Шляхетний князь української літератури

Я все чекав, коли на державному рівні віддадуть належне проминулій даті 100-річчя від дня народження відомого у всьому світі українського письменника. Не дочекався. Президент не видав указу про відзначення цієї дати, і лише в Полтаві у липні цього року громадські організації закликали владу пошанувати письменника-земляка, який першим розповів про страхіття сталінського Голодомору 1932-1933 років у своєму творі «Жовтий князь» на основі фактів масового вимирання людей від голоду на Полтавщині. Вони підписали звернення, в якому висловлюється думка про необхідність перепоховати останки Василя Барки на рідній землі і перейменувати на його честь одну з вулиць Полтави.


Професор Пенсильванського університету Михайло Найдан згадував: «Відійшов і залишився у вічності Василь Барка, і світ застиг у скорботі, втративши одного зі своїх велетнів. Поет, прозаїк, містик, людина природи, людина від Бога. Він дожив, не старіючи, до зрілого віку. Як і сліпі українські барди, кобзарі, його останні роки життя пройшли у немочах: він зоставався зрячим, проте після інсульту втратив дар мови - безголосий Орфей, який, однак, назавжди зберіг свою ліру, свій внутрішній вогонь. Його одвічно палаючі очі, здавалося, пронизують душу. Зелено-карі, вони випромінювали глибоку істину.

Його життя уже замолоду було сповнене втрат, страждань і розлуки. Розлуки із домом, дружиною, сином. Під час Другої світової війни, лежачи на полі бою, був на волосину від смерти, глибоке провидіння відвідало його душу і змінило її. Він пережив передсмертний досвід, повернувся до життя із зарубцьованими ранами і підірваним здоров’ям, проте духовно збагаченим. Жахіття війни змусили його покинути Батьківщину й перетнути Атлантичний океан. У своєму новому домі він таки віднайшов спокій - у природі й красі світу. Решту своїх днів Барка прожив у роздумах та усамітненні, блукаючи лісами Глен-Спею, штату Нью-Йорк, спілкуючись із незайманою природою, яка щоденно вела його стежкою до розуміння краси Божого творіння. Як і великий український філософ-поет Григорій Сковорода, Барка втікав від світу метушливого міста в пошуках умиротворення, яке знаходив у природі.

Сотні, якщо й не тисячі письменників, науковців чи просто звичайних людей, які чули про легендарного Барку, могли віддати йому шану, завітавши у «Верховину», літній гірський курорт у підніжжі Кетскилсу, де він мешкав. Улітку він любив перебувати на другому поверсі неопалюваної дерев’яної вежі на оселі, і тільки місцеві мешканці знали, де його шукати. Скромна пенсія Барки не дозволяла йому мати телефон, тому подорожньому гостеві залишалось або шукати його вдома чи в лісі, або залишати записку, пришпилену до дверей. Коли надворі холоднішало, Барка переходив до опалюваного приміщення - скромної кімнати з електричною плиткою в кутку в одному з будинків на оселі у цій курортній місцевості. У його кімнаті завжди громадилися книжки й папери зі зробленими олівцем помітками та заувагами, списаними похапцем його каракулями. Поряд із тим, що Барка знав мову дерев і гірських потічків, він так само любив приймати гостей і розмовляти з людьми.

Його регулярно відвідували і в будинку для літніх людей, навіть після інсульту письменника. Величезний список гостей Барки, а це єпископи, правники, науковці, письменники, учені, міг би слугувати віртуальним довідником «Хто є хто» в середовищі інтелектуалів. Людей вражали надзвичайний інтелект письменника та його скромність. Цей чоловік, який ніколи не мав наукового ступеня, незважаючи на те, що написав дисертацію про Данте й десяток книжок, був ходячою енциклопедією, літературною і життєвою. Він володів фотографічною пам’яттю на книжки, що прочитав, навіть коли це було у 1920-х роках. Це була людина, яка, здавалося, знає все про все; Сократ сьогодення, постійно готовий до того, щоб навчати, а попри те, відкритий до навчання. Він любив дарувати книжки після того, як прочитав їх сам, всмоктавши в себе їхній зміст. Барка не потребував речей цього світу, тільки ідеї й думки, які були близькі та дорогі йому».

Василь Барка останні три роки хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Самітній, в старечому домі, серед чужого оточення помер, як нуждар і каліка. Він любив оселю «Верховина», власність Українського Братського Союзу, де серед гірської природи прожив 32 роки, де написав більшість своїх творів.

Не буду переповідати біографію письменника, бо ці відомості є в Інтернеті. Василь Барка (Василь Костянтинович Очерет) народився 16 липня 1908 р. в селі Солониці, Лубенського повіту, Полтавської губернії. Помер 11 квітня 2003 р. Перестало битись зболіле серце поета. Василя Барку поховано на цвинтарі св. Андрія Первозваного в С. Бавнд-Бруку. Своїм життям і творчістю він заслужив вічну пам’ять в українській спільноті.

Пригадуються слова В. Чорновола: «В українській стороні ще одна золота обірвалася струна». Його прізвища нема в Українській Радянській Енциклопедії, бо його творчість «мала антирадянське спрямування». Саме в цій характеристиці, в цьому ярлику й собака заритий. Його славетна повість «Жовтий князь» побачила світ ще 1963 року і вперше видана в Україні видавництвом «Дніпро» тільки 1991 року — по суті, завдяки зусиллям американського професора і водночас справжнього українського патріота Романа Воронки.

У передмові до видання академік М.Жулинський відзначив, що повість «Жовтий князь» — це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України. І наголосив: він є свідченням совісті автора перед людьми і Богом як найвищим суддею його діянь.

Василь Барка став класиком ще за життя. Він дожив до того часу, коли його ім’я з-за океану повернулося на рідну землю, яку він вимушено покинув у дні страшної веремії, аби піти з України з багатьма знедоленими блукальцями. Вони, як пише емігрантський поет, ішли «із дому, де милі поля і сади, далеко у світі чужому лишали криваві сліди». Ішли, «грозою, вітрами оббиті, не вбиті в московськім ярмі. Чого ми шукали у світі? Себе ми шукали самі».

Він знайшов себе ще вдома, закінчивши учительські курси, педагогічний технікум, видавши у тридцяті роки поетичні збірки «Шляхи» та «Цехи». Захистивши кандидатську дисертацію і досліджуючи «Божественну комедію» Данте, утвердив себе, попри всі примхи лукавої долі й поневіряння, там, за океаном, назавжди залишившись вірним сином своєї матері-Вітчизни - України.

В передмові до українського видання повісті «Жовтий князь» 3.05.1999 р. Василь Барка писав: «Комуносоціалізм — це люциферичний міраж, і всі спроби побудувати його, добровільні і примусові, неминучо кінчалися занепадами і нещастями, бо можливість здійснити його — така неприродна, як ходити по стелі догори ногами».

За повістю «Жовтий князь» О.Янчук створив фільм «Голод-33». Переказувати повість — справа марна, її треба читати, щоб відчути і високий злет думок автора, і витончений стиль письма, і біль за людське горе, принесене в Україну більшовиками, зокрема в роки голодомору.

«Там у мене було більше плачів, ніж писанини. Я дотримувався правила нічого не видумувати», — зізнавався сам Василь Барка й розповідав, як він дістав у Нью-Йорку за вісімнадцять доларів маленьку кімнатку під самою покрівлею в одного єврея, вихідця з Росії, як той сповідував йому свою біду, а Барка — свою. Хворий на серце письменник купував на два дні одну рибну консерву й миску дешевого рису. Напівголодне існування відновлювало в пам’яті 1933 рік, коли він, виснажений до краю, весь у ранах, з яких сочилась брунатна рідина, з опухлими і водянистими ногами, вже не надіявся вижити і пізнав муки голоду аж до передсмертної межі. «Я знав інші болі, як поранення, але то щось таке, що спалювало всю істоту. І, може, тому, що я це знав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті». (М. Медуниця. УК № 24 1999 р.).

Василь Барка змальовує цю трагедію через сім’ю Мирона Катранника — батька трьох дітей, його сусідів і односельців. Доля Мирона, Дарії, їхніх дітей Миколи, Оленки і Андрійка — то доля мільйонів українців, що з волі антилюдської комуністичної влади навіки пішли в небуття в страшних муках. Вижив лише Андрій, залишившись сиротою, билинкою в безкрайому полі життя. І залишилася схована од грабіжників-комуністів золота чаша, яка б могла урятувати Катранника від смерті, але коли б він вказав своїм мучителям, де вона, то не врятував би своєї душі перед Богом і людьми.

Символічними є останні акорди повісті:

«Поспішив хлопець нерівною дорогою, вкритою довгими смугами ростин, на яких, з листкових країв, звисали роси - білі і прозорі. Засвічувалися з них іскри. Коли оглянувсь на садибу пічника, - там, над скарбним місцем, підводилося полум’я: з такою великою і променистою сполукою ясминної просвітлости, пурпуру крови, сліпучого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали і підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі».