Таке трапляється. Магічне втручання, і в музеї починає коїтися чорт зна що. Вдень ще куди не йшло, Якісь невизначені тіні ховаються у затемнених залах, у найбільш затемнених кутах. В Новорічну ніч темінь затоплює все. І у музеї настає час для Le bal macabre. Темінь бенкетує.
На середину кімнати виходить дванадцятирічна дівчинка: «Я дівчинка Лора… Я ніколи не була на балу. Так хочеться танцювати ». «Вона першою загинула у Костянтинівці від німецької бомби…», - роздається ледь чутний шерех.
З усіх кутів виступають фігури. Хтось прозорий та мінливий, нестабільно тримає тілесну форму, вигадані персонажі співвідносяться з тими малюнками, де маляр їх відобразив. Намальований комуністами доходяга - робітник з руркою визиває у справжніх трудяг почуття огиди. «Ви десь бачили такого видувальника?» Група робітників оточує нещасне опудало. Лунають якісь звуки, в яких можна угадати удари, якісь схлипування та придихання. Через хвилину стає ясно, що вже б`ють ногами.
Маленькі сніжинки починають носитися по кімнатах, з‘являється іграшковий верблюд з ялинкової іграшки 1960-х, але їх розганяють актори української трупи з робітничого клубу пляшкового заводу. Вони починають колядувати і коло них стає людно.
Колядують для свого директорату. Перед ними стоїть група явних іноземців, когось з них пізнаю, Гомон, директор металопрокатного Пюісан з дружиною, але більшість, мабуть, бельгійські інженери, мені незнайомі.
А ось грає створений у 1908 році оркестр з працівників та службовців бельгійських заводів. Оркестром диригує елегантний Фердінанд Генріхович Асмус, поруч з ним стоїть десятирічний син Валентин. Батько-німець та мати-українка народили чудового російського філософа. Друг та товариш по чарці та інтелігентному хуліганству в Пєрєдєлкіно Бориса Пастернака, Асмус багато десятиліть був у Москві взірцем російського інтелігента.
Поруч стоять гравці місцевої футбольної команди, яка грає у першому чемпіонаті Донбаса по футболу. Семеро бельгійців та четверо місцевих. «Trs bien», - дивиться на них директор-розпорядник Гомон. На футболістів дивляться, між собою шепочуться і сміються медичні сестри з земської лікарні. Молоді багато. Ось велосипедисти дореволюційні про щось розмовляють з спортсменами 1930-х. А ось учні залізничного училища під пильним контролем своїх викладачів.
Пари танцюють. Загальну увагу привертає одна. Молода Нонна Мордюкова вальсує з Миколою Ференсом.
Молодий франт – видувальник і молода кіноактриса затьмарюють геть усіх. Десь у стороні стоять загадкові фігури у шляпах і довгих чорних плащах. Люди шепотять: «Комуністичне підпілля 1918-го». Братам Теофілу Якушевичу та Олександру Якушевічу-Якусевічу приємна загальна увага. Їм підносять баварського пива з місцевої броварні: «Пан Феттер пригощає». Брати кланяються, а Теофіл нахиляє голову до брата: «Це їх не спасе. Всю буржуазію ліквідуємо, як клас».
Теофіл допиває німецьке пиво костянтинівського розливу, хоч і буржуазне за походженням, але свіже, смачне та дешеве, і йде запрошувати до танцю молоду та привабливу Нонну Лісовську. У її буржуазної родини Лісовських все відберуть більшовики. Батько почне нове життя, вже як приватний фотограф. Буде непогано заробляти.
Першим потягом Нонна з мамою добровільно виїде на роботу до Німеччини, а після закінчення другої світової поїде до США. Вдало вийде заміж, народить трьох дітей, та буде жити благополучним буржуазним життям. Їй випаде щастя в гробу побачити комуністичний СРСР. Її внук Зак приїде до Костянтинівки розшукувати сліди Лісовських. З ним я ще побуваю у донецькому архіві, а рідних американці знайдуть у Краматорську. Нонна дивиться на Теофіла і у танці відмовляє: «Мені батюшка з червонопузими танцювати не дозволяє».
Дітей багато, вони шниряють всюди. Сидять по углах, грають у карти. «Ей, рябчик, злітай за казьонкою», посилають робітники хлопців за пляшкою. Серед дітей нічим не виділяється Вовочка Ульянов. Він спадковий дворянин, тому коли до нього звертаються: «Ей, плашкет, зганяй за пляшкою», то у відповідь лунає: «Не піду!»
«Ти, вша буржуазна, шо щас братішкам сказав?». «Та у нас бронепоїзд через весь Донбас за горілкою ходив! З боями!» «Ти, вша буржуазна, знаєш чому ваша станція 29 раз з рук у руки переходила?» Краще б маленький Вовочка Ленін не зустрічався з анархістами.
Святкували до ранку. Тільки маленький хлопчик сидів і плакав десь біля макету скловарної печі. «Ненавиджу анархію, ненавиджу Костянтинівку», - шепотіла скривджена дитина. «Ми підемо не тим шляхом».
І нащо було кривдити дитину?
І. Бредіхін