Ізраїльський національний інститут пам’яті катастрофи і героїзму «Яд Вашем» присвоює почесне звання «праведник народів світу» тим людям, котрі рятували євреїв під час Другої світової війни. Вже більше 26-ти тисяч людей визнані «праведниками». Кожного віднайденого «праведника» нагороджують медаллю з написом івритом «Рятуючи хоча б одне життя, рятуєш світ», його ім’я також викарбовують у Саду Праведників у Єрусалимі.
Згідно з даними “Яд Вашем” на 1 січня 2017, в Україні 2,573 людини удостоїлися звання Праведників народів світу. Ця цифра ледь відображає десяту частину зібраних свідчень про акти порятунку. І до цього дня робота з пошуку триває.
Є цікавий сюжет книги Сашка Добровольського, який висвітлює порятунок єврейської родини в нашому місті під час нацистської окупації в 1941 — 1943 роках. Настав час розказати і про це. Правда потрібна всім.
За часів Радянського Союзу, до 1991-го року, взагалі не було ніякої можливості займатися пошуковою роботою, розшукуючи тих, хто рятував єврейське населення. В умовах холодної війни Ізраїль був найближчим союзником США. СРСР озброював найкращою своєю зброєю арабських ворогів єврейської держави. Посилав їм на допомогу своїх військових спеціалістів. З цих причин, у Радянському Союзі на офіційному рівні тема Голокосту, а відтак і тих, хто надавав допомогу євреям замовчувалась. Сам факт заснування та подальшого існування єврейської держави не співпадав з існуючими ідеологічними конструкціями радянської пропаганди.
Також це можна сказати про особливу долю євреїв під час нацистської окупації, яка ніяк не вписувалась в ідеологічну конструкцію про «єдиний радянський народ». До того ж, в СРСР були сильні побоювання щодо активізації єврейського національного руху. Постійною головною біллю радянської пропаганди була єврейська еміграція в Ізраїль. Було небажаним також спілкування між рятівниками-громадянами СРСР та врятованими, якщо останні проживали за кордонами СРСР. Деякі факти порятунку євреїв у часи Голокосту як, до прикладу, акція, що була організована з ініціативи митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, використовувались СРСР з пропагандистською метою для ілюстрації, начеб-то, зв’язку між «українськими буржуазними націоналістами» та «єврейськими сіоністами». В умовах прихованого радянського антисемітизму люди боялися слави захисників євреїв, тому до розпаду СРСР на теренах Союзу відшукали лише трохи більше 200 «праведників народів світу».
Шаргородський Григорій Романович - єврей за національністю, врятований від розстрілу німцями у м.Костянтинівка українськими націоналістами. Працював у театрі, допомагав товариству «Просвіта». Після війни - дло кінця 70-х років ХХстоліття жив на Донбасі
Лише після отримання незалежного статусу, в Україні поступово почала мінятися ситуація. Поступово за порятунок євреїв більше 4,000 людей в Україні удостоєні звання «Праведника світу». Серед них брат Митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, архієпископ Климентій, київський священик Олексій Глаголєв, батьки першого Президента України Леоніда Кравчука.
Діяльність з пошуку та надання звання “Праведник народів світу” почалась відкрито лише після проголошення в Україні незалежності, до чого, на жаль, багато зі свідків банально не дожили.
Довгі роки замовчувалась в нашому місті сторінка порятунку єврейської родини Шаргородських. Григорій Романович Шаргородський з'явився в Костянтинівці за кілька років до початку другої світової війни.
З 1926 року йшло будівництво костянтинівського драматичного театру. Сучасний Палац Культури Хіміків — це той самий довоєнний будинок Драматичного театру Костянтинівки. Десь у 1937 він був добудований. Німці зруйнували його в 1943 році. Десь в 1956 будинок було реконструйовано, але вже не як театр, а як ПКХ. А в довоєному 1937 році новобудова театру отримала найвищі оцінки всесоюзної преси.
Скоріш за все, це весна 1942 чи 43 років. Констаха, вулиця Посадкова-Красна-Леніна-Тихого. Німці сидять на трамвайних рельсах. Позаду житловий будинок, який й зараз зберігся. Ліворуч виглядає будівля пошти.
Вражала чудова акустика глядацького залу, де без усілякої електрики голос актора було чутно в будь-якій його точці. Стіни театру були прикрашені фресками на сюжети казок О.С.Пушкіна. Акторський склад був місцевим, а серед новоприбулих виділявся талановитий керівник музичної частини, випускник одного з московських ВУЗів — Г.Р. Шаргородський. З ним приїхала родина — жінка, почали народжуватися діти.
Все йшло добре. Григорій Романович виявився професіоналом високої проби. Кажуть, навіть випускав грамофонні платівки на всесоюзному рівні. Колись гриміла Костянтинівка!
Але сталося рокове. 22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на СРСР.
А вже у жовтні 1941 року Костянтинівка думала лише про евакуацію. В останню декаду жовтня місто тиждень простояло без влади, а вже потім увійшли окупанти. Містяни розграбували залишки припасів, які залишили червоні. Когось це врятувало від голодної зими.
Шаргородський мав на руках документ на евакуацію, який гарантував місце в потязі. Але не поїхав. Напередодні цих подій він втратив дружину, діти серйозно хворіли. Тож він їхати побоявся. При вступі в місто німців родину Шаргородських заховали від німців десь на пляшковій колонці.
Жити якось було потрібно і при німецькій окупації. Дітей треба було годувати. Шаргородський знов очолює міський театр. Організує святкові заходи з залученням найширших верств місцевого населення. Приймає активну участь в українізації міста. Місцеві колаборанти, а там були німці, росіяни... Нарешті, українці окупаційній нацистській владі Шаргородського не видають. Для німецького керівництва він — поляк.
Ну, поляк, так поляк. Шаргородський очолює хор в місцевій православній церкві. Співає і молиться весь час окупації. Це вражає. Яка сила молитви у Григорія Романовича!
І яку треба мати віру, яку треба мати молитовну силу священику, щоб захистити єврея від неминучої загибелі! Керівник церковного хору — єврей! В обставинах, коли весь церковний клір був би знищений німцями, якби окупанти довідались би, хто звертається до Бога у складі хору!
І ніхто з прихожан не здає німцям ні свого батюшку, ні єврея — керівника церковного хору!
Боже, якої сили молитви возносилися до Неба в страшних роках страшної війни. Яке поєднання душ! Німці, росіяни, українці, євреї, як вони поєдналися в Христі!
Міське керівництво змінюється. Місцевий німець-фольксдойче втрачає посаду. Його змінює українець. Але щоб там не коїлося у владних кабінетах окупованої Костянтинівки, єврея Шаргородського ніхто не використовує, як козирну карту звинувачень проти свого конкурента на керівну посаду. Ніхто Шаргородського не здає!
Українізацію Костянтинівки часів нацистської окупації проводить в тому числі — єврей. Приїздять українізувати Донбас емісари ОУН (УПА), наприклад — Стахів, і чують: “А ми вже все у Костянтинівці зробили. Флаг — жовто-блакитний, герб — тризуб. Місцева поліція — українська сотня в петлюрівських одностроях. Освіта, діловодство, як у бізнесі, так і в міському самоврядуванні — на українській мові”.
В 1943 році прийшло звільнення від нацистської окупації. Німці при відступі спалили у вересні 1943 року 580 приватних будинків і 180 надвірних будівель. До честі костянтинівців, євреї, які уникли знищення в 1941 році в Сергіївській балці, знову були заховані від німців. Родину Шаргородських рятували знов ті ж люди на пляшковій колонці, що і у 1941.
Арештували Григорія Романовича не німці, а радянський СМЕРШ одразу по визволенню Костянтинівки у вересні 1943. Кілька місяців протримали в Артемівській в'язниці. Життя надломилося. Розказувати будь що про воєнні роки — було рекомендацію мовчати. Шаргородський і мовчав, як мовчить досі його родина, яка перебралася до Ізраїлю. Совок з людей виходить не одразу, виходить з муками.
Що ще добавити? Г.Р. Шаргородський до 1970-х років працював хормейстером в Костянтинівці, Бахмуті (Артемівську). Від його колезі-музиканта почув таку розповідь: “Профі він був винятковим. Але за ним тягнувся такий шлейф... Ну, скажімо, у нас жіночка працювала, майже його років, але окупацію прожила в Костянтинівці... Вона якось і каже: “Я вже писати в КДБ втомилася. Повіриш? При німцях він також театральний хор на сцену виводить. Тут тобі портрети Гітлера і Шеченка, жовто-блакитний прапор разом з німецьким, а його хор: “Реве та стогне Дніпр широкий” та “Ще не вмерла Україна”, уявляєш? І в хорі в церкві, і співав, і керував їм. Уявляєш?” Я втомилась писати, а КДБ не реагує, і не реагує!”
Чув про Шаргородського, що він дав “путьовку в жизнь” в Артемівську Йосипу Кобзону, але наскільки це відповідає дійсності не знаю, не зміг дослідити.
Після закінчення Другої світової війни в СРСР факти порятунку євреїв замовчувалися, втім, як і сама історія Голокосту. За панівними політичними та ідеологічними поглядами, згадувати про своє спасіння або бути «рятівником євреїв» було неможливо. У зв'язку з тим, що дипломатичні відносини СРСР і Держави Ізраїль в ті роки були розірвані — це виключило можливість для врятованих євреїв, чиновників з Ізраїлю подавати або отримати в Україні будь-яку інформацію. Тому пошук Праведників народів світу в Костянтинівці активізувався можна сказати, на наших очах. І перший, найважливіший крок зроблено українським націоналістом Сашком Добровольським. Пам'ятаймо.
І.Бредіхін
