Революція відбулася у лютому 1917 року. Саме тоді на смітник історії відправлена була Російська імперія династії Романових. Буває так, що куриця, в якої відрубана голова, бігає по колу поки не помре від втрати крові. Не скажу, скільки тих голів у імперської куриці на гербі Росії, але помирає обезголовлена птиця вже більше, ніж сто років. Кров навкруги так і бризкає. З 2014 ллється у нас на Донбасі.
В Російській імперії відбувалася саме російська революція. Росія (Московщина) стає базою революції. Імперія була чималенька. На початку XX сторіччя Росія була другою за величиною країною світу, поступаючись лише Британській імперії, займаючи 1/6 частину суходолу або 21,8 млн. км кв. Програвши на Московщині, російська контрреволюція знайшла базу спротиву після жовтня 1917 року на національних окраїнах.
На національних окраїнах російська революція проходила у формі національно-визвольних змагань та боротьбі проти цих змагань росіян, як під «білим» прапором, так і під «червоним». Нації, в яких процеси націотворення були більш просунуті, змогли виграти «джек-пот», створити національні держави. Саме так були створені сучасні Фінляндія, Польша¸ Латвія, Литва та Естонія. Лише за умови звільнення від російського впливу та панування можна створити більш-менш прийнятні умови для життя свого народу. Всі перелічені країни виграли свої «гібридні» війни 1917 – 1921 років за свою незалежність проти Росії, тому змогли розбудувати щось людське.
Українська реваолюція 1917-1921 років
У 2014 році Росія «гібридно» нападає на Україну. Вбачайте в цьому, хоч картярський шанс відігратися, хоч діалектичне «заперечення заперечення», але те, що українці програли у 1920 – 1921, ми маємо шанс «гібридно» відіграти. Бог править, тому дає нам шанс ще. Нам треба лише перемогти агресора. Без цієї перемоги майбутнього для України щось не вбачається. Навіть в поганому давайте вбачати надію на краще.
В Україні після лютого 1917 процеси націотворення хоча і бурхливо, але тільки розпочинаються. Це стосувалося всіх. Гетьман Скоропадський остаточно «визріває» лише у 1930-х роках в часи еміграції. Багато хто визріти не встигає. Українець Буденний стає легендарним Будьоним, командармом Першої Конної, а українці Дроздовський та Шкуро (Шкура) стають легендарними командирами армії «білої». Грушевський та Вінниченко ставку роблять не на створення української армії, а на створення «єдиного революційного фронту з російською демократією». Їм теж треба «дозріти». Український анархіст Махно розгортає українську селянську війну проти зросійщеного міста, в якій українські селяни завзято нищать українську державність. Прикладів не перелічити. Процеси націотворення лише розпочинаються.
Українська буржуазія була відсутня як клас. Українська пролетарська маса міських робітників була частково зрусифікована, до того ж йшла за російськими пролетарськими партіями, які, якщо не вороже, то індиферентно відносилися до української справи. В загонах червоної гвардії Харкова та Донбасу 70% бійців були зросійщені українці.
Українські партії могли спиратися тільки на трудову інтелігенцію та на селян. Ось яку характеристику селянству Катеринославщини дає у своїх спогадах генерал Омелянович-Павленко (старший): «Провідники губернії могли спертися в своїй національній праці на наше село та на збірники селянських мас у містах – на запасні військові частини; при початках революції на Катеринославщині переведено чимало й доброї праці по касарнях, але славнозвісний наступ Керенського вибрав із Катеринославщини на фронт усе, що було сильного й здібного стати творчим матеріялом у накопичених й розбурханих агітацією масах салдатні. «Касарня», почувши свою силу, вирішила не здавати своїх позицій, а вони були не складні: війна потрібна буржуям – на земній кулі всі рівні, а через те офіцери – наші товариші; ми проливаємо кров(?!), а через це маємо бути добре забезпечені. А до того треба додати тисячу всяких претензій характеру персонального: я воював 2 роки, а такий-то – рік і т.д... Всі хотіли прав тоді, коли навіть сама згадка про обов’язки викликала сильний протест: це була, на революційній мові, — «реакція».
Повертаємось до російської контрреволюції. В кінці 1917 — 1918 році Україну наповнює численна російська еміграція. Біженців від червоного терору було десятки, сотні тисяч. Через Україну виїхало в екзіл російських біженців до мільйона. Яку пам’ять вони залишили по собі? Москалі навіть гадки не мають сказати у 1918 слова вдячності за те, що їх прихистили. Ніякої вдячності за те, що Україна їх рятує. Навіть більше того, російські втікачі злословлять про все українське, висміюють, зневажають все українське публічно і в голос, не задумуючись, що їх поведінка сприймається місцевим населенням, часто, як гидотно-хамська.
Лише один приклад з мемуарної літератури, хоча їх вистачає: «Так, наприклад, з уст поважних офіцерів можна було чути вираз: «Залізяку на пузяку – геп», яким підкреслювалася бідність української військової термінології. Українці не мовчали, а відповідали виразом із Петрового статуту: «От матушки земли до могучого плеча шарахні».
Росіянам навіть не приходить в голову, що зневажаючи, а не розбудовуючи українську державність вони пилять гілку на якій сидять. Багато хто з тих, хто не встигне виїхати з України в 1919, чи у 1920 роках, червоного терору російських окупантів не переживе.
Базу спротиву російській революції «білі» росіяни створюють на неруських окраїнах. Спочатку це були козачі автономії донська, де жив народ донських козаків, який кілька років героїчно опирався російській агресії, за що і був злочинно знищений під час геноциду розказачення. Діти вбитих козаків до 1941 року підросли, щоб продовжити свою війну проти Росії. Німці з них сформували цілий корпус під орудою фон Панвіца. В 1945 росіяни вирізали всіх козаків Панвіца, хто попав до них в руки, навіть жінок та дітей. Антифашисти… Черчіль добре сказав: «Наступний фашизм буде називатися антифашизмом».
Кубанська казача автономія також стала базою спротиву російської контрреволюції більшовикам. Запорожці за походженням, кубанські козаки не противились перебуванню на їх теренах білої добровольчої армії. Якщо ж казати про Кубанську Раду, то у 1918 році кубанські козаки хотіли возз’єднання з Гетьманатом Скоропадського.
9 серпня 1917 року була ухвалена резолюція Української Центральної Ради, яка вперше в новітній історії визначала кордони автономної України у складі Російської республіки. 227 голосами (16 – проти, 62 — утрималися) були ухвалені кордони, які охоплювали лише близько половини українських етнографічних земель і складалися з Київської, Волинської, Подільської, Полтавської та Чернігівської (без 4 північних повітів) губерній.
Святиня України — острів Хортиця – місце останньої Запорозької Січі до автономної України не відносився, як і вся Катеринославська губернія з Донбасом. Низ Дніпра, де були розташовані Запорозькі Січі, це що – Росія? Як сталося таке неподобство? Історія української дипломатії починається з прикрої невдачі, яка, навіть в ХХІ сторіччі використовується ворогами України – сепаратистами та їх ідеологічною обслугою.
Ось, як це пояснює керівник української делегації УЦР на переговорах з Тимчасовим урядом Росії В.Вінниченко. Українською Центральною Радою, яка після Національного конгресу перетворилася на представницьку організацію українського національно-визвольного руху, Він розказує про травневі переговори між Тимчасовим Урядом та УЦР, на які росіяни запросили навіть професуру з Академії Наук. Там все і почалося:
«Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного Моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харьківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та хай уже й Чернигівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним Морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданел, до Европи? Але Харьківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії Наук. Яка там, к лихій годині, Академія Наук, коли однімаються Дарданели, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав йому тримати й не пускати ці багацтва. «Та ви ж нас од Чорного Моря одрізаєте?!» — з обуренням кричали вони».
Зі складу Росії Україна виходити навіть не планувала. Справа була лише в тому, що у краї розгортався національно-визвольний рух і настала нагальна потреба у державному втручанні у вуличні стихійні процеси з метою недопущення анархії. Від Тимчасового уряду українці просили лише принципового визнання законних прав українського народу на автономне життя. З’явилося багато питань, які треба було вирішувати на місцевому рівні. Українці просили призначити до усіх губерній з українським населенням крайового комісара з українською радою при ньому.
Але Тимчасовий уряд стояв на позиціях збереження старих органів місцевої влади, принаймні до скликання Установчих зборів, тому був негативно налаштований до вимог України. Тимчасовий уряд вважав небезпечним навіть вести мову про автономію України. Розбрат між Києвом та Петроградом посилював анархію на Україні.
Не дійшовши згоди з Тимчасовим урядом, 10 червня 1917 року УЦР видала І Універсал, який, по суті, являв собою декларацію про намір явочним порядком запровадити автономію України. 15 червня УЦР створила свій виконавчий орган — Генеральний Секретаріат, свій уряд.
Тимчасовий уряд був поставлений перед фактом, ігнорувати який тепер було неможливо. За той час, що минув від приїзду української делегації до Петрограда у травні, ситуація рішуче змінилася на користь Української Центральної сторони. Проведені два військових та селянський з’їзди засвідчили масову підтримку дій УЦР українським народом. Ігнорувати 1.600.000 озброєних українських солдат, що признають владу УЦР Тимчасовий уряд не міг. 16 червня Тимчасовий уряд змушений був видати відозву «До українського народу», в якій фактично погодився виконати вимоги, висунуті Центральною Радою.
Тепер вже до Київа приїздять російські переговорники. Всі вимоги УЦР виконуються. І це, мабуть, розслабило українців. Недосвідчені в дипломатичних переговорах українці роблять помилку, якою майстерно користуються росіяни. Це для українських урядовців ще жива примара «єдиного демократичного фронту». Для росіян розпочинається війна на знищення проти українського сепаратизму.
У питанні про територіальні межі автономії вирішують дотримуватися на переговорах етнографічного принципу. Але оскільки адміністративний устрій колишньої Російської імперії не враховував етнічний склад населення, то існують в російських губерніях повіти з українським населенням і навпаки. Дані перепису 1897 року щодо національної належності населення вимагають перевірки, тому росіяни переконали українську сторону тимчасово не фіксувати в угоді кордони української території, визнавши за усною домовленістю предметом управління України територію дев’яти основних українських губерній — Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської та Чернігівської. Українські політики легко погодилися на цю пропозицію, але після повернення російських переговорників до Петрограду там виникає урядова криза. Новий склад Тимчасового уряду не визнає усних домовленостей і обмежує територію автономної України лише п’ятьма губерніями.
Саме тут починається українське державницьке будівництво. А на іншій території, умовній «Новоросії» від Одеси до Харкова розгортається боротьба між Совєтами та українськими силами. Комісари Тимчасового уряду в цій «Новоросії» не мають ні військових сил, ні авторитету.
Населення пасивно чекає: «Хто переможе?» В 1917 році на уламках російської імперії діє принцип: «Хто голосно кричить, той існує, кого не чути, того немає».
Життєвих сил у російського Тимчасового уряду було мало. Українську революцію подолати він не міг. Але хитрістю Україну розколов, штучно створив сепаратизм на Україні. Хтось скаже хитрість. Я скажу — падлючисть.
І.Бредіхін
