В історії міста Костянтинівки дореволюційного, бельгійського, та навіть ще добельгійського періоду, рід Номікосових відіграв значну, можна сказати, що провідну роль. ХІХ сторіччя в історії нашого міста по праву можна назвати номікосовським. Як з’явився рід греків Номікосових у Російськй Імперії на теренах Степової України та на Дону? Архівні документи недоступні, їх треба розшукувати в російських, а в умовах війни, недоступних наукових установах. Дякувати інтернету, деякі дослідження з генеалогії Номікосових російських вчених стають доступними. Але навіть вони мовчать про походження та появу греків Номікосових в Росії.
Тому в “грецькій частині” статті висунемо наукову версію, а підтівердить її подальший архівний пошук, чи ні, покаже майбутнє. Радянське краєзнавча історіографія наплодила достатньо багато “версій”. Але ми чесно указуємо, де у нас наука, а де “краєзнавча версія”.
Першоначальний напрямок пошуку указала місцева топоніміка: “Сантуринівка”, назва села, яке у 1812 році заснував Пантелеймон Номікосов.
Назва вказала на грецьке походження топоніму. В Егейському морі є острів Санторіні. Сантуринівка в честь своєї батьківщини?
Серед дореволюційних костянтинівських топонімів є група, яка пов'язана з родиною Номікосових і розташована на їх землі. Це, насамперед, село Костянтинівка, яке передає свою назву залізничній станції, а в подальшому і нашому місту, Дмитрівка, колись торговельне селище, назва залізничної зупинки та міського району. У 1893, ще не було ніяких бельгійців, на землі родини поміщиків Номікосових створене торгове поселення Номікосовське при станції Костянтинівка Курсько-Харківсько-Азовської залізниці. Якщо ми припускаємо, що всі ці топоніми давала родина власників землі на честь своїх поважних членів, то, Сантуринівка, вірогідно, вказує на грецьку малу батьківщину всієї родини.
Що цікаво, хай які революційні бурі пронеслися над нашим рідним міістом, а от номікосівська топоніміка зберіглася майже вся.
Грек на російській службі Пантелеймон Антонович Номікосов (1770(?) – 15.03.1843) купив у 1812 році землю вздовж правого берега Кривого Торця навпроти Бахмуту у купця Четверикова. Покупка була напрочуд вдала. Земля, родюча сама по собі, йшла якраз по одному з відрогів вугільного залягання Донецького басейну.
Купець Четверіков в історії Бахмуту — людина поважна. Ділові інтереси Четверікова охоплювали величезні території Катеринославської губернії. Так, як свілчить поважний радянський історик О.І. Дружиніна, Четверіков мав рибний завод в посаді при Петровській фортеці на Азовському морі. Там працювало до 40 вільнонайманих робітників, а не кріпаків. Продукції виробляли до 200 тисяч рублів на рік.
Дружиніна дає цифру від 4 до 6% кріпаків на землях півдня України на початку ХІХ сторіччя. Вона цілком коригується з цифрою В.І. Леніна в роботі. Якщо відкрити перший том його повного зібрання, то найпершою статею майбутнього вождя буде “Нові господарські рухи в селянському житті”, яка була написана в 1893 році. Для 1861 року він дає цифру 4-15% кріпаків “у місцевостях, що приймають робітників, а у місцевостях виходу 40-60% кріпаків”. “Таким чином переміщення робітників спрямовується з найбільш заселених місцин до найменш заселених, колонізуємих місцин; з місцевостей, з найбільш розвиненим кріпацтвом, до місцевостей, де воно було найслабшим, з місцевостей з найбільшим розвитком відробок (отработок), в місцевості, де вони були найнижчі і де капіталізм мав найбільш високий рівень розвитку”.
Ленін надає нашим українським степам характеристики, які мають корінну відмінність від умов російського центру - а його словами “головний район сільськогосподарського капіталізму в Росії”.
Спираючись виключно на класичні праці Леніна та радянських істориків Тарле, Дружиніну автори вбачають цікаву картину, яка від радянського краєзнавства зникала. Так, не типовою є поведінка костянтинівської вітки Номікосових. Звідки в них величезні кошти на купівлю земельної латифундії? Звідки кошти на купівлю цілого села кріпаків для заселення своєї землі? 24 червня 1812 року розпочалася війна з Наполеоном. 7 вересня Наполеон виграв Бородинську битву і через тиждень вступив в Москву. В костянтинівській краєзнавчій літературі зустрічаються версії, що саме в 1812 цар нагороджує землею Номікосова. Це як в 1941 роздавати медалі “За перемогу над Німеччиною”. Наше питання: “Звідкіля у грека Номікосова велетенські гроші?” Такі, що ні на якій службі не отримаєш.
Тут треба згадати російсько – турецьку війну 1768 – 1774 років. Росіяни направили балтійську ескадру у Середиземне море для удару по Турції з тилу. Ця експедиція могла виглядати як авантюра, якби не допомога союзних на той момент Англії, Данії і Мальтійського ордена. Англія готувалася до війни з майбутніми США. Франція та Іспанія готувались підтримати збройно ворога Великобританії. Але англійці найняли російські війська для стримування французів та їх союзників турків. А біля грецьких берегів росіяни сподівалися на допомогу грецьких корсарів і повстання балканських слов'ян і греків. З повстанням не вийшло, а ось більше 500 піратських кораблів греки під Андріївський прапор поставили.
Тому, маючи під командуванням графа Орлова та адмірала Спірідонова 800 датських моряків, бо російські почали швидко помирати ще у Балтиці, маючи англійських офіцерів та адмірала, маючи необмежені англійські фінанси, можливість замінити російські кораблі на англійські, бо деякі російські, які дійшли до Англії вже не підлягали ремонту, маючи бази на Мальті, росіяни схопили турок за горлянку.
Після однієї з найбільших перемог російського флоту у битві при Чесмі (26-27 червня 1770) російське панування в Егейському морі турками не оскаржувалося. 27 заселених островів Егейського моря, найбільш віддалених від материка, були зайняті росіянами або добровільно перейшли на їх бік. Населення островів звернулося до командування ескадри з проханням прийняти їх в російське підданство. Так і жителі грецького острова Санторіні стали підданими Росії. Фактично в Егейському морі утворилася Середземноморська або Архіпелагська губернія Російської імперії.
Основним джерелом постачання губернії стало корсарство (інакше — піратство). Російська влада видавала каперам патент на ведення бойових дій. Формально корсари повинні були дотримуватися всіх звичаїв морської війни і всі захоплені судна (призи) доставляти в порти держави, що видала патент, де морський суд розглядав правомірність захоплення, а казна забирала в дохід держави левову частку видобутку.
Навряд чи ті греки сильно відрізнялися від сучасних, про яких говорять: "багаті жителі найбіднішої країни". Тому вони приводили захоплені судна в столицю провінції Аузу нечасто. Греків цікавило каперство не як елемент стратегії до примушення супротивника капітулювати. Греків цікавило каперство, як можливість бистрого заробітку. Втім, каперством, не піднімаючи андріївського прапора, займалися і російські кораблі.
Так звідки в костянтинівських Номікосових грошенята? Питання відкрите, і, якщо у вас є намір відстоювати версію “на службі накопили”, то автори спорити не будуть. Знайдіть документи з яких стане ясно, за які подвиги когось з Номікосових нагородили землею, чи грошима. А автори вважають, що греки вдало попіратствовали.
Найбільші і найшвидкохідні турецькі судна, захоплені грецькими піратами, доставлялися в Аузу, де їх переробляли під фрегати. Таким чином, в 1770-1772 рр .. у склад російських ескадр були введені фрегати «Архіпелаг», «Делос», «Зея», «Мило», «Накція», «Тіно», «Андро», «Міконо», «Мінерва» і «Санторін».
Так в складі російського флоту виявився корабель, назва якого, можливо, того ж походження, що і найстаріший район нашого міста. Правда, фрегат «Санторін» недовго брав участь у бойових діях. У 1771 році під час боїв у Метелино (Лесбос) він сів на мілину разом з фрегатом «Архіпелаг». За допомогою гребних суден фрегата «Північний Орел» «Архіпелагу» вдалося зійти з мілини, а "Санторін" був захоплений турецькою піхотою. «Північний Орел» розігнав картеччю турків і врятував частину команди «Санторіна». Тим не менш, командир «Санторіна» І.Т. Овцин, мічман і 28 матросів потрапили в полон. Врятувати фрегат можливості не було, і командир «Північного Орла» С.В. Жемчужников наказав його спалити. Чи був на “Санторині” хтось з Номікосових? Цікаво це перевірити по архівних документах.
Кючук-Кайнарджійський мир 1774 став холодним душем для балканських союзників Росії. Росія перемогла, але повинна була піти з Архіпелагу і евакуювати «свою губернію». Жителі більше двадцяти грецьких островів прийняли російське підданство, на боці Росії воювали багато тисяч греків, албанців, славонців та інших народів. Як бути з ними? Фактично Росія їх зрадила. Точніше, Росія і не планувала довгострокове перебування на Архіпелазі. Росії потрібно було виходити на Азовське море та на Чорне, захоплювати Крим, створювати флот.
З самого початку Росія відносилася до повстанців, як до розмінної монети. З самого початку вона розглядала Архіпелаг як вдалу річ для розміну на переговорах про мир.
В історії подібна російська зрада повторювалася не раз. Ситуація на Донбасі також нагадує ситуацію ХVIII сторіччя. Люди, які найбільш прихильні і найбільш сильно симпатизують Росії, піддаються на її обіцянки. Вони беруть у руки зброю, а потім Росія залишає їх на грані фізичного знищення. Єдиним виходом для цих людей у 1774 році могло бути переселення в Росію.
Можливо, що десь серед цих переселенців ми і знайдемо тих Номікосових, доля яких з 1812 по 1917 чи 1918 рік була пов’язана з Сантуринівкою та Дмитрівським селищем.
Прізвище Номікосов зявляється у матеріалі, який був присвячений видатному російському поету М.Ю. Лермонтову. Пошуковець Ф. Майський видає статтю: «Новые материалы к биографии М.Ю.Лермонтова (Из документов о пребывании поэта в Благородном пансионе в 1828 – 1830 гг.)» У 1830 році цей пансіон перепрофільовують у гімназію. Автор, краєзнавець, а не професійний історик, наводить документ, у якому доводить біографам М.Ю. Лермонтова, що поет був зарахований у Благородний пансіон не з Володимиром Мещериновим, як стверджувалося раніше, а зовсім з іншими абітурієнтами, серед яких був і Костянтин Номікосов. Додаю уривок з документу : «…Статья 3-я. Прошения особ об определении в Университетский благородный пансион детей: 1) войска донского подполковника Пантелеймона Номикосова, сына его Константина – 13 лет,…». У 1828 році Номікосов Костянтин Пантелеймонович, та М.Ю. Лермонтов були прийняті до московського Університетського благородного пансіону. Знаймство з великим російським поетом не викликає сумнівів.
Служить Костянтин Пантелеймонович с 1 січня 1832 року урядником. Унтер-офіцер з 11 березня 1833 року. 6 червня 1845 року жениться на Ірині Васильовні Грековій з аристократичної донської родини. 1 липня 1846 стає ротмістром.
З’являється документально Костянтин вже старим дідуганом, коли син його Дмитро відкриває цегельню: «Номикосовы Дмитрий, Константин при ст. Константиновка К.Х.С. строительный кирпич, на 15 т. Руб. рабочих ( муж.) 40душ. 1894г.»
Саме з Костянтином пов’язують місцеву легенду, що саме на його честь було названо у 1870 році залізничну станцію, яка згодом дасть назву і всьому місту. Краєзнавці не мають документальних підтверджень цій версії, тому поки що маємо у своєму розпорядженні лише версію, яка від мільйонного повторення набула статус непреложної істини.
11 серпня 1895 року впливові підприємці із Бельгії Луї Ламберт, Поль Ноблеі Джозеф Сізеле купують у бахмутського поміщика Дмитра Костянтиновича Номікосова ділянку землі у 210 д сятин біля станції Костянтинівка та села Сантуринівка за 30.405 рублів золотом.
Саме на землі, яка родиною Номікосових була бельгійцям продана, спочатку виключно на цій землі,бельгійці починають будувати свої чотири великих підприємства:навесні 1896 року скляний та хімічний(спочатку, як допоміжне виробництво при виготовленні скла), навесні 1897 року починається будівництво пляшкового та залізопрокатного заводів.
В кінці 1907 року М.В.Номікосов через повіреного, який діяв за його дорученням продав турецькопідданому Самуілу Самойловичу Фрейману нерухомий маєток, який утворився «изъ частей дачъ села Константиновки (она-же Сантуриновка) и дер. Предтечиной, въ количестве одной тысячи ста двадцати семи десятинъ удобной земли... доставшейся Номикосову по раздельному акту, учиненному имъ совместно съ другими сонаследниками Константина и Ирины Номикосовых... въ образованномъ на этой земле, с разрешенія подлежащихъ властей торговомъ поселке именуемомъ Номикосовскимъ при станціи Константиновка Курско-Харьково-Севастопольской железной дороги».
І всеж таки 1907 рік – це не фінальний акорд славної історії костянтинівських Номікосових. У родини ще залишалася земельна ділянка у селищі Номікосовському. І лише події революції 1917 та подальшої громадянської війни заставляють Номікосових покинуте місце, яке з ними буде повя'зане назавжди.
І.Бредіхін, Ю.Шурубов
