У 2018 р. в Києві вийшло українське видання повісті Василя Гайдарівського (Гайворонського) «Спокута». Воно повторює американське видання 1991 року («Спокута» (повість), з післясловом «Автор про себе», накладом Софії Гайдарівської, Украпрінт, Філадельфія). В сучасному українському виданні не зазначено якй наклад. Мабуть, що і ніяково якось, бо наклад — всього 100 книг. Якщо взяти до уваги суспільну зацікавленість проблемою Донбасу, яка постала з 2014 року, чи не в епіцентрі світової політики, то ставлення до повісті, яка дає відповіді на деякі питання сьогодення, вражає.
У 1991 році «Спокута» вийшла напередодні розпаду СРСР. У серпні 1991 в «Визвольному шляху» ще вийшла чудова рецензія на повість Гайворонського Романа Кухаря — «Чому Донбас національно відстає…». Але з розпадом СРСР, та постанням незалежної України, вже було не до обговорення повісті. Гайворонському не таланило і після смерті.
У книзі приведено епіграф, як головну ідею твору: «…Ми не змогли скористатися з обставин, і тому наш народ тепер спокутує...»
Це слова батька головного героя повісті Миколи Солода. Батько приймав участь у визвольних змаганнях 1917-1921 років, повернувся до родини через багато років. Росія відновила своє панування на Україні вже у вигляді СРСР. Батько оберігає Миколу, не розказує нічого йому про свою боротьбу за волю країни, не розказує нічого про свої погляди. Але напередодні свого арешту батько вимушений був відверто поговорити з сином.
«Чи ви дійсно почуваєтесь винним у якихось гріхах? — запитав Микола. Батько відповів не зразу: він ступав по сухому шелесткому листю.
— Так, Миколо. Ми, батьки, почуваємось винними перед вами, дітьми нашими, бо не спромоглися захистити молоду незалежну державу! Ми не змогли скористатися з обставин, і тому наш народ тепер спокутує. Кожний з нас несе цей гріх за собою, надходить і моя черга. Я відчуваю, що мене заберуть і обвинуватять за українську підпільну діяльність».
Цій сцені передувала наступна: «Батько запропонував синові пройтися в парк і подихати свіжим повітрям. Там на галявинах вичікували голуби, сподівалися, що хтось кине жменю поживи. На лавах сиділи мовчазні селянські родини, перші втікачі від голодної смерті, що вже чатувала біля кожної хати. — Ось вони, перші хоробрі, — промовив батько.— Не зрозумівши про кого мова, Микола запитливо подивився на нього.
Голодні люди тікають із села з надією якось врятуватися. Я не бачу ніякої можливості, адже місто сидить на грамах, хліб — на вагу золота. Який же тут порятунок? Якщо наш народ витримає цей заплянований голодовий іспит, то він безсмертний». Голодомор 1932 – 1933, як і репресії проти української інтелігенції, це теж спокута за програні визвольні змагання.
І ще один раз вживається в повісті слово «спокута». В родині інженера Юліяна Адріяновича Доценка батько пише донос на свого сина.
«Після прийняття Юліян Адріянович розмовляв у своєму домашньому кабінеті з сином — хотів від нього дізнатися, що діється у їхніх краях і чого можна сподіватися.
В розмові батька вразило те, що син вважав Сталіна злочинцем, а інших його співпрацівників лакеями, нікчемами, гидотою. Батько з сином запекло сперечалися, один одного обвинувачували в зраді, в запроданстві.
Ранком вся родина попрощалася, не згадуючи минулу ніч. Вячеслав з своєю родиною поїхав додому до Дніпропетровського, а Юліян Адріянович негайно пішов у контору до свого службового кабінету. Нічні суперечки ні на хвилину не давали йому спокою. Він був упевнений, що в цей небезпечний час ніхто не наважиться говорити відверто, і мимоволі дійшов до остаточного висновку, що Вячеслав батька провокував. Мине день-два і про їхню суперечку знатиме НКВД. Та чи захоче Вячеслав доповісти об'єктивно, чи не припише він усе, що казав сам, батькові? А якщо Вячеслав і не провокатор, то він запеклий ворог партії. Невже Юліян Адріянович свої родинні стосунки вважатиме головнішими за інтереси партії і промовчить про ворога народу?»
Дочка Віра довідалася про зраду батька. Вона кинулася до брата, але вже нічим не могла допомогти — Вячеслава вже було заарештовано. Тоді вона прийшла в робочий кабінет батька:
«Вячеслава вже нема... Ви його знищили!.. Його заарештували... — стримуючи сльози й гнів, казала Віра батькові, що сидів за столом і тупо дивився на доньку. — А тепер спокутуйте вашу вину!»
«Інженер Юліян Адріянович Доценко додому не повернувся.
Ранком стало відомо, що його знайшли в кабінеті непритомного. Офіційно повідомлялося, що інженер мав серцеву атаку.
Слідчий розпитував Віру, про що вони розмовляли під час її відвідин. Донька запевняла, що вони говорили про її майбутнє...
Родина Доценків перестала існувати».
1928 рік, м. Костянтинівка, шахта «Північна». Перші «забойці». Зліва направо — Олексій Фарбер, Фелікс Ковалевський, Василь Гайворонський, Павло Безпощадний, Борис Павлівський.
Гайворонський демонструє добру обізнаність з філософії Рене Генона. «Божественна мова» — мова птиць в «Заячому пастусі», тепер паралелізм спокути на персональному і на більш вищому рівні «колективного несвідомого».
Після арешту батька головний герой твору українець Микола Солод опиняється на Донбасі, де стає професійним відбійником. Життєвим обставинам свідомого українця на шахтах Донбасу і присвячена повість «Спокута». Гайворонський показує не одного Миколу Солода, а розказує і про долі інших українців, яких зустрічає той на своєму шляху. Дія повісті відбувається у 1935 році. Письменник зображає сумні картини вмираючої українізації Донбасу.
Повість починається з приїзду Миколи Солоду до Кадіївки. Він почав працювати в копальні, де звернув увагу на міцну, високу, жваву дівчину Нату, що відкочувала вагони від кліті до естакади. До молодих людей прийшла любов. Але згодом Ната визнала, що вона сексотка, яка отримала завдання викрити ворога: «Підстава також є: чому ти постійно розмовляєш по-українському, це тхне… націоналізмом». Вона каже: «Дали мені доручення «потурбувати» тебе. З усього видно, що там мають до тебе підозру, а може, й матеріал якийсь про твоє українство. Склали мені плян: спочатку про Бога ти б мені розповідав, потім про Петлюру й ще про щось. Уже тричі мене допитували, але я зуміла викрутитись. Сьогоднішній день призначили на розмову про Бога... Розумієш, що я маю на увазі? Тож тікай звідси...»
Так розпочинається художнє зображення долі українців на Донбасі. Навіть вживання української мови може буде тобі поставлене, як політичний злочин – націоналізм. Таке звинувачення – це арешт, тюрма, заслання, можливо страта.
Ось що пише В.Гайворонський про розквіт українізації в «Автор про себе: «А тоді вже в Донбасі розгорнулись незабутні події, що зрусифіковану промислову частину України упевнено й рішуче опанувала українська культура. Адже зросли нові українські кадри, виховані в місцевих школах та інститутах. Тоді вже прибувала робоча сила не з Росії, а з українських сіл, переважно молодь. Вона потребувала своєї газети, театру, книги, лекції рідною мовою.
Цей історичний процес українізації Донбасу знайшов жваву підтримку в культурних колах столиці. У країну чорного золота їхали митці, письменники, інтелігенція усіх галузей культури, читали лекції, влаштовували літературні вечори, утворювали різні гуртки, керували ними. Українська мова голосно зазвучала в містах і селищах».
Порівняємо з оцінкою українізації з вуст малограмотного робітника: «На мою думку, совість має дошкуляти також і учителям, артистам, письменникам й іншим розумним людям. Колись вони, пригадую, розпочали завзято українізувати шахтарський край. Наприклад, нашій копальні кожного тижня щось влаштовували: лекцію, концерт або виставу — все українською мовою. І тоді шахтарі, недавні селяни, набиралися сміливості розмовляти по-своєму. Я вже думав, що колись таки наш верх буде. Та де! Не вистачило снаги нашим інтелігентам довести справу до кінця, ніби охололи вони до нас чи збайдужіли. А тепер взагалі ніхто до нас свого носа не показує. Може, бояться? Отак і повернулося все на старе».
Пересічна людина не розуміє що сталося. Гайворонський пише про репресії влади проти української інтелігенції. Він вводить у тканину повісті титанічну постать лідера письменницької організації Донбасу Григорія Баглюка, та інших українських письменників зі спілки «Забій». Поруч з ним автор виводить постать письменника Василя Гайдамака: «Слідкуючи за працею молодих літераторів Донбасу, Ольга Павлівна дивувалася їхньому швидкому зростанню. Зі своїми здібностями й суворими вимогами до самих себе, вони за кілька років досягнуть значних успіхів. Уже й тепер Григорій Баглюк, Василь Гайдамака, Кость Гарасименко, Василь Торецький, Фелікс Ковалевський — відомі читачам. До того ж їх знають з виступів на літературних вечорах по клюбах як пропагаторів української культури».
Гайдамака – це і є автор Василь Гайвронський. Це стає ясним з розмови двох персонажів на пленумі письменників України – Олекси Петровича Безпалька та Ольги Павлівни Доценко.
Надамо слово Безпалько: «Ні, до того у мене не дійшло, хоч дещо спільне з письменниками маю, навіть декому допомагаю своїми порадами.
— Порадами? — здивувалася Ольга Павлівна.
— Не лише порадами, але й своїм шахтарським досвідом ділюся, фактичний матеріял даю. Василь Гайдамака свою повість «Пугачівська рудня» побудував на моєму матеріялі; Баглюк також дещо використав для свого роману. Якщо хочете знати, то Грицько мій хрещеник, — так можна сказати».
Книга Василя Гайворонського «Пугачівська рудня» вийшла перед самим арештом українських письменників Донеччини, вона була вилучена прямо з типографії. У творах Гайворонського фактичний матеріал з його біографії вплетений у фактуру художнього тексту. Літературознавцям ще доведеться розбирати загадки текстів Гайворонського.
Допоможемо фахівцям: пиво «Нова Баварія» — костянтинівське. «А зараз ми ще зайдемо до пиварні випити новобаварського пива, — запропонував Кваша.
Пиварня, як і всі заклади та установи селища, містилася на головній вулиці. Вона нагадувала лазню із забрудненими вікнами; з розчинених навстіж дверей вибивались на вулицю густі випари. Вони смерділи сумішшю поту й гнилих покидьок.
У довжелезному приміщенні, серед тютюнових хмар, за столами сиділо так багато шахтарів, що Микола жартома подумав: «Невже ще хтось залишився в бараках? Здається, тут уся Підверб'янка».
Складалося враження, ніби всі присутні гомоніли разом, намагаючись один одного перекричати.
Пилип Іванович, користаючись з досвіду, а може, і з протекції, хутко отримав декілька кухлів пива. Серед загального гамору було чути навіть спів. Хтось фальшиво скиглив, хтось сварився, вигукуючи люті погрози. Тут скаржилися на свою долю, гістерично сміялися. Усе, чого собі бажали люди хоч на короткий час, те знаходили під дахом пиварні в склянці.
Микола не раз навідувався до пиварень у Кадіївці; його вабила туди не горілка й пиво, а щирість шахтарська, що прокидалася в підхмелених людей. У пиварнях люди не соромилися витягати з грудей серце своє — показували його всім, хто хотів на нього подивитись.
Підсунувши пиво ближче до Миколи, Пилип Іванович випив своє з такою обережністю, ніби воно було гаряче. Пригасивши спрагу, казав:
—Хіба то клюб, куди ти ходиш після роботи? Там можуть розважатися тільки діти. Справжній клюб тут. Ось придивися уважно: он розмахує своїми довгими руками Яким Сливинський, з кимсь свариться Семен Лягуша; дудлить пиво Попик, а в правому кутку сидить, як півень на жердці, хоч і не з нашого бараку, зате легкий на згадку Микита Довгаль».
Є у повісті й інші прізвища, місця, ну, точно костянтинівські. Для краєзнавців є над чим попрацювати.
Україна все ХХ сторіччя спокутувала свою поразку від червоної Москви у війні 1917 – 1921 років. Ми заплатили страшну ціну орді голодоморами, репресіями, евакуаціями. Ми не маємо права програти у ХХІ сторіччі.
P.S.
Екзильний (емігрантський) науковець Григорій Костюк у статті «На магістралі історії. Українська література за п’ятдесят років (1917 – 1967)» віддає належне В. Гайворонському: «У роки німецької окупації, під час і після другої світової війни, по цей бік фронту й поза межами Радянської України опинилося чимало працівників української літератури: поетів, прозаїків, драматургів, критиків, літературознавців. Були серед них такі як Тодось Осьмачка, Аркадій Любченко, Віктор Домонтович, Освальд Бурґгардт (Юрій Клен), Володимир Державин, Докія Гуменна, Іван Багряний, Михайло Орест, Святослав Гординський, Василь Барка, Роман Купчинський, Вадим Лесич, Анатоль Гак, Никифір Щербина, Василь Гайдарівський, Іван Керницький…»
Мене не залишає впевненість, що і Баглюк і Гайворонський в Україні недооцінені.
І.Бредіхін
