Історія не має умовного відтінку, умовного відмінювання. Але історія Костянтинівки могла би скластися трошки по-іншому. У 1891 році “Донецьке акціонерне товариство”, що виникло за ініціативою французьких підданих Пастера та Вердьє, надумало побудувати поруч зі станцією Котянтинівка чавуно та сталеплавильний завод з механічною фабрикою при ньому. Землю придбали у місцевого землевласника — штаб-ротмістра Олександра Івановича Плещеєва. Він продав їм частину свого маєтку, 140 десятин землі. Ця обставина ніяк не була обумовлена ніякою неустойкою, покладаючись при цьому цілком на чесне слово та порядність покупців. Для визначеної задачі пп. Пастер та Вердьє придбали ще суміжні ділянки землі з маєтком поміщика Плещеєва у селян села Сантуринівка та інших, у кількості 104 дес., так, що їх володіння склало 244 дес., після чого статут акціонерного товариства, під назвою «Донецького» був Височайше затверджений (підписаний царем) 5 липня 1891 року.
Що ми знаємо про поміщика Плещеєва? У 1803 році в районі сучасної Костянтинівки землю отримує поміщик Плещеєв. Тоді ж Плещеєвим заселені села Петрівка та Іванопілля на річці Кривий Торець. У 1812 році Війська Донського підполковник Пантелеймон Антонович Номікосов купує землю у бахмутського купця Четверікова і, таким чином, стає найближчим сусідом Плещеєва. А у 1814 році поруч з вищезгаданими поміщиками купує землю знаменитий генерал Петро Степанович Котляревський (1782-1851). Його називали “кавказський Суворов”. О.С. Пушкін писав про нього та про його маєток Олександро-Шультено у 5 кілометрах від Костянтинівки на річці Науміха, що впадає в Кривий Торець:
«Тебя я воспою, герой,
О Котляревский, бич Кавказа!
Куда ни мчался ты грозой —
Твой ход, как чёрная зараза,
Губил, ничтожил племена…
Ты днесь покинул саблю мести,
Тебя не радует война;
Скучая миром, в язвах чести,
Вкушаешь праздный ты покой
И тишину домашних долов…»
П.С. Котляревський належав до відомого дворянського роду (укр. Котляревський, польск. Kotlarewski). Старшинська сім'я Котляревських даного роду належала до військової еліти Гетьманщини. Одна з її гілок переселилася на Слобожанщину і пов'язала свою долю з Харківським слобідським козачим полком. Генерал Котляревський під час російсько — персидської війни 1804-1813 років виріс до командувача російської армії. Він не знав поразок. У 32-літньому віці вийшов фактично у відставку, бо був багато разів поранений. Від незаживаючих ран страждав до своєї кончини. У 1814 році цар надає легендарному генералові позику 50.000 рублів на 12 років на купівлю маєтку Олександро-Шультено. У 1820 році Олександр І звільняє Котляревського від сплати більшої частини боргу.
Генерал Котляревський приєднав до Російської Імперії Закавказзя. Слава його порівнювалася зі славою Суворова. І, як нагорода, найвищі ордени Росії, а також — гроші від царя для облаштування свого маєтку.
А от звідкіля гроші на купівлю громадної замельної ділянки у Пантелеймона Номікосова? Одчасно з купівлею землі, Номікосов закупає 20 сімей кріпаків.
Версія автора пов'язана з російсько-турецькою війною 1768-1774 років. Росіяни направили балтійську ескадру у Середземне море для удару по Туреччині з тилу. Після однієї з найбільших перемог російського флоту у битві при Чесмі (26-27 червня 1770 р.) російське панування в Егейському морі турками не оскаржувалося. 27 заселених островів Егейського моря, найбільш віддалених від материка, були зайняті росіянами або добровільно перейшли на їх бік. Населення островів звернулося до командування ескадри з проханням прийняти їх в російське підданство. Так і жителі грецького острова Санторіні стали підданими Росії. Фактично в Егейському морі утворилася Середземноморська або Архіпелагська губернія Російської імперії. Губернія з 27 островів повинна була забезпечувати флот чисельністю до 80 вимпелів і кілька піхотних полків. Зброю, амуніцію і продовольство везли морем з Росії і Англії, але це виходило вкрай дорого. Тому основним джерелом постачання губернії стало піратство (корсарство). Російська влада видавала каперам патент на ведення бойових дій. Формально корсари повинні були дотримуватися всіх звичаїв морської війни і всі захоплені судна (призи) доставляти в порти держави, що видала патент, де морський суд розглядав правомірність захоплення, а казна забирала в дохід держави левову частку видобутку. Навряд чи ті греки сильно відрізнялися від сучасних, про яких говорять: "багаті жителі найбіднішої країни". Тому вони приводили захоплені судна в столицю провінції Аузу нечасто. Греків цікавило каперство не як елемент стратегії до примушення супротивника капітулювати. Греків цікавило каперство, як можливість швидкого заробітку.
Так звідки в костянтинівських Номікосових грошенята? Питання відкрите, і, якщо у вас є намір відстоювати версію “на службі накопили”, то автор не буде заперечувати. Знайдіть документи російської військової історії, з яких стане ясно, за які подвиги когось з Номікосових нагородили землею, чи грошима. А поки документів немає, то автор має право на свою гіпотезу, що, хтось з грецької родини Номікосових вдало попіратствовав.
У 1774 році Номікосови перебираються до Росії, а у 1812 році Пантелеймон легалізує гроші свого батька Антона Номікосова, які мають ще грецьке піратське походження.
У 1820-х серед великих землевласників Бахмутського повіту вже виникла цікавість до розробки камя'ного вугілля на своїх землях. Початок положив Луганський ливарний завод. Спочатку він організував видобуток кам’яного вугілля на першій копальні Донбасу в Лисячій балці на відстані 80 верст від заводу. Разом з тим Луганський ливарний завод продовжував пошуки кам’яного вугілля ближче до себе. У результаті вугільні родовища стали відомі в деяких місцях недалеко від заводу. Так з‘явилися нові казенні копальні, іноді на поміщицьких землях.
Разом з казенними копальнями, у Донбасі на початку ХІХ століття виникають кам’яновугільні розробки на приватних землях. Поміщики, зрозумівши вигоду від видобутку вугілля, на своїх дачах відкривають шахти. Таку можливість надав їм той закон, що існував у Росії з 1782 року, за яким власники землі були власниками її надр. Поміщик П.Штерич ще у 90-х роках ХVIII сторіччя надав Луганському заводу свою землю під копальню, а також своїх кріпаків для праці та навчання шахтарському ремеслу. Потім він вже сам видобував вугілля на своїй землі на правому березі ріки Кріпенькій навпроти хутора Платова і возив на продаж у Таганрогський порт. Чорноморський флот стимулював попит на кам'яне вугілля. З 1801 року Штерич періодично розробляв виходи пластів на своїй землі в с. Білому Слов‘яносербського повіту. Цікаво, що досвідом Штерича одним з перших на Донецькому басейні скористався поміщик Плещеєв. Його кам’яновугільні розробки існували з 1812 року в землях села Іванопілля на річці Кривий Торець.
Усі поміщицькі копальні були дрібними кустарними підприємствами. Діяльність їхня носила сезонний характер. Оскільки видобуток вугілля проводили кріпосні селяни, зайняті в літню пору сільгоспроботами, вугілля видобували тільки восени та взимку. На шахтах Георгіївській і Михайлівській поміщика Шевича працювали вільні селяни. Один тиждень вони видобували вугілля поміщикові, а інший – для себе. Видобуте на поміщицьких шахтах паливо використовувалося на власних винокурних та інших заводах, а також продавалося Луганському заводу й Чорноморським портам. При цьому за рахунок нічим не обмеженої експлуатації робочої сили власники копалень отримували високий прибуток. Так, наприклад, витрати на видобуток вугілля на шахті в селі Красний Кут в 1839 році склали 1 руб. 04 коп. за тонну. Продажна ціна тони вугілля – 1 руб. 83 коп. сріблом.
Для історії Костянтинівки особливе значення має Успенська копальня, співласником якої був П.А.Номікосов, яка знаходилася біля села Успенка, у 25 кілометрах від Луганська. Про поклади вугілля в цих місцях стало відомо ще в 90-х роках ХVIII століття. З 1802 року гірнича експедиція Луганського заводу з дозволу власника землі поміщика Шевича надсилала сюди робітників для розробки вугілля. У 1803 році було видобуто 9184 пуди вугілля, а в 1804 році – 22409 пудів.
Поміщик Шевич вирішив відкрити свою копальню. Для його селян казенна копальня стала школою навчання гірничої справи. На подяку за навчання селян Шевич у 1830 році передав Луганському заводу ділянку землі площею 85 десятин 395 кв. саженів у вічне користування. Тут залягали крутоспадисті пласти невеликої потужності: 1 – 1,5 аршина. Усього було 4 пласти. Спочатку шахти були до 10 саженів глибини.
Надалі глибина шахт збільшилася до 20 і більше саженів. У східній частині яру Бузинуватого була створена водоотливна шахта.
До 1850 року на Успенській копальні пройшли 15 шахт. За півстоліття видобули 2211707 пудів вугілля. Середня його ціна за пуд становила 3,3 коп. Стовбури кріпилися зрубом з двовершкових дубових дощок, а штреки або галереї розколотими надвоє дерев‘яними обрубками.
Поміщицькі господарства Степової України разюче відрізнялися від поміщицьких господарств центральних губерній Російської Імперії. Як типовий образ поміщика з центральних російських губерній Салтиков-Щєдрін вивів образ “дикого поміщика”. Нічого подібного ми не наблюдаємо серед поміщиків Степової України. Вони намагаються вести своє господарство по-новому. Поміщики Степової України якнайширше використовували працю вільнонайманих працівників — хай це були і біглі кріпаки. Це було вигідно. Про використання “бурлаків”, себто вільнонайманих працівників, повідомляють навіть кріпаки Номікосова. Кількість кріпаків на землях степової Украхни становила від 4 до 15%, а у центральних (російських) губерніях вона була від 40 до 60%. Ленін писав про більш швидкий розвиток капіталістичних відносин в губерніях Степової України. Динамізм і пошук нових можливостей для заробляння грошей відмічали і сучасники. До речі, поміщики створювали на своїх заводиках і попит на місцеве вугілля.
Поміщики Ковалевський та Плещеєв заробляли гігантські суми на розведенні овець — мериносів. Це були надприбуткові господарства, які заробляли до 50-100 тисяч рублів за рік.
Пантелеймон Антонович Номікосов, за прикладом сусіда Плещеєва, захопився вуглевидобутком. Про розробку копалень на своїй землі, що протяглася вздовж річки Кривий Торець ми не знаємо нічого. Ім'я Номікосова ми зустрічаємо в наступному документі: “2) Успенскія каменноугольныя разработки находятся въ Славяносербскомъ уѣздѣ при с. Успенскомъ. Это селеніе находится на большой почтовой дорогѣ изъ Таганрога въ Славяносербскъ, въ 25 верстахъ отъ Луганскаго завода, на рѣчкѣ Ольховой. Отъ Сѣвернаго Донца лежитъ оно въ 63, отъ Таганрога въ 150, отъ Маріуполя въ 190, а отъ Бердянска въ 265 верстахъ. До Днѣпра, ниже пороговъ, будетъ болѣе 300 верстъ. Въ настоящее время принадлежитъ оно тремъ помещикамъ: князю Козловскому, Масловскому и Номикосову. Кромѣ того участка въ 100 десятинъ, который прежній владѣлецъ этого селенія Шевичъ пожертвовалъ 1828 году Луганскому заводу...”. І ще: “...При с. Успенскомъ (бывшемъ Штерича, а теперь Масловича, Номикосова и другихъ (на лѣвой сторонѣ р. Ольховой) 3 пласта до 4' 8''” /Военностатистическое обозрение т.ХІ ст. 125/. Ця земля була продана власником після 1828 р..
Костянтинівська копальня у 1871 році видобула кам’яного вугілля — 76 000 пудів, Успенські копальні в цьому році, хоч і не діяли, але ж у попередні роки мали: 1862 р. — 340 000 пуд., у 1866 р. — 610 000 пуд. Кому належала костянтинівська копальня у 1871 р., автору поки що невідомо. Залізничні станції Костянтинівська та Кривий Торець (Іванопільська) мали у 1870-х вугільне спрямування.
У 1892 році стало ясно, що місцевих жителів та поміщика Плещеєва французи Пастер та Вердьє ошукали. Хоча правління товариства було визначено таким, що знаходиться на станції Костянтинівка, але це лише додатково вводило людей в оману. Величезним потрясінням та розчаруванням для місцевих жителів стало рішення Едуарда Пастера та Євгена Вердьє, головних акціонерів товариства, придбати землю на півночі повіту — на кордоні з Харківською губернією у землевласників Борисовських, де вони почали будувати завод, а також ініціювали процедуру змінення установчих документів, щоб уникнути будь-яких зобов’язань по будівлі заводу біля Костянтинівки.
Шок місцевих мешканців передати важко. Таке явище, звичайно, не могло не відбитися украй несприятливо як на інтересах пана Плещеєва, так і на прилеглих до станції Костянтинівка власників і селян, які були упевнені, що перенесення заводу в іншу місцевість ні в якому випадку не могло відбутися, бо статут Донецького суспільства був Найвище (царем) затверджений.
Пан Плещеєв, продавши землю, відрізував від маєтку дві річки, необхідні для водопою, і луг, а також ліквідовував своє відоме в краю вівчарство; селяни дер.Сантуринівки, маючи 4 десятини наділу, продали землю до самих садиб і їм тепер нікуди навіть вигнати худобу для пасіння; селяни дер. Іванопілля, що володіють тільки дарчим наділом (по 1 десятині на душу), бажали переселитися на Кавказ, залишилися і, розпродавши свою робочу рогату худобу, придбали коней, вірячи в затверджений статут, — ось негативні результати, отримані місцевими жителями від перенесення місця спорудження заводу!
За справедливістю Плешеєв, при підтримці Бахмутського земства, звертається до Царя. Здається, що захист від французських шахраїв, які заклопотані “тільки своїми вигодами”, він знайшов. А от нове місто виникає вже не на його землі і не на французські гроші. У 1894 з’являються бельгійські інвестори і місто виникає на землі Номікосова.
А міг бути Плещеєвськ, а не Костянтинівка...
І. Бредіхін
