У 1936 році Європа стрімко скочувалася до війни. Згодом цю війну назвуть другою світовою. Готувалися всі. Комусь, як британцям, ця підготовка вдалася краще, комусь, як французам, чи Чехословаччині, не вдалася зовсім. Але готувалися всі. Історикам залишається сперечатися: “До наступальної, чи до оборонної війни готувалась, наприклад, радянська Росія?” Але ті гігантські гори зброї, амуніції, і т.п., які радянська імперія — СРСР встигла накопичити, свідчать, що вона також готувалася до війни.
Готувалася у 1936 до війни і Польща. Розгортаю репринтне видання, яке відзеркалює видану в 1936 році у Львові стратегічно-тактичну студію “Воєнний шлях Сагайдачного на Москву 1618 р.”, автор — інж. Юрій Крохмалюк. Книга є випуском першим у серії “Воєнно-історична бібліотека перемоги”. В Інтернеті можна знайти тисячі радянських пропагандистських брошур цього періоду, але польська на українській мові — для мене стала відкриттям.
Принаймні, тепер ми маємо уявлення про військово-політичну пропаганду для української нацменшини у польській армії. 1 вересня 1939 року, кілька сотень тисяч українців, у складі польської армії вступили у другу світову війну на боці країн Антанти проти гітлерівської Німеччини. Про подвиги та втрати українців у складі війська польського ми будемо пам'ятати вічно.
А у 1617 році, польський королевич Владислав зважився на війну з Москвою, щоб здобути обіцяну йому московську корону. У квітні 1617 року Владислав Ваза і вирушив із військом з Варшави по царську корону до Москви. Правовою підставою для таких претензій для Владислава було його коронування на царство в роки московської Смути. Москва не виявляла охоти додержати обіцянки і єдиним виходом для ошуканого королевича була війна. У 1617 Владислав Ваза за браком коштів лише перетнув кордон. Влада Романових була дуже слабка, але поляки воювати не хотіли. Сойм грошей не давав.
З весною 1618 р. Владислав знаходився уже під Вязьмою і очікує там на обіцяну від польського сойму допомогу. Та до війни ніхто в Польщі не виявляв великої охоти. Владислав розумів, що в цілому похід може не вдатися і порятунок бачив лише у помочі українських козацьких військ Сагайдачного. Тому, підготовляючи війну, прохав гетьмана про допомогу та писав до нього листи з проханнями ще з 1617 року.
Сагайдачний не квапився. Ще навесні 1618 року частина козаків ходила в морський похід на південний берег Чорного моря, зруйнувала та спалила турецьку Мізію. Тим часом у Литві, всілякі пройдисвіти — “люди свавільні”, з числа католицьких шляхтичів, зібралися у військові загони і почали грабувати місцеве православне населення. Згодом грабунок перейшов і на територію польської України. Бити православну Московію можна починати зі своєї території. Хто буде розбиратися? Ніхто з польських урядових кіл не мав ані сил, ані бажання припинити свавілля шляхти.
Події ж початкового періоду війни з польської сторони завдали діям польської влади загальної негативної оцінки. Український історик загалом польської орієнтації Юрій Крохмалюк пише: “Характеризуючи польську бойову акцію, треба завважити, що ціла кампанія відзначалася браком віри у власні сили, тактичною нерішучістю і безплановістю, браком віри в успіх. Ознаками того були довгі вичікування української помочі, непевні рухи вперед, облога Можайська без волі здобути його”.
Ситуація 1618 року дещо нагадує нашу ситуацію 2021-го. Президент має плани, які невідомі ані армії, ані суспільству; дипломатія та армія діють по принципу: “Хто в ліс, хто по дрова”. Ворог слабкий, але пограбувати свій народ, для влади, то святе — війна все спише. Років 150 і відсутність державницького ладу знищить польську демократію. Слабку, але симпатичну. І це попередження для сучасної України.
Що це за війна була історики не можуть дійти згоди. Може вся війна — це лише один похід на Москву. Більш точно — два. Владислава Вази, майбутнього короля Польщі. І похід гетьмана Сагайдачного. І це за ситуації, коли московських істориків ця війна чи похід майже і не цікавлять.
Як не цікавлять маршрути циганських таборів. Але якщо ми поглянемо на похід Сагайдачного на Москву з стратегічно-тактичного погляду, то перше, що впаде в очі, це те, що Сагайдачний не звернувся до плану Владислава, а пішов своїм шляхом. Навесні 1618 р., в Україну Сагайдачному було відправлено 6 тисяч злотих на оплату козакам-реєстровцям, ще 20 тисяч — для найму козаків-охотників на Московську війну. Тому у травні 1618 року козацький загін силою біля 4.000 бійців розпочав рейд до Калуги, де козаки почали пустошити околиці міста. Це була розвідка та обманний маневр неабиякого полководця Сагайдачного.
Головні сили Сагайдачного — близько 20.000 вояків рушили на Москву, коли настало літо і можна було пересуватися низинними болотистими місцями. Важку артилерію залишили на Україні. З військом було з десяток найлегших гармат. Польське військо отримало звістку про похід 28 липня, під Можайськом, коли літо вже перевалило за середину.
Згідно з планом війни, розробленим гетьманом Сагайдачним, козацьке військо йшло досить дикими місцями. Росіяни не чіпали лісових нетрів, сподіваючись на їх захист від татарських походів. Навкруги війська гетьман розсилав сторожеві загони, що мали забезпечувати похід, непокоїти ворога та нищити довколишні міста і фортеці. Ці високоманеврові сили нищили тил ворога, та розбивали поодинці резерви, які ворог ще лише створював та накопичував.
В червні очолюване гетьманом двадцятитисячне козацьке військо через Сіверщину рушило на об'єднання з королевичем Владиславом.
Розпочавши з успішного штурму Лівен, Сагайдачний пішов на Рязанщину, оволодівши по дорозі Єльцем, Лебедянню, Скопіним, Шацьком, Касимовим, а далі, завернувши на північний захід, змусив капітулювати Зарайськ, Каширу, Коломну. Неподалік Єльця було захоплено у полон московських і татарських послів, а під час штурму цього міста козаки, як свідчили очевидці, "двадцять тисяч люду військового висікли", позбавивши у такий спосіб царя надій на отримання підкріплення з рязанського прикордоння. Повідомляючи королевича про свої військові успіхи, Сагайдачний у листі від 24 серпня 1618 р. зазначав: козаки “багато міст, містечок, замків знесли, де Москва військо збирала, почувши, розгромили і майже всі їхні сили рязанські, яких велику кількість звідти до столиці сподівалися, скупчуватися не допускали…”
“Тим часом не треба забувати про стратегічні мотиви шляху Сагайдачного. Безперечно, що за ним криються великі можливості для майбутнього. Безперечно, що засада незмінності воєнних шляхів має і тут своє величезне значення. Воєнний геній Сагайдачного найде ще своє повторення в історії. Не виключене, що на стратегічній лінії Сагайдачного знову відбудеться прекрасний маневр української армії на Москву, а головне в конфлікті московських сил із заходом чи сходом, для операції на московських незахищених з боку України задах. Можливо, що по цій лінії будуть може вже в недалекому майбутньому відбуватися воєнні операції між Україною і Московшиною”. (1936 рік, сценарій українсько-польських теоретиків не відбувся в реаліях другої світової, а чи міг(?) відбутися польсько-німецький союз проти СРСР? Тому не будемо займатися альтернативною фантастикою.)
Зустріч Сагайдачного з королевичем Владиславом відбулася 9 жовтня неподалік села Тушино. А вже в ніч з 10 на 11 жовтня 1618 року війська вчинили спробу нічного штурму Москви. Про його початок московському командуванню вдалося довідатись завчасно, спрацювала розвідка, а відтак, добре до нього підготуватись. Атака була відбита.
В православній традиції полюбляють розказувати про православні історіософські дива. То Сталін в транспортний літак бере з собою ікону Богоматері, облітає з молитвами навкруги Москви і німець столицю СРСР не бере. Православна святість перемагає Гітлера. А ще популярна розповідь про те, як розглядав небесні видіння Тімур на кордоні московського улуса. А потім повернув додому, до Самарканда. Щось схоже на таке відбулося під Москвою. Думка українського історика Максимовича: «Думаю, що облога Москви була йому не до вподоби. Його козацьке серце могло зніяковіти від тієї думки, що він почав трощити єдиновірну йому російську столицю, для того, щоб віддати її в руки іновірця. І, може бути, такі роздуми прийшли до нього в той самий час, коли Москва дзвоном дзвонів своїх покликала православний народ до заутрені на свято Покрови, і руки запоріжських козаків, що її облягали, мимоволі піднялися на хресне знамення ». Знову дивним образом спасіння Росії?
Так, за наслідками невдалої атаки беззахисної вже Москви в історіографії постала повчальна легенда про те, як козацький гетьман, щойно віддавши наказ про штурм царської столиці, нібито, був сильно вражений мелодійним передзвоном московських храмів, що якраз зазивали православних на ранкову Літургію на честь Покрови Богородиці. І саме після цього "руки осаждавших козаків невольно піднялися на хрестне знамення", а Сагайдачний, нібито, завагався щодо доречності здобуття православного міста для "іновірців поляків". Утім, збереглися достеменні відомості стосовно того, що козацький гетьман нітрохи не сумнівався в доцільності продовження кампанії на московських землях.
Після невдалого штурму Москви козаки пішли на Калугу, а здобувши і знищивши це місто, Сагайдачний прислав до королевича козацького полковника, "щоб їм з Московської землі не виходити". Менш войовничо, аніж козацький гетьман, були налаштовані королівські комісари, що в цей час у містечку Деуліно, поблизу Троїце-Сергієвого монастиря, вели мирні переговори з дипломатами царя. Там домовилися. Росія пішла на значні територіальні поступки. Війна, чи московський похід переможно скінчився.
“Конашевич-Сагайдачний незвичайно проворно, страшенно збентеживши ворога, залучився з Владиславом під самою Москвою, столицею держави. Обніс побідні хоругви свої по безмежних просторах, попустошивши вогнем і мечем ворожі краї, обернувши в сумні руїни такі незвичайно сильні своєю позицією і залогами городи, як Єлець, Шацк, Ливни, Калуга.
Обтяжений багатою здобиччю зробив він своє ім'я пострахом для всієї Московщини. Із плачем від таких бід і нещасть бачила вона, як його руки забирали її добра, її багатства і лементуючи рахувала ці юрби бранців різного стану і віку, чоловіків і жінок, що йшли за його колісницями, за його обозом”.
Ось характеристика славного гетьмана запорізького від польського комісара хотинської війни, Я.Собіського, що особисто знав Сагайдачного: “Змалку вчився натягати лук, зброї і коня не випускати з рук, з непогодою боротися не покривалами, а витривалістю. Легко зносити всякі труднощі, голод, працю. Не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність. На нарадах коли інші міркували з теорії, він на диво розумів усе природженим розумом і з довгого воєнного досвіду”.
Ось від нього ж: “Сагайдачний відзначався гострим розумом, зрілістю думок, рідкою оборотністю. Людина великого духа, в бою перший, у відступі останній, проворний, діяльний. В таборі сторожкий, мало спав, не піддавався п'янству. Був маломовний”.
У 1627 році патріарх Феофан ІІІ так оцінював участь гетьмана Петра Сагайдачного у відновленні православної ієрархії та захисті Київської Церкви. “Справа була б неможливою без підтримки пана й гетьмана Петра Сагайдачного, дії якого в даній справі справедливо можна назвати подвигом рівним апостольському. Ця людина є щирий сповідник Православної віри, за яку віддав своє життя й після заспокоєння свого шанується на Русі як благовірний”.
Відомий італійський мандрівник П'єтро де ла Валле повідомляв у травні 1618 року: "Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати".
Це про Сагайдачного, який на морі поразок не знав.
Хоч матеріальний вислід походу на Москву був великий, та не менше велике було його моральне значення. Нема сумніву, що похід дуже високо підніс славу українського війська. В цілому заслуга в цьому лежить у таланті Сагайдачного, як вождя, і у великій бойовій здатності козацького війська.
Історик М. С. Грушевський писав, що вже сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного, визнавали загальноукраїнське значення його діяльності.
"В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя... Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя".
Не в останню чергу завдяки його діяльності в тогочасній суспільній свідомості утверджується бачення козацтва як символу слави руського народу, "щита" християнського світу проти невірних, що урівнювало українців з іншими народами, утверджувало "чуття власної сили, гідності, унікальності та надійності свого історичного фундаменту".
І.Бредіхін
