Не згине він ніколи і ніде!

Люди, користуючись незалежністю України, не знають багатьох, хто боровся за неї і наближував цей час. Одним із них був український поет, правозахисник, громадський діяч, багаторічний політичний в’язень комуністичної системи Сокульський Іван Григорович (13.07.1940 - 22.06.1992). 20.05.1991 він був жорстоко побитий під час пікетування з вимогами незалежності України в Дніпропетровську, що прискорило його смерть. Проминуло вже шістнадцять років, коли у день літнього сонцестояння відійшов від нас останній романтик, хто одним із перших підніс свій голос на захист української духовності і культури. Пом’янемо його змучену стражденну душу в цей день.


Народився І.Сокульський у селі Червоноярському Синельниківського р-ну Дніпропетровської області. У 1962-64 навчався на філологічному факультеті Львівського університету, пізніше - у Дніпропетровському університеті. Діяльний учасник Львівського та співзасновник Дніпропетровського клубів творчої молоді. У 1966 році «за написання націоналістичних віршів» виключений з комсомолу і відрахований з університету. Працював пожежником, бібліотекарем, кореспондентом газети «Енергетик», матросом річкового пароплавства. Контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав.

У 1968 році виступив одним з авторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам’яток культури, цькування роману О.Гончара «Собор». Навесні 1969 року «Лист» передала радіостанція «Свобода», опублікували зарубіжні засоби масової інформації. В червні 1969 року Івана Сокульського було заарештовано, а 27.01.1970 року Дніпропетровський облсуд за ст. 62, ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») засудив його до 4,5 років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії, з кінця 1971 року - у Володимирській в’язниці, згодом - у таборах Пермської області.

Був звільнений 14.12.1973 року. Мешкав у Дніпропетровську, займався опозиційною діяльністю, впорядковував самвидавну поетичну збірку. У жовтні 1979 року вступив у правозахисну організацію - Українську гельсінську групу. У квітні 1980 року був знову заарештований, рішенням суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений у січні 1981 року до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання. Покарання відбував у Чистопольській в’язниці (тепер Татарстан, Росія). 3.04.1985 р. черговий раз заарештований і засуджений Чистопольським міськсудом до трьох років таборів за «хуліганство». У жовтні 1985 року переведений до дільниці особливо суворого режиму Кучинського концтабору ВС-389/36-1 Пермської обл. Найчастіше з усіх політв’язнів «за порушення режиму» утримувався у штрафному ізоляторі (ШІЗО). У 1987 року переведений до одиночної камери.

Іван перебував в авангарді борців за волю України, серед тих, хто прийняв найжахливіший, найлютіший удар більшовицького апокаліптичного звіра з безодні і поклав своє життя на олтар жертовності. Таких людей називають совістю нації. 73 доби безперервного карцеру він витримав уже в часи «перебудови» — в Пермському таборі. Це стало рекордом навіть серед українських політв’язнів, яких карали особливо жорстоко. Звільнений з ув’язнення лише у серпні 1988 року.

Після повернення в Дніпропетровськ працював в Українській гельсінській спілці, був одним із засновників обласних організацій Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Народного руху України, «Меморіалу». Очолював обласну організацію Української республіканської партії. 3 1989 року редагував і видавав журнал «Пороги». Активно підтримував відродження Української автокефальної православної церкви.

Починалась його поетична діяльність ще у 1960-х роках. Тоді він публікував вірші в альманасі «Вітрила», журналі «Прапор» та переклади з білоруської у журналі «Вітчизна». У 1971 року видавництво «Молодь» планувало видати збірку поезій Івана Сокульського, але її зняли з виробництва у зв’язку з арештом автора. Пізніше його твори публікувалися лише за кордоном. В Україні перша збірка поезій «Владар каменю» вийшла друком лише після смерті поета - у 1993 в Києві. У липні 1995 Івана Сокульського прийняли в Спілку письменників України (посмертно).

«У люмпенізованому суспільстві, де слово «інтелігент» вважалось лайкою, він був інтелігентом у всьому і до кінця. Його поетичний стиль, емоційно перенасичений, збагатив сучасну українську поезію. У світі, де бракує лицарства і й благородства, значно поповнював дефіцит і того й іншого. Невиправданий бунтівник, він випив не одну чашу болотяного гніву обивательської цикути» — так про нього згадував Юрій Вівташ.

Іван Сокульський вірив, що настане свято незалежності, і ще у 1965 році, спостерігаючи за передноворічним святковим настроєм киян на Хрещатику, написав вірша «Колядки на Новий рік у Києві»: