Переможці і переможені

22 червня 1941 р.— відома всім сумна дата. Віддаючи данину пам’яті загиблим у найстрашнішій війні, складаючи подяку тим, хто воював і вижив, не можна не перейматись одним болісним питанням. Як же так сталось, що переможені процвітають, а переможці досі не мають гідного їх подвигу життя? Я противник дешевенького компліментарного патріотизму, тому й пишу про цю війну у незвичному ключі.
   
В цей день скорботи і вшанування пам’яті жертв війни потрібно оцінити події 67-річної давнини. Тепер, коли відкриті документи, що влада ховала від народу, багато дослідників доводять: це БУЛА ВІЙНА, ЯКОЇ МОГЛО НЕ БУТИ!

Ось що писав Леонід Бударін з «Российской газеты» в «Урядовому Кур’єрі» № 124 від 14.07.01 р.: «Виступаючи перед вищим генералітетом вермахту 22 серпня 1939 року — за день до підписання пакту «Ріббентроп — Молотов», Гітлер заявив: «Сталін і я — єдині, хто бачить майбутнє. Через кілька тижнів я простягну Сталіну руку на спільному німецько-радянському кордоні і разом з ним візьмуся за переділ світу».

Це був злочин перед людством, бо до 17 вересня 1939 року центральноєвропейські держави ще мали можливість перемогти і умиротворити Німеччину. Після 17 вересня Друга світова війна стала невідворотною. До 17 вересня у СРСР не було спільного кордону з Німеччиною, отже раптовий напад був неможливий.

11 лютого 1940 року СРСР і Німеччина уклали черговий договір. Обсяг радянського постачання зерна, нафти та іншої стратегічної сировини з 1939 по 1940 рік виріс з 61,6 до 736,5 мільйона рублів. «Радянський Союз постачає нам навіть більше, ніж ми хочемо мати», — відзначив Геббельс. Останній товарний потяг перетнув радянсько-німецький кордон у день «X» за кілька хвилин до початку вторгнення німецьких військ за межі «дружньої країни». На нього, що відстукував на мосту через Буг останні хвилини миру, з подивом дивилися німецькі солдати, котрі приготувались до стрибка.

Якби Сталін не домовився з Гітлером про поділ Європи, і 17 вересня 1939 р. не вдарив Польщу у спину, не було б у Радянського Союзу спільних кордонів з Німеччиною. Звісно, тоді не могло б бути «внезапного» нападу.

Багато документів, що оприлюднені останніми роками, підтверджують, що Сталін був готовий смертельним ударом вдарити по своєму ліпшому союзникові Гітлеру. І це планувалось на початок липня 1941 року. Для цього і були відведені від кордону прикордонники, яких було замінено регулярними військами. Не встиг.

«Провинция» № 22 від 28.05.08 р. в невеличкій об’яві — «Место встречи изменить нельзя!» цитує звернення місцевої Ради ветеранів прикордонних військ: «…есть и будут те парни, которые грудью первыми встретили удар врага, защищали Родину и сейчас стоят на защите наших рубежей».Чи першими?

Колись я зацікавився історією прикордонних військ періоду початку Великої Вітчизняної війни. Свідчення наших воїнів про перші дні Великої Вітчизняної війни мають велику цінність. Я вважаю, що потрібно скористатися тим, що ще живі учасники цього страшного і в той же час героїчного періоду в історії. Утім, не буду наводити багатьох свідчень істориків, кого не люблять комуністи. Тому наведу інші. В комуністичній газеті «Киевский вестник» № 54 від 31.05.07 р. були опубліковані спогади Петра Сергійовича Козлова.

П.А. Козлов в цій газеті згадує про ніч з 21 на 22 червня 1941 року: «В эту грозную историческую ночь я был в Кагуле, служил заместителем политрука роты. Из миномётов и орудий тяжёлой артиллерии противник обстреливал г. Когул, который находился в пяти километрах от государственной границы. Здесь же располагался и наш штаб».

Я попросив газету, щоб Петро Сергійович відповів лише на одне запитання: як сталось, що рота прикордонників перебувала 22 червня 1941 року в п’ятьох кілометрах від кордону, і яка частина в цей час захищала кордон? Звичайно, відповіді я не отримав, бо він тоді не розумів, що Сталін, готуючись розтрощити Європу, відвів прикордонні війська, а на кордоні готувалась до стрибка регулярна Червона армія.

Військовий інженер, командир окремого саперного батальйону, майбутній генерал і великий син України Петро Григоренко з 1934 року будував і облаштовував потужні укріплення. Вже після війни він дізнався, що цей Мінський УР, який міг і мав би стати «міцним горішком» на шляху головного удару німецьких військ, за особистим наказом Сталіна підірвали весною 1941 року! Усі укріплення вздовж західного кордону, від Балтики до Чорного моря, які коштували не менше як 120 млрд. карбованців, — злетіли в повітря. На знищення десятків тисяч (!) потужних ДОТів знадобилось кілька місяців, відтак «роботу» завершили за лічені тижні до німецького нападу на СРСР.

«Нерушимой стеной, обороной стальной — разгромим, уничтожим врага», — співали радянські люди і свято вірили, що саме так і буде. На жаль, не так сталось, як співалось.

Тепер порівняємо сучасну Німеччину і Україну. І хоча маю застарілі статистичні дані, та навіть вони вражаючі.

Переможена Німеччина з 1990 р. до сьогодні збільшила своє населення з 79,8 до 82,0 млн осіб, а Україна втратила за цей період 6 млн. людей. Середня оплата праці у 2002 році сягала у Німеччині 4797,76 доларів, в той час в Україні — 69,48 доларів. Та й тепер не набагато більше. Видатки на медичне забезпечення у Німеччині складали у 2002 р. 218 мільярдів євро на рік. Тільки обсяг книжкового ринку в Німеччині у 2000 році становив 9,4 мільярди євро, а державні видатки на культуру і мистецтво — 2,81 мільярди євро. Навчання в університетах Німеччини — безкоштовне. Доступ до Інтернету в цій країні має майже все населення, тому що всі 35000 шкіл обладнані комп’ютерами.

В 2005 р. ВВП Німеччини складало 27819 млрд. євро. ВВП України у 2007 році складав трохи більше 100 млрд. євро. Експорт Німеччини у 2005 році склав 786 млрд. євро. З Україною соромно навіть порівнювати. Правда, воду німці споживають економно — 128 літрів на душу населення. Після об’єднання, для відновлення (!) економіки східної Німеччини, в неї вкладалось щорічно до 100 млрд. марок.

Поки ми втішаємось власною газотранспортною системою, Німеччина 2 грудня 2005 року уклала угоду з Росією — так званий Проект «Nord Stream» (Північний потік). (Доля російського «Газпрому» 51%, доля двох підприємств Німеччини BASF та Eon по 24,5%. У 2011 році газопровід здається в експлуатацію з пропускною можливістю — 27,5 млрд. кубометрів за рік. Тільки вартість 75000 труб, вагою 12000 тон, довжиною 1200 км і діаметром 1,22 мм складе 1 млрд. євро).

Німеччина, приділяючи увагу власній енергетичній безпеці, впроваджує різні екологічно-безпечні енергетичні проекти. Лише одна фірма Enercon, маючи 10000 персоналу продала 13000 вітряків загальною потужністю 14 ГВт. Зараз вона випускає вітряк Е-126, вагою 75 тон, діаметром ротора 126 метрів і потужністю 6000 кВт. Порівняємо.

В статті М.Лісовенко в «Урядовому кур’єрі» «Струм взятий з неба» розповідається, як величезне досягнення, що Україна купує вітроагрегати 600 кВт. Кореспондент мабуть не знає, що вони вже давно вважаються застарілими. Німецькі експерти вважають, що рентабельними є лише пристрої потужністю мінімум 4000 — 5000 кВт. Німеччина вже зупинила дві атомні електростанції із дев’ятнадцяти, в той час в Україні передбачається будівництво майже такої кількості атомних блоків.

Пенсійне забезпечення переможених і переможців неможливо навіть порівнювати. Чому так сталось? Може до цього нас привели керівники-економісти радянського розливу, а може з інших причин?

Насмілюсь перекласти українською слова з книжки В.Суворова «Тень победы»: «Подивимося правді в її нахабні очі. Радянський Союз переміг у Другій світовій війні, але чомусь зник із глобуса. І я запитую: а де ж ця велика переможна держава? Куди вона провалилась? Німеччина програла війну, але ми її бачимо: от вона найбільша сила сучасної Європи, у воріт якої ми жебракуємо. А де ж великий, могутній, незламний Радянський Союз? Німеччина програла, але вона є. Радянський Союз переміг, але його немає».

Багаті громадяни Німеччини тепер можуть собі дозволити мандрувати по світах. Особливо цікаво їм побувати там, де пройшла німецька армія, знищуючи на своєму шляху «неповноцінні нації».

Цього сумного дня пам’ять старих людей повертає до часів окупації нашого міста у роки війни, якої могло не бути. Газета «Знамя индустрии» 2 червня 2005 року розповіла про гостювання у Костянтинівці онука німецького офіцера. Ірина Галаніна пише: «Лично у меня сложилось впечатление, что внук приехал убедиться, что его дед — хороший человек. Фотографии для публикации в газете гость не дал. Но будет благодарен любой информации о дедушке. Может быть и без ненависти. Ведь солдаты Вермахта исполняли свой долг».

За декілька днів до приходу німців у наше місто, родина моїх друзів виїхала на схід. Залишилось тільки двоє — 62-річний дід і 53-річна бабуся. Їх німці повісили у власній хаті. Серед тих, хто прийшов у 41 році в моє місто, був і дід того німця, який насмілився знову приїхати сюди. Можливо, що на тих фотографіях, що зберіг «гість», зафіксований момент «екзекуції», як вони називали цей злочин. Вони полюбляли таке фотографувати.

Це ж ким потрібно бути, щоб писати: «сложилось впечатление, что дед — хороший человек». Як повернувся язик у нащадка мільйонів, замордованих фашистами людей, сказати: «Ведь солдаты Вермахта исполняли свой долг». Перед ким? Перед Гітлером! Сумно таке читати.