобто те, чого потребує наша громада.
У нас на Донбасі болісно відбувається становлення нової локальної та регіональної ідентичності, то чому б не скористатися німецькою допомогою, — вирішили костянтинівські освітяни к.і.н. Ольга Вікторівна Барабаш та автор цього тексту — Ігор Володимирович Бредіхін. У проекті ми виступили тьюторами, — це німецький термін. Для нас більш звичний — науковий консультант, керівник.
До проекту були залучені учні НВК «Ліцей із ЗОШ І – ІІІ ст.», НВК «Гімназія із ЗОШ І ст.», ЗОШ №16. Ми створили дослідницьку групу, яка поставила перед собою мету не тільки дослідити дореволюційну «бельгійську Костянтинівку», але й на базі цього дослідження зняти документальний фільм та написати історичне дослідження, які популяризуватимуть місцеву історичну спадщину.
Головна (левова) частка роботи була зроблена торік, наш проект отримав 2-е призове місце, а у новому 2019 році можна підводити підсумки.
Знятий непоганий фільм – дослідження «Історія бельгійської Костянтинівки», тут подяка тележурналістці Наталці Поколенко, яка виявилася неабияким знавцем та патріотом рідної Костянтинвки, але головна подяка її колезі — оператору та режисеру монтажу, майстру всіляких хитрощів та спецефектів Андрію Резнікову. Він показав неабиякий професіоналізм. Зйомки проходили не тільки на історично-значимих місцях нашого міста, але і у стінах місцевого музею, який багато праці присвятив оновленню своєї «бельгійської» експозиції. Тому подяка за співпрацю музейщикам. Фільм виклали в інтернеті.
Наш проект виграв грант – гроші на видання свого дослідження. На початку 2019 року костянтинівське НВТОВ «Укрвест, ЛТД» вже надало нам брошуру «Історія бельгійської Костянтинівки. Нариси історичного краєзнавства» (Костянтинівка, 2018) накладом 300 примірників. Якісний папір, якісний друк, стильне оформлення. Подяка за високопрофесійний дизайн Олександру Міляну, його «Укрвест» спрацював відмінно!
На жаль, брошуру безкоштовно отримають лише бібліотеки та школи нашого міста. Вона станеться в нагоді вчителям історії, та всім, кого цікавить правдива історія України, насамперед учнівській молоді.
Початок нашого міста прийнято пов’язувати з приходом до цих місць залізниці. Залізничну станцію Костянтинівка в Сантуринівській волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії відкривають у 1869 році (1870 за новим стилем). Святкуючи Різдво Христове, не забувайте про День народження Костянтинівки. Дати збігаються, чи майже збігаються. Через землі родини Номікосових, а їм належали тисячі гектарів землі в Донській області та на Бахмутчині, проходить Курсько-Харківсько-Азовська залізна дорога, яка прямує далі на Таганрог, а потім на Кавказ. Станція названа на честь маленького села, що розташовано поруч. Сама Костянтинівка – це три хати на околиці Сантуринівки. Номікосови, які володіли до 1861 року Сантуринівкою, юридично, на папері виокремили Костянтинівку з Сантуринівки. Але хати не літають. Самі Номікосови не вважали потрібним спеціально розділяти Сантуринівку та Костянтинівку. Про це можна прочитати у їх земельних документах. У 1907 землі Номікосових навкруги бельгійських заводів, станції Костянтинівка, торгових селищ Номікосовське та Дмитрівське, на правобережжі Кривого Торця, купує «турецькоподданий» Фрейман (пам’ятаєте Остапа Бендера з його: «мій батько був турецькоподданий»)? У купчій на землю зустрічаємо: «село Сантуринівка (воно ж Костянтинівка)».
Тільки в середині 1890-х років, завдяки приходу бельгійських акціонерних товариств, Сантуринівка (вона ж Костянтинівка) отримує могутній поштовх до розвитку. Біля станції бельгійці будують п’ять великих заводів з робітничими селищами, а згодом, у 1932 році, ця промислова агломерація та кілька прилеглих до неї сіл сформують місто під тією ж назвою – Костянтинівка. Саме з приходом до нас бельгійського капіталу починається «перша історія успіху» нашого міста.
У 1895 році підприємці із Бельгії Луї Ламберт, Поль Нобле і Джозеф Сізеле відвідали станцію Костянтинівку та село Сантуринівку, яке знаходилося поруч. У місцевого поміщика Дмитра Костянтиновича Номікосова вони купили ділянку землі більш ніж у 210 десятин. Ділянка була розташована на північ від залізничної станції та обмежена з заходу річкою Кривий Торець, а зі сходу Курсько-Харківсько-Таганрогською залізницею. Витягнута між рікою та залізницею на декілька кілометрів від балки Грузської до балки Водяна, ділянка обумовила всі майбутні містобудівельні рішення сучасної Костянтинівки. З усіх боків правобережжя Кривого Торця продану бельгійцям ділянку оточували землі родини Номікосових. Ця угода 1895 року між Номікосовим та Ламбером, Нобле та Сізеле визначила подальшу долю майбутньої Костянтинівки та зв’язала нерозривними вузами спільної історії та подальшої пам’яті нашу землю та нашу історію з Бельгією та бельгійським центром скляної промисловості — Шарлеруа.
У Костянтинівці, виявляється, європейським був початок, а, чи буде європейське майбутнє, — вирішується на фронтах багаторічної українсько-ординської війни.
Завдяки відомій компанії з виробництва спальних вагонів «Compagnie des Wagons-Lits» і підприємству «Північний експрес» (Nord Express), яке спеціалізувалося на будівництві залізничних ліній, починаючи з 1896 року з Брюсселя до Катеринослава можна було дістатися менше ніж за три дні комфортабельної подорожі. Бельгійці, що працювали в Донбасі, могли сісти у вагон на південній станції Брюсселя і вже за 65 годин (лише з однією пересадкою у Варшаві) опинитися в адміністративному серці Катеринославської губернії. В Катеринославі треба було пересісти на місцевий потяг і ще через 30 годин бельгійські заробітчани вже прибували до станції Костянтинівка.
Саме так були створені передумови для масового переїзду бельгійських робітників, інженерів, службовців, навіть лікарів та вчителів в дореволюційну Костянтинівку. У 1978 році бельгійський вчений Жан Стенгерс, досліджуючи проблему бельгійської еміграції у період до 1914 року, виділяв таку форму еміграції, як: «еміграція по сусідству, де ми перетинаємо кордон, якого на практиці, практично, немає, — це еміграція до Росії та Франції». Парадоксально, але це факт, коли скляну галузь Бельгії, а в ті часи це був виключно Шарлеруа охоплювала криза, то місцеві безробітні просто збиралися та їхали до Сантуринівки (Костянтинівки). Умови життя і праці у нас та заробітна плата для бельгійців мало чим поступалися бельгійським.
Зарплата місцевих кваліфікованих робітників хай буде навіть меншою в два рази. У перерахунку на сучасну гривню, та зарплата буде фантастично високою. А умови праці та життя були такі самі, якщо не кращі. Але наші сусіди з півночі — Ленін та російські комуністи дуже хотіли дати всім робітникам щастя по повній. Можливо, хотіли якнайкраще, а вийшло як завжди.
Мізковий центр у Брюсселі — Ламберт, Нобле, Сізеле представляв три промислових групи. Луї Ламберт, власник Verreries des Hamendes в Жюме (Шарлеруа), саме він став у 1895 році генеральним директором нової компанії. Поль Нобле, директор Glass Mariemont (Ла-Лувьер), дочки Сосьете Женераль в Бельгії, став директором, як і Джозеф Сізеле, впливовий підприємець з Антверпена. Кожен з цієї трійці батьків-засновників Костянтинівки, був непересічною особистістю. Ось що пише бельгійський дослідник Вім Петерс: «Особливу активність бельгійські підприємці, які були присутні в усіх галузях промисловості, приділяли будівельній індустрії і виробництву скла. У цих галузях Бельгія була представлена старими, шанованими в бізнесі сім’ями, такими, як та, що створила в Сантуринівці скляний завод Verreries du Donetz, сім’я Луї Ламберта, син якого Фердинанд сам поїхав в далекий малозаселений тоді степ керувати виробництвом». Поль Нобле забезпечує зв’язок з великим фінансовим капіталом Бельгії та Франції та з урядовими кругами. Джозеф Сізеле виявиться геніальним організатором металургійного виробництва. Ці люди дійсно стали будувати в Костянтинівці «Десяту провінцію Бельгії».
І вже у листопаді 1895 року на станцію Костянтинівка приїхав перший мешканець ще не побудованої Костянтинівки, бельгієць – інженер Луї де Бер (1866 – 1918).
Луї Жюль Альфонс де Бер народився 4 липня 1866 роцку в Шольні (Сомма, Франція) в бельгійській родині. Родина мала дворянський титул. У 1890 році отримав диплом з відзнакою інженера в Політехнічній школі Вільного університету Брюсселя. Після закінчення навчання, працював на фірмі Hanquinaux. Займався будівництвом скловарних печей в регіоні Шарлеруа — центрі бельгійської скловарної промисловості, а також за межами Бельгії.
В 1895 році у віці 29 років Луї Де Бер був найнятий Акціонерним товариством «Донецьких скляних заводів в Сантуринівці» у якості інженера компанії. Він став першим бельгійцем, який приїхав у майбутню Костянтинівку на ПМЖ (ПМП). Де Бера цілком обґрунтовано можна назвати першим костянтинівцем. Луї склав всі плани майбутнього міста та будівництва перших заводів, успішно провів «нульовий цикл», приготувавши все необхідне для майбутніх робіт. Він побудував перші цехи двох перших заводів майбутнього міста – скляного та хімічного, який спочатку був лише допоміжним для скловиробництва, побудував всю необхідну інфраструктуру, насамперед, будинки для робітників, інженерів та керівництва. Будівництво заводу було розтягнуто у часі. Так хімічний завод перші цехи побудував у 1896, останні дореволюційні будував у 1915 – 1916 роках. Але при всіх обставинах, Луї Де Бер – першобудівельник Костянтинівки, його планування нашого міста незмінено до сьогодні.
Разом з першими бельгійськими робітниками у березні 1896 року до свого чоловіка приїхала молода дружина Луї де Бера — Зоя Бізе. Тут у Костянтинівці у лютому 1899 народився їх син Шарль Луї Фердинанд Риттер де Бер.
Після запуску виробництва в 1897 році Луї де Бер виконував функції технічного директора. Через деякий час Луї де Бер поїхав з Костянтинівки в інший регіон Російської Імперії. Відомо, що його доля склалася трагічно. Разом зі своєю дружиною, він загинув під час червоного терору у 1918 році.
А його син Шарль 15-річним підлітком вступив добровольцем до російської армії та брав участь у Першій світовій війні. Потім воював в загонах Білої гвардії. Після війни повернувся на Батьківщину. Жив в Бельгії. Там зараз живе його правнук.
Німці кажуть: «Яке навчання – таке і життя». Саме тому в Німеччині докладають всіх зусиль, аби зробити історію корисною та цікавою, та головне – не шкідливою, вони добре засвоїли свої історичні уроки та ідентифікація не є для них якоюсь абстракцією.
В Німеччині при викладанні історії багато робиться, аби молоде покоління відволіклося від офіціозних наративів офіційних вітчизняних підручників та самостійно попрацювало з історичними джерелами.
Саме такі принципи були закладені в нашому конкурсі, який був організований Представництвом Асоціації Німецьких Народних Університетів в Україні (DVV International Ukraine) у партнерстві із Всеукраїнською асоціацією викладачів історії “Нова Доба. Організатори нашого учнівського конкурсу у партнерстві із Центром “Інтеграція та Розвиток” підтримали низку ініціатив, пов’язаних із локальною історією, запустивши проект “Творячи локальну культуру пам’яті”.
У межах цього проекту вчителі історії спробували використати дослідження локального минулого на користь тій спільноті, де вони мешкають. Ініціативи були дуже різні. Хтось створив сатиричний путівник спальним районом Львова, хтось — зробив пересувну виставку, що покликана показати багатоетнічний склад Кропивницького, чи ґрунтовну розвідку, що допомагає зрозуміти заплутану історію походження назви міста Глобине. А ми вирішили сконцентрувати зусилля учнівської дослідницької групи на дослідженні місцевої «бельгійської» історії 1895 – 1920 років, та допомогти молодим людям краще зрозуміти методи історичного дослідження.
Так сталося, що цей період в місцевому радянському краєзнавстві залишився малодослідженим, а результати пошуків ставали ідеологічно викривленими. Тому залучення учнів шкіл, молоді до історико-пошукової роботи у нашому проекті є елементом дійсної політики декомунізації, яку так потребує Костянтинівка та Донбас. Але це тільки перший крок в цьому напрямку. В історії нашого міста є величезна кількість цікавих тем для їх дослідження, як вчителями шкіл, так і учнівськими дослідницькими групами та любителями історії.
І.Бредіхін
