У частині першій я почав свою розповідь про американський ленд-ліз для Радянського Союзу з продовольчих поставок 1941 – 1945 років. Вони були настільки масштабними, що їх вистачило б для того, щоб годувати армію в 10 мільйонів осіб протягом 1 688 діб, тобто упродовж усієї війни, аж до підписання капітуляції Японії 2 вересня 1945 року.
Якщо брати до уваги калорійність, то вона була ще більшою. Крім потреб армії частково могла бути використана і у забезпеченні потреб населення. Особливо в Радянському Союзі потребували консервованого м'яса, жирів, сухофруктів, бобів, овочей. Якраз перед другою світовою бурхливо розвивалися в Америці технології сушіння продуктів, що призвело до значної економії обсягу при транспортуванні їх в СРСР. Висушивши продукти, американці могли надіслати однієї поставкою в десять разів більше картоплі і в сім разів більше яєць. Тим самим вони значно збільшили обсяги продовольства, що було направлене та було отримано в СРСР, а також заощадили місце на суднах, у поїздах і вантажівках.
У 1943 році СРСР збільшив свою заяву на продовольство. Він відмовився від своїх попередніх заявок на танки (майже 3 тисячі одиниць), зенітні та протитанкові гармати на користь більших обсягів продовольства, автовантажівок та літаків.
Російська академічна збірка статей 1995 року «Людские потери СССР в период второй мировой войны» наводить цифру загиблих від голоду і його наслідків у 1941 – 1945 роках у радянському тилу у 1,5 мільйона жертв. 70% загиблих становили мешканці села, включно з розселеними на селі евакуйованими та біженцями.
Сталінський виродок Анастас Мікоян, який очолював у роки війни «радянську торгівлю» згадував, що «на кінець війни наша країна мала майже такі ж самі запаси хліба, що і на початок війни». Ціна таких «досягнень» «ефективних сталінських менеджерів» - мільйони загублених від такого керівництва людських душ. Пригадуєте, ми писали у «частині 1» про спільні зусилля двох «браконьєрів російського та українського народів» Сталіна та Гітлера?
Я іноді думаю: «А що би було, якби у серпні 1941 Сталін чесно признався Черчілю та Рузвельту. В Ленінграді ось-ось почнеться гуманітарна катастрофа. Місто з мільйонною армією, двома мільйонами населення,мільйоном біженців попадає у вороже оточення. Капітуляція для Радянського Союзу – річ неможлива. Вона виключена з порядку денного. Мені потрібні літаки для евакуації мешканців та для забезпечення постачання всього необхідного для спротиву німцям, насамперед продовольства». Допомогли би союзники? Сотню-другу-третю зняв би Черчіль з нічних бомбардувань Німеччини? Дав би Рузвельт потужні В – 17 для транспортних перевезень? Знайшов би транспортні Dc-3 та DC-47 для гуманітарної експедиції? США у вересні 1941 у війну ще не вступили. Певен допомогу Сталін та радянська Росія отримала б. Прогресивна громадськість США та Великої Британії розгорнула б кампанію солідарності. Це була б сторінка у міжнародних відносинах з сильним гуманістичним наповненням. Сторінка, яка створювала би підвалини для майбутніх дружніх відносин між нашими країнами, для взаєморозуміння та співпраці між державними елітами. Але факт страшного голоду у Ленінграді Сталін замовчував.
Як відноситися до гасла: «Можем повторить» на «святкуванні» у еРеФії «9 Травня»? Що ви, дегенерати, можете повторити - масовий голодомор у Росії? Як відноситися до заяв поступово впадаючого у маразм Путіна: «Перемогли б і без ленд-лізу». До 43 мільйонів загиблих добавили б ще 10 -20 мільйонів загиблих від голоду. Голодний вояк до Берліна не дійшов би.
В Російській Федерації достатнє число чесних істориків. Є професійно чесна академічна періодика, але тиражі наукових журналів мізерні, наукові праці читають професіонали та інтелігентна публіка. Наприклад, цитовану збірку «Людские потери СССР в период второй мировой войны» видано накладом у 1000 примірників. А от засоби масової інформації – телебачення, масова література, псевдо патріотичні ресурси інтернету мають потужне державне фінансування, багатомільйонні аудиторії. І, як колись казали: «Піпл хаває». Історичний непотріб завалив у Росії прилавки книжкових магазинів, панує в телеетері.
У художній літературі майже неможливо знайти опис ситуацій з ленд-лізовською їжею на німецько-радянському фронті у 1941 – 1945 роках. Ось що можна прочитати у чекістському романі Володимира Богомолова «В августі 1944-го».
Американський винищувач Р-40
Це не документ, але це художня правда. Офіцер-фронтовик залучається до спецоперації СМЕРШу, де він бачить, як військові контррозвідники харчуються: «Білий хліб і інші делікатесні у військовий час продукти, які були призначені і видавалися строго по нормі, крім льотного складу ВПС, тільки пораненим у госпіталях - він і сам колись отримував і добре пам'ятав ці ретельно вивішені порції, - особісти споживали до насичення- хто скільки хотів. Лише з одного речового мішка витягли дві великі хлібини і різали товстими скибками, хоча перебували в повному здоров'ї і до авіації ніякого відношення не мали. І цей старшина, що шпарко й галасливо з‘їв півбуханки білого хліба і цілу банку найніжніших консервованих сосисок. Таку ж точно банку йому прислав з оказією у шпиталь батько, і він роздав по сосисці всій палаті. Але його батько був начальник політвідділу гвардійського корпусу, без малого генерал, учасник революції, громадянської і Вітчизняної війн, служив у Червоній Армії чверть століття. А які заслуги могли бути у цих людей?»
Російський письменник правдиво написав, що окремі види лендлизівських продуктів фронт не побачив, хоча американцям казали, що продовольчі поставки йдуть виключно на фронт та у шпиталі. На фронт йшла тушонка, яку американці виробляли по радянській рецептурі. А от коли радянське партноменклатурне керівництво посмакувало американські консерви, ті ж м‘ясні паштети та сосиски, то ці смаколики пішли прямо у номенклатурні спецрозподільники, чи на столи генералітету. Американський ленд-ліз радянське партійно-державне керівництво смакувало ще кілька років після війни.
4500 тисяч тон продовольчого ленд-лізівського постачання врятували мільйони радянських людей від голодної смерті, а армію довели до перемоги. А от голод у СРСР розпочався після війни у 1946 – 1947 роках, коли ленд-ліз перестав надходити.
Парад Перемоги 24 червня 1945 року. «Катюша» на базі американського «Студебекера»
Маршрут постачання ленд-лізу напряму зі США через Далекий Схід включав важливу авіаційну трасу Аляска – Сибір («Алсиб»). Американці пропонували радянській стороні організувати перегонку літаків напряму з Фербенксу на Алясці до радянсько-німецького фронту. Тоннаж на Атлантиці був у дефіциті, тож якщо літаки підуть на радянсько-німецький фронт своїм ходом, то їх місце займе інша важлива продукція чи матеріали. Але Сталін довго не погоджувався.з американськими пропозиціями. Залежність СРСР у 1941 – 1942 роках від далекосхідного маршруту була така велика, що Сталін боявся перекриття Японією цієї «дороги життя» для Радянського Союзу.
Наприклад у 1941 році СРСР опинився без електричних лампочок. Товар невійськовий? Так, але без освітлення зупиняється все військове виробництво. Американці просто запитали у радянських представників у закупівельній комісії у США: «Яку кількість лампочок потребуєте?» І проблема була вирішена.
Також критична проблема в СРСР склалася з алюмінієм.( Перші переговори по ленд-лізу у серпні 1941 року: Сталін записав чотири позиції, в яких радянська сторона мала найбільшу потребу: легкі зенітні гармати 20-37 мм, алюміній, кулемети калібру 12,7 мм, гвинтівки калібру 7,62 мм. – 1 млн.) Алюміній виплавляли в Запоріжжі. Вже через місяць після початку війни завод було евакуйовано до Сибіру. Поки там налагоджували виробництво, Радянський Союз опинився десь на півроку зовсім без алюмінію, а дефіцит алюмінія був в СРСР всю війну.
Алюміній використовувався у танкових дизелях для Т – 34 та КВ. У 1942 Т – 34 комплектувалися іноді бензиновими двигунами, які були більш пожаронебезпечними. Також алюміній використовувався у літакобудуванні. Радянські літаки були зі спеціальної авіаційної клеєної фанери – Су – 2 та ЛаГГ – 3 повністю, а інші частково. Літаки були важчі за німецькі аналоги, але алюмінію не вистачало, тому дерев‘яні технології радянської авіації були вимушеним кроком. США почали постачати алюміній у чушках на танкові заводи та возити катаний дюралюміній на своїх транспортних літаках прямо до радянських авіаційних заводів. Чи могла би Червона Армія виграти війну без літаків? Відповідь не потребує спеціальної підготовки.
А ще без ампериканської допомоги ми не могли би вирисовувати «катюші». Справа не в тому, що майже всі ці реактивні міномети були змонтовані на американському грузовику «студебеккері». Секрет зброї у технології виробництва пресованих твердих порохів. Порох у ракеті згорає рівномірно тому залп влучає у ціль. Якщо швидкість згорання нерівномірна, то і ракети летять у різні боки. Коли єдиний в СРСР виробник твердих порохів запорожський завод евакуювали у сибір, то на новому місці налагодити технологію довго не вдавалося. Порохи сгорати рівномірно не хотіли.
Радянський Союз був вимушений передати свою технологію у Сполучені Штати з проханням налагодити виробництво порохів для «катюш». Американцуі налагодили. Потім пару років реактивні снаряди до «катюші» споряджалися з американських поставок по ленд-лізу. Американці отримали від СРСР безоплатно технологіію, яку вони потім використали у своїх балістичних та космічних ракетах.
Але Росія не була одинокою. У 1940 році Великобританія передала американцям невеличкий чемоданчик. Британці зрозуміли, що боротьба буде довгою, а своїх ресурсів для перемоги над Німеччиною не вистачить. Налагодити масове виробництво зброї, яка була розроблена на основі своїх технологічних проривів британці не мали можливостей. У чемоданчику були напрацювання Великобританії по ядерному реактору та атомній бомбі, розробки реактивних двигунів, магнетрон (серце радара), напрацювання по виявленню підводних човнів методом ехолокації та інше.
Ще у серпні 1941 американці пропонували Сталіну організувати паромне постачання товарів з Аляски через Берингову протоку, а також авіаційну трасу через Сибір. .Сталін запитав, на зустрічі з адміралом Стендлі, чи має він на увазі повітряний міст по маршруту Канада—Ісландія– Мурманськ—Москва. Однак Стендли продовжував наполягати саме за шлях через Аляску і Сибір. Тоді Сталін зауважив: «Боюся, що нашим друзям в Японії не сподобається шлях через Аляску і Сибір», Саме побоювання Сталіна не запустили американський повітряний міст з другої половини 1941 року. З весни наступного 1942 року американські наполягання переконують росіян приступити до співпраці по проекту «Алсиб»
Військова приймання імпортного Управління ВПС ЧА під командуванням полковника Мачина до кінця 1942 р. прийняла від американців 148 літаків. Зі 134 машин, які вилетіли з Фербенкса, території СРСР досяг 131 літак, включаючи 43 Р-40, 58 А-20, 9 В-25, 11 Р-39 і 10 С-47. Вже на початку літа 1943 до СРСР переправили по цьому маршруту 1000-й літак. У подальшому кількість переданої до Росії авіаційної техніки стрімко зростає. У 1942 році запрацював маршрут поставок авіаційної техніки через Іран. Британські та американські літаки продовжували поступати через порти Мурманськ та Архангельськ. З весни 1943 року перевага у повітрі на радянсько-німецькому фронті починає переходити до ВПС Червоної Армії. Незважаючи на всі труднощі у 1942—1943 р.р., Россія получила з Америки по ленд-лізу 3816 літаків.
І.Бредіхін
далі буде
