...Ще станцюєм, пане-брате,
На розкритому ножі.
Василь Стус.
Більшість людей, знання яких обмежуються шкільною програмою, не знають радянського поета Давіда Самойлова (Кауфмана) (1920-1990). Ветеран війни, кулеметник і комсорг розвідроти, кавалер орденів Червоної зірки та Вітчизняної війни І ступеня, лауреат Державної премії СРСР. Пройшов дорогами війни до Берліна.
Його вірш «Сороковые, роковые», написаний у 1961 році, звучав мало не на всіх офіційних урочистостях, присвячених Дню Перемоги.
Нагадаю лише три куплети:
Сороковые, роковые,
Военные и фронтовые,
Где извещенья похоронные
И перестуки эшелонные.
Гудят накатанные рельсы.
Просторно. Холодно. Высоко.
И погорельцы, погорельцы
Кочуют с запада к востоку...
Сороковые, роковые,
Свинцовые, пороховые...
Война гуляет по России,
А мы такие молодые!
Справжній поет завжди залишається поетом. Бо у віршах будь-яка фальш одразу висвічується, хоч би як автор і прагнув це приховати. А на війні особливо. Є. Євтушенко колись написав: «Война была несчастьем для народа, а для поэтов - счастием не врать...»
У 1946 році поет Давід Самойлов написав вірша «Бандитка», якого не друкували майже півстоліття. І хоча вже існує переклад його українською Олени Білозерської, все ж таки сильніше цей вірш звучить саме російською мовою. Щоб зрозуміти, що насправді відчуває людина перед розстрілом, потрібно прочитати оповідання Жана Поля Сартра «Стіна», написаного у 1939 році і лише тоді зрозуміти високу мужність «бандитки».
Вірш «Бандитка» написав ворог Української повстанської армії. Він воював проти неї. Але жодному прихильнику ідеї, яку виборювали українські повстанці, ніколи не зрівнятися з поетом. Бо справжній поет брехати не може:
«Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
Смотрела гордо и сердито.
Платок от боли закусила.
Потом сказала: «Слушай, хлопец,
Я все равно от пули сгину.
Дай перед тем, как будешь хлопать,
Дай поглядеть на Украину.
На Украине кони скачут
Под стягом с именем Бандеры.
На Украине ружья прячут,
На Украине ищут веры.
Кипит зеленая горилка
В белёных хатах под Березно,
И пьяным москалям с ухмылкой
В затылки тычутся обрезы.
Пора пограбить печенегам!
Пора поплакать русским бабам!
Довольно украинским хлебом
Кормиться москалям и швабам!
Им не жиреть на нашем сале
И нашей водкой не обпиться!
Еще не начисто вписали
Хохлов в Россию летописцы!
Пускай уздечкой, как монистом,
Позвякает бульбаш по полю!
Нехай як хочут коммунисты
В своей Руси будуют волю…
Придуманы колхозы ими
Для ротозея и растяпы.
Нам все равно на Украине,
НКВД или гестапо».
И я сказал: «Пошли, гадюка,
Получишь то, что заслужила.
Не ты ль вчера ножом без звука
Дружка навеки уложила.
Таких, как ты, полно по свету,
Таких, как он, на свете мало.
Так помирать тебе в кювете,
Не ожидая трибунала».
Мы шли. А поле было дико.
В дубраве птица голосила.
Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
11 вересня 1992 р. газета «Волинь» міста Рівне надрукувала лист ветерана війни і праці Валентини Миронцової з селища Октябрьське Тульської області, Російської Федерації:
«Звертається до вас мешканка селища Октябрьське Тульскої області, росіянка, пенсіонерка, ветеран війни, яка пройшла фронтовими шляхами з першого до останнього дня війни. Після звільнення м. Рівне штаб нашої дивізії внутрішніх військ був дислокований у місті, а роти і взводи, розташовані в районних центрах, брали участь у боях із загонами УПА. Офіційна комуністична пропаганда називала повстанців «бандитами», «бандерівцями», посібниками німецьких загарбників. Вихована в дусі радянського патріотизму, я по молодості сліпо вірила у цю брехню.
Гостюючи цього року у своїх родичів у м. Рівне, я дізналась, що у жовтні 1992 р. український братній народ буде святкувати 50-річчя УПА. Я згадала трагічні роки і вирішила написати цього листа до газети «Волинь» і розповісти про страту групи повстанців УПА.
Перебуваючи у відрядженні в Рівному, я стала випадковим свідком, коли привезли на автомашині групу бійців УПА і повісили на моїх очах. Смерть усі вони зустріли мужньо, я би сказала героїчно, жоден з них не просив помилування. І що мене особливо вразило – усі вони вмирали, приймаючи мученицьку смерть, зі словами: «Слава Україні!».
Блискавкою сяйнула думка: хіба можуть так мужньо вмирати бандити, як їх називала комуністична пропаганда? Так ідуть на ешафот лише хлопці, які палко люблять свою землю, свій народ, прагнуть звільнити свою землю від окупантів.
І я подумала: то хто ж бандити – ті, що вмирають за вільну Україну, чи ті, що прийшли на цю землю і творять злодійства?
Я схиляю свою сиву голову перед тими молодими мучениками, які 50 років тому віддали своє молоде життя за незалежну, вільну Україну».
Незнання свого минулого дедалі болісніше озивається нам упродовж останнього часу. Єдиною із сторін, яка воювала і проти совітів і проти німців – була Українська повстанська армія. Я вже давно висловив своє ставлення до УПА в статтях: «Захована історія» («Провинция» №5 від 30.01.2008 р.); «Небезпечно кидатись камінням тому, хто сам живе у скляному будинку» («Провинция» №40 від 01.10.2008 р., «Провинция» №39 від 24.09.2008 р.); «Для кожного, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе» («Провинция» №14 від 08.04.2009 р.).
Подобається це комусь чи ні, але за офіційним висновком робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, що працювала впродовж 1997-2004 рр., найнебезпечнішими ворогами Третього рейху на території рейхскомісаріату «Україна» у першу воєнну зиму, за визнанням нацистської поліції безпеки і СД, були не радянські партизани і підпільники, а... бандерівці, бульбівці і та частина мельниківського крила ОУН, що гуртувалася довкола ще одного відомого уродженця Житомира - О. Ольжича, замученого в 1944 р. у фашистській катівні.
Директор архіву СБУ Володимир В’ятрович зазначив, що досі в суспільстві домінує стереотип «вони стріляли нам у спину». «Це спростовується документами, які є в наших архівах», - запевнив історик. Документи підтверджують, що керівництво Української повстанської армії давало чіткі вказівки своїм підрозділам не воювати з Червоною Армією, яка наступала.
Основним противником УПА була не Червона Армія, а НКВС, «який проводив зачистки серед місцевого населення», - розповів історик. «Саме проти цих військ воювала Українська повстанська армія до середини 1950-х років».
Історик також розповів про випадки, коли червоноармійці приєднувалися до УПА – «часто це були люди, які потрапляли в німецький полон і яких звільняли українські повстанці». Як приклад Володимир В’ятрович навів такі імена: лейтенант Червоної Армії Дмитро Карпенко, який став першим кавалером вищої нагороди УПА, – золотого хреста «За бойові заслуги»; Іван Кулик (Сірий), що воював в УПА до 1952 року. «Таких прикладів можна навести багато», - сказав директор архіву.
Володимира В’ятрович підсумував: «Історія УПА найближчим часом не роз’єднуватиме, а об’єднуватиме українців, тому що ідеали, за які боролися українські повстанці, – національне самовизначення, демократична держава – це те, що має об’єднати всіх громадян України незалежно від їх політичної орієнтації і національної приналежності».
Вічна пам’ять загиблим, тим, які вважали, що їм: «... все равно на Украине, НКВД или гестапо»
ЯРОСЛАВ Yaroslav70 [at] meta.ua
На розкритому ножі.
Василь Стус.
Більшість людей, знання яких обмежуються шкільною програмою, не знають радянського поета Давіда Самойлова (Кауфмана) (1920-1990). Ветеран війни, кулеметник і комсорг розвідроти, кавалер орденів Червоної зірки та Вітчизняної війни І ступеня, лауреат Державної премії СРСР. Пройшов дорогами війни до Берліна.
Його вірш «Сороковые, роковые», написаний у 1961 році, звучав мало не на всіх офіційних урочистостях, присвячених Дню Перемоги.
Нагадаю лише три куплети:
Сороковые, роковые,
Военные и фронтовые,
Где извещенья похоронные
И перестуки эшелонные.
Гудят накатанные рельсы.
Просторно. Холодно. Высоко.
И погорельцы, погорельцы
Кочуют с запада к востоку...
Сороковые, роковые,
Свинцовые, пороховые...
Война гуляет по России,
А мы такие молодые!
Справжній поет завжди залишається поетом. Бо у віршах будь-яка фальш одразу висвічується, хоч би як автор і прагнув це приховати. А на війні особливо. Є. Євтушенко колись написав: «Война была несчастьем для народа, а для поэтов - счастием не врать...»
У 1946 році поет Давід Самойлов написав вірша «Бандитка», якого не друкували майже півстоліття. І хоча вже існує переклад його українською Олени Білозерської, все ж таки сильніше цей вірш звучить саме російською мовою. Щоб зрозуміти, що насправді відчуває людина перед розстрілом, потрібно прочитати оповідання Жана Поля Сартра «Стіна», написаного у 1939 році і лише тоді зрозуміти високу мужність «бандитки».
Вірш «Бандитка» написав ворог Української повстанської армії. Він воював проти неї. Але жодному прихильнику ідеї, яку виборювали українські повстанці, ніколи не зрівнятися з поетом. Бо справжній поет брехати не може:
«Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
Смотрела гордо и сердито.
Платок от боли закусила.
Потом сказала: «Слушай, хлопец,
Я все равно от пули сгину.
Дай перед тем, как будешь хлопать,
Дай поглядеть на Украину.
На Украине кони скачут
Под стягом с именем Бандеры.
На Украине ружья прячут,
На Украине ищут веры.
Кипит зеленая горилка
В белёных хатах под Березно,
И пьяным москалям с ухмылкой
В затылки тычутся обрезы.
Пора пограбить печенегам!
Пора поплакать русским бабам!
Довольно украинским хлебом
Кормиться москалям и швабам!
Им не жиреть на нашем сале
И нашей водкой не обпиться!
Еще не начисто вписали
Хохлов в Россию летописцы!
Пускай уздечкой, как монистом,
Позвякает бульбаш по полю!
Нехай як хочут коммунисты
В своей Руси будуют волю…
Придуманы колхозы ими
Для ротозея и растяпы.
Нам все равно на Украине,
НКВД или гестапо».
И я сказал: «Пошли, гадюка,
Получишь то, что заслужила.
Не ты ль вчера ножом без звука
Дружка навеки уложила.
Таких, как ты, полно по свету,
Таких, как он, на свете мало.
Так помирать тебе в кювете,
Не ожидая трибунала».
Мы шли. А поле было дико.
В дубраве птица голосила.
Я вел расстреливать бандитку.
Она пощады не просила.
11 вересня 1992 р. газета «Волинь» міста Рівне надрукувала лист ветерана війни і праці Валентини Миронцової з селища Октябрьське Тульської області, Російської Федерації:
«Звертається до вас мешканка селища Октябрьське Тульскої області, росіянка, пенсіонерка, ветеран війни, яка пройшла фронтовими шляхами з першого до останнього дня війни. Після звільнення м. Рівне штаб нашої дивізії внутрішніх військ був дислокований у місті, а роти і взводи, розташовані в районних центрах, брали участь у боях із загонами УПА. Офіційна комуністична пропаганда називала повстанців «бандитами», «бандерівцями», посібниками німецьких загарбників. Вихована в дусі радянського патріотизму, я по молодості сліпо вірила у цю брехню.
Гостюючи цього року у своїх родичів у м. Рівне, я дізналась, що у жовтні 1992 р. український братній народ буде святкувати 50-річчя УПА. Я згадала трагічні роки і вирішила написати цього листа до газети «Волинь» і розповісти про страту групи повстанців УПА.
Перебуваючи у відрядженні в Рівному, я стала випадковим свідком, коли привезли на автомашині групу бійців УПА і повісили на моїх очах. Смерть усі вони зустріли мужньо, я би сказала героїчно, жоден з них не просив помилування. І що мене особливо вразило – усі вони вмирали, приймаючи мученицьку смерть, зі словами: «Слава Україні!».
Блискавкою сяйнула думка: хіба можуть так мужньо вмирати бандити, як їх називала комуністична пропаганда? Так ідуть на ешафот лише хлопці, які палко люблять свою землю, свій народ, прагнуть звільнити свою землю від окупантів.
І я подумала: то хто ж бандити – ті, що вмирають за вільну Україну, чи ті, що прийшли на цю землю і творять злодійства?
Я схиляю свою сиву голову перед тими молодими мучениками, які 50 років тому віддали своє молоде життя за незалежну, вільну Україну».
Незнання свого минулого дедалі болісніше озивається нам упродовж останнього часу. Єдиною із сторін, яка воювала і проти совітів і проти німців – була Українська повстанська армія. Я вже давно висловив своє ставлення до УПА в статтях: «Захована історія» («Провинция» №5 від 30.01.2008 р.); «Небезпечно кидатись камінням тому, хто сам живе у скляному будинку» («Провинция» №40 від 01.10.2008 р., «Провинция» №39 від 24.09.2008 р.); «Для кожного, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе» («Провинция» №14 від 08.04.2009 р.).
Подобається це комусь чи ні, але за офіційним висновком робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, що працювала впродовж 1997-2004 рр., найнебезпечнішими ворогами Третього рейху на території рейхскомісаріату «Україна» у першу воєнну зиму, за визнанням нацистської поліції безпеки і СД, були не радянські партизани і підпільники, а... бандерівці, бульбівці і та частина мельниківського крила ОУН, що гуртувалася довкола ще одного відомого уродженця Житомира - О. Ольжича, замученого в 1944 р. у фашистській катівні.
Директор архіву СБУ Володимир В’ятрович зазначив, що досі в суспільстві домінує стереотип «вони стріляли нам у спину». «Це спростовується документами, які є в наших архівах», - запевнив історик. Документи підтверджують, що керівництво Української повстанської армії давало чіткі вказівки своїм підрозділам не воювати з Червоною Армією, яка наступала.
Основним противником УПА була не Червона Армія, а НКВС, «який проводив зачистки серед місцевого населення», - розповів історик. «Саме проти цих військ воювала Українська повстанська армія до середини 1950-х років».
Історик також розповів про випадки, коли червоноармійці приєднувалися до УПА – «часто це були люди, які потрапляли в німецький полон і яких звільняли українські повстанці». Як приклад Володимир В’ятрович навів такі імена: лейтенант Червоної Армії Дмитро Карпенко, який став першим кавалером вищої нагороди УПА, – золотого хреста «За бойові заслуги»; Іван Кулик (Сірий), що воював в УПА до 1952 року. «Таких прикладів можна навести багато», - сказав директор архіву.
Володимира В’ятрович підсумував: «Історія УПА найближчим часом не роз’єднуватиме, а об’єднуватиме українців, тому що ідеали, за які боролися українські повстанці, – національне самовизначення, демократична держава – це те, що має об’єднати всіх громадян України незалежно від їх політичної орієнтації і національної приналежності».
Вічна пам’ять загиблим, тим, які вважали, що їм: «... все равно на Украине, НКВД или гестапо»
ЯРОСЛАВ Yaroslav70 [at] meta.ua
