Років 10 тому, довелося мені поспілкуватися в Києві з чудовим нашим українським філософом Мирославом Поповичем. Було це десь у 2008-2009 роках в Українському Домі, в дівоцтві у тому модерному домі на Європейській площі розташовувався Музей В.І.Леніна.
В ті довоєнні часи я намагався донести до столичних інтелектуалів тезу, що українство на Донбасі живе, хоч формально у незалежній державі, але як під чужоземною окупацією. Здається, киянам тоді було не до нас зовсім. Їм треба було битись за збереження ющенкового спадку, бо вже підходила епоха Януковича.
«То Ви звідки приїхали?», - вже закінчував розмову філософ. «Костянтинівка, Донецька область? О, Донбас, - каже філософ? - історія фабрик та заводів». Розумій спіч просто. Історія на Україні, а Донбас – це всього лиш «Історія фабрик та заводів». Здається, до війни, до російської агресії, необхідність мати «Історію Донбасу», як частину єдиної інтегрованої «Історії України», не осмислювалося у Києві, як першочергова задача національної історичної науки.
Добре, що за останні роки ситуація змінилася докорінно. Одна за одною з’являються історичні розвідки, які доводять, що Донбас – це Україна. Їх автори з презентаціями своїх книжок та з лекціями приїздять до нас. І подія, яка відбулася в Костянтинівці 18 травня, заходиться саме в цьому ряду важливих та приємних для нашого українства подій. В цей день у Костянтинівці відбулася презентація книги Сергія Коваленка "Похід Запорожців на Донбас і Крим: рік 1918". Саме під час цього визвольного походу 22 квітня 1918 року відбулося перше звільнення нашого міста від комуно-московської окупації. Тому Костянтинівка вибрана для візиту не випадково. До того ж до Донбасу письменника запросив наш земляк краєзнавець Микола Сєров.
Тема книги складна, як і висвітлення всякого військово-політичного співробітництва. На думку одразу прийшов старенький, 1960-х, польський телесеріал «Чотири танкісти і пес». На початку 1970-х я почув іншу назву цього серіалу: «Як поляки Берлін брали, а росіяни їм допомагали». В реальній історії у двадцятих числах квітня 1945 року німці провели під Баутценом свій останній вдалий контрнаступ. Вони розгромили 2 Польську армію Кароля Сверчевського. Деякі польські дивізії втрачали до 75% особового складу. В німецький полон потрапило двоє польських генералів, а сам Сверчевський був відсторонений від командування армії і замінений радянським генералом. На 30 квітня 1945 року радянські війська, перекинуті з-під Берліна, міцно утримували фронт розтрощеної 2-ої Польської армії.
От і книга Сергія Коваленка "Похід Запорожців на Донбас і Крим: рік 1918" написана для спростування радянського міфу за німецьку армію, як головний чинник визволення України від більшовицьких загарбників.
Спочатку кілька слів про автора. Сергій Коваленко народився 1 грудня 1956 року в Києві. Історією України зацікавився змалку, але ще у школі зрозумів, що за радянської влади до правдивої історії його не підпустять. З учеником середньої школи Коваленком стався такий випадок. Підліток знайшов в каталозі бібліотеки праці Михайла Грушевського. Заказав їх, але не отримав. Хлопець почув відповідь, що книги «на реставрації». «Приходьте через місяць,» - сказали йому. Але через місяць книги теж були недоступні. «Ти вже потрапив у списки неблагонадійних», - сказав Сергію друг. «До КДБ подають відомості про тих, хто цікавиться такою літературою», - мене батько попередив.
По закінченні у 1980 році механіко-машинобудівного факультету Київського Політеху (КПІ), Коваленко залишився на кафедрі обробки металів тиском для проведення подальшої науково-дослідної роботи як інженер і молодший науковий співробітник. А от історією він продовжував цікавитись, вже як своїм хобі.
У 1987 році Сергій Коваленко закінчив аспірантуру КПІ та успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук. По тому займався науковою роботою. У 1992 році отримав посаду доцента. У 1999 році залишив викладацьку діяльність у КПІ, і зайнявся зерноторгівлею на Полтавщині.
По поверненню до Києва у 2004 році працював на посадах головного інженера мережі багатозальних кінотеатрів «Мультиплекс», а також декана факультету Міжрегіональної Академії правління персоналом (МАУП) та завідувача редакції українознавчої літератури Видавництва МАУП і за сумісництвом (2006—2007 рр.) — старшим науковим співробітником відділу геополітики і геостратегії Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України.
У 2007 році разом з дружиною Наталією Третьяковою започаткував спеціалізоване видавництво історичної літератури «Стікс». «Стікс» зосередився на виданні книг з історії національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та національно-визвольної війни 1917 – 1921 років. У «Стіксі» пан Сергій видав 3-томну енциклопедію «Україна під булавою Богдана Хмельницького» (1-й т. - 2007, 2-й - 2008, 3-й - 2009); «Останній чин великого Гетьмана», історичний нарис, 2010; «Іван Богун — український Дон-Кіхот», 2011; «Чорні Запорожці: історія полку», 2012; «Похід Запорожців на Донбас і Крим: рік 1918», 2018.
За політичними поглядами Сергій Коваленко правий націоналіст. Протягом 2008—2012 років був членом ВО «Свобода», з якого вийшов через незгоду з керівництвом у питаннях його кадрової політики, яка, на його думку, не відповідає декларованим цілям організації. За списком «Свободи» був депутатом Боярської міської ради Святошинського району Київської області. З травня 2012 по листопад 2013 року був головою проводу Київської міської організації ОУН, а з листопада 2012 по березень 2014 року очолював Київську крайову організацію Української республіканської партії. У квітні 2014 р. обраний Головою ради колегій і членом Проводу УРП.
18 травня автор провів дві презентації своєї книги. Спочатку це був будинок ЦДЮТ, де у музеї відбулася зустріч письменника з гуртківцями «Сокіла-Джури», педагогічним колективом ЦДЮТ та всіма бажаючими поглибити свої знання історії України. Сергій Коваленко побудував свою розповідь про книгу «Похід Запорожців на Донбас і Крим: рік 1918» на засадах дедукції. Він пішов від загального до часткового. І не дійшов. Загальна теза автора: «Війська УНР весною 1918 визволили від комуно-більшовицьких загарбників Крим та Донбас, а німці тільки допомагали» не викликає душевного спротиву, але якщо піти індуктивно, якщо відштовхуватись від наявного фактажу, то не кажучи про потужну армію луганських робітників Ворошилова, які розпочали саме в сей час героїчний похід на Царицин, не кажучи про батька Махна, який тільки починав свій славний бойовий шлях, то навіть наша маленька Костянтинівка виставила два робітничих загони на захист Донецько –Криворіжської республіки: Реутова та Іванова. Існує величезна радянська історіографія, яку так просто не відкинути. Тому шлях, який обрав автор у першій лекції, не містить доказової бази.
Набагато більш плідним був другий виступ Сергія Коваленка, який пройшов у міській бібліотеці. Він разюче відрізнявся від виступу в ЦДЮТ. Присутня була україноцентрична громадськість міста, були гості з Торецька та Бахмуту (відомий в області науковець Ігор Корнацький). Були присутні воїни з ЗСУ. У бібліотеці Коваленко виступив вдало. Він обрав шлях індуктивний, тому зосередився на доказовому фактажу. І це було переконливо. І це є дослідженням маловідомої сторінки нашої історії, хоча вона славна, і віддавати радянській пропаганді наші здобутки і перемоги, щоб вона їх поховала та оббрехала не є правильним.
Ось приклад, пов'язаний з Костянтинівкою. Фрагмент зі спогадів В.Р. Моргунова «Комуністична рота» про 1-й Харківський пролетарський полк: «З Харкова полк виїхав на фронт в кінці березня. В Полтаві до нас приєднали загін з Костянтинівки (Донбас), який нараховував біля 100 людей. По отриманню бойового завдання, відправились під Кременчуг». Це був загін Реутова, який 5 – 7 квітня 1918 року у складі 1-го Харківського пролетарського полку прийняв участь у бою під Карлівкою. Коваленко пише: «Для наступу з-під Костянтинограда у бік Карлівки «3-тя армія» розташувалася у такий спосіб: (…) 4-ту бойову дільницю від Верхньої Ланної до залізниці Костянтиноград – Полтава зайняв 1-й «пролетарський» Харківський полк…»
Моргунов: «В дорозі дізналися, що станція Потоки зайнята німцями. Почалася підготовка до бою. Військових фахівців у нас не було, військової карти не знав ніхто. Трохи допоміг у цьому відношенні В. І. Межлаук.
В 12 годин ночі ми пустили вперед дві платформи з трилінійками, а лівіше ланцюгами пішли роти солдатів.
На світанку наші ланцюги побачили німців. Вони були зовсім близько, приблизно в двохстах кроках від нас. Ми рухалися по відкритій рівнині, а противник розташувався під прикриттям дерев'яних будівель, встановив кулемети на церковній дзвіниці.
Пролунала команда «Вперед!» - і тут же ворог відкрив вогонь. Досить швидко у нас вибули з ладу десятки людей. Ті, хто встиг пройти військову підготовку або був раніше на фронті, залягли і відстрілювалися, ненавчені ж падали, скошені німецькими кулями. Ротний наказав відступати поповзом, так як показалися німецькі ланцюги, що намагалися обійти нас. Наша батарея стала їх обстрілювати і тим врятувала становище. В бою ми втратили близько 130 осіб. Важко поранений в. І. Межлаук приповз до залізничного полотна, де ми його і підібрали. Після бою паровозники стали вимагати повернення в тил для навчання. Товариші з Костянтинівки теж наполягали на відправку їх додому, і командуванню довелося витримати досить сильний натиск, перш ніж вдалося залагодити питання і взяти всю ініціативу в свої руки».
Описи боїв у Моргунова та у Коваленка сильно відрізняються. У Коваленка бойові дії відбуваються між Слов’янською групою Окремої Запорозької дивізії під командою Володимира Сікевича та «3-ю армією» Донецько – Криворіжської республіки, а от у Моргунова «3-я армія» б’ється виключно з німцями. Про перебіг бою за нестатком місця у публікації я промовчу. Знов побрехеньки радянської історіографії? Брешуть комуняки у виданні 1968 року і думають, що їх за руку не вхоплять.
В чому у комуністичних побрехеньках є правда, то у настроях бігти з України в Росію куди далі, після поразок від союзних армій Німеччини та УНР. Наприкінці квітня 1918 дезертирські настрої реутовського загону поділяла вже вся московська окупаційна армія.
Коваленко: «23 квітня майже всі залишки московської «3-ї армії» вирушили з Микитівки… на схід і тут їм прийшов наказ зайняти смугу оборони за Бахмутом і Костянтинівкою. Євсевій Чікваная висадив із вагонів ті частини, які ще не встиг відправити на схід. Вони висадилися, але як лиш стемніло, знову сіли в вагони і втекли. Євсевій Чікваная скаржився Владіміру Антонову-Овсієнку: «Силою змусити їх підкорятися наказу немає ніякої можливості. Вимога у всіх одна – відправлення у тил. Ешелони відправляються. Третя армія як армія більше не існує. Виїжджаю до вас».
22 квітня 1918 року Костянтинівку звільнили від комуно-московської окупації. Війська Слов’янської групи генерала Сікевича визволили місто без бою. Російсько-більшовицькі війська тікали до Росії. З собою вивозили військові матеріали, паливо, устаткування та станки наших заводів і все це мародерство вони називали евакуацією. Своє мародерство російські комуністи назвуть «розрухою» та багато років будуть з нею боротися.
І.Бредіхін
