20 травня 1942 року при міській лікарні відділом охорони здоров’я Управи були відкриті медичні курси. Ці курси мали три відділи: фармацевтичний, медичних сестер та фельдшерський. Прийнято було понад 30 слухачів. Фактично це були фельдшерські курси, які дали можливість здобути спеціальну медичну освіту тим, хто не встиг закінчити костянтинівську фельдшерську школу до початку німецької окупації.
На світлині: в 1934 році приватний лікар Віслоух побудував для проживання і для прийому хворих будинок по вулиці Ново-Садовій, 250. Він зберігся в досить непоганому стані.
В умовах війни Костянтинівка була переповнена військовими лікувальними закладами. З початком бойових дій шпиталі були відкриті не тільки в міських лікарнях. Потреби фронту призвели до використання під шпиталі будівель міських шкіл №1 (в наш час УВК), №2, №7, напроти якої на проспекті Ломоносова є навіть меморіал померлим там від ран радянським воїнам, та інших.
Німецькі окупанти також використовували міські лікарні і школи для лікування своїх поранених. Але там працював німецький персонал.
Після звільнення міста 6 вересня 1943 року в тих самих будівлях знову були відкриті радянські шпиталі, звичайно, замість німецьких солдат, там знову лікувалися бійці червоної армії.
Призов лікарських кадрів в Червону Армію, евакуація, тож лікарські кадри були в 1942 році в місті потрібні. Нова німецька окупаційна влада прискіпливо слідкувала за санітарно-епідеміологічним станом міста, побоюючись виникнення епідемій.
Так що була велика зацікавленість у відкритті цих курсів німецької комендатури і міської Управи. Міським головним лікарем був тоді, до речі, дуже поважний лікар з дореволюційним стажем пан Віслоух (Віслоухів). Ця постать, вже призабута, потребує окремої розповіді, бо і лікарем, і людиною пан Віслоух був непересічною.
Відкриття медичних курсів (вони будуть працювати весь термін німецької окупації) ніяк не було пов’язано з першим навчальним роком (півроком) при німцях. Перший навчальний рік костянтинівської освіти, зима-весна 1942, закінчився з настанням сільськогосподарських робіт.
Тут треба нагадати про те, що німецькі окупанти ніякої України, як національно-теріторіальної окремішності, не визнавали. Вся її територія була «атомізована» не тільки чотирма зонами з різним окупаційним режимом. Навіть всередині цих зон окупації ніякого централізованого українського представництва чи управління не було. Вся українська самоорганізація була зведена до місцевого самоврядування під наглядом німецької адміністрації. В рейхскомісаріат «Україну» — це центральна частина українських земель — приїхала німецька цивільна адміністрація.
Складалася вона з корумпованих цивільних чиновників, крім них приїхало з Рейху багато підприємців. Єдиним бажанням чиновників-окупантів було збагатитися на грабунку завойованої території, німецькі бізнесмени від них не відставали. Ця влада скомпрометувала себе дуже швидко.
В Донбасі ж окупаційною владою у прифронтових районах стала німецька армія. Серед офіцерського корпусу Вермахта настроїв до цинічного, нічим не обмеженого збагачення, не було. Військових цікавив, по-перше, спокій на підлеглій їм території, відсутність саботажу і партизанського руху. По-друге, їм було важливим мати високотоварне сільське господарство, а з початку 1942 — ще і як найсильніше відбудовану промисловість.
А от до місцевого самоврядування у Донбасі німецьким військовим діла не було. Працювали б заводи і не було б партизан. А фанатично налаштованих нацистів серед тилових адміністраторів у Донбасі, принаймні у Костянтинівці, не було. Тому тут ми бачимо, як місцеві українські громади вибудовують свою Україну, хоч і піднемецьку. У Костянтинівці і, загалом, у Донбасі, ми бачимо вражаючий парадокс, коли ідеї українського самостійництва відроджуються, як тільки зникає тиск радянського режиму.
З більшою чи меншою варіативністю такі ж процеси проходять по всій українській етнографічній території від Львова до Сталіно, і від Києва до Одеси.
Просвітянські новини з українських теренів часто з’являються на шпальтах «Костянтинівських вістей».
Ось кілька прикладів. «Костянтинівські вісті» від 16.05.1942, повідомлення з Дніпропетровська: «При обласному відділі народної освіти відбувся з’їзд учителів, присвячений питанням нових шкільних програм на 1942/1943 роки, і створенню нового типу шкіл. З’їзд висловився за таку форму шкільництва: народні школи (4 роки), гімназії та професійні училища. По скінченні народної школи учень має право вступити або до гімназії, або до професійної школи. Гімназії мають бути двох типів: класичні і реальні. Професійні школи 3-4-літні мають випускати кваліфікованих робітників для промисловості і сільського господарства. По всіх школах має бути введена німецька мова».
Ось таке повідомлення з Києва «Києвські школи працюють» у часописі за 6 червня 1942 року: «За наказом комісара міста Києва розпочалися зайняття в перших чотирьох класах народних шкіл. Певна річ, система викладання і методи виховання конче відрізняються від минулих систем і методів. Але ще поки немає нових книг і підручників, то використовуються програми і плани, складені Київським Відділом Народної Освіти. Вони передбачають читання, письмо, рахування, іграшки, працю. Викладання провадиться виключно українською мовою. Шкільні приміщення приведені до ладу. Готуються нові учбові підручники, розпочато друкування нових читанок. Дитячі магазини, що є в місті, мусять піклуватися про школярів».
А от замітка в газеті за 13 червня 1942: «1 червня в Києві відкрився механічний технікум. Його завдання — підготовка кваліфікованих слюсарів, ковалів і столярів. Технікум має гуртожиток для селянських дітей».
Повідомлення зі Львову від 8.07.1942 у рубриці «По звільненій Україні»: «Викладання в Медичному Інституті у Львові у повному ході. Записаних на всіх п’ятьох курсах 722 слухачів, з яких понад 500 українців, що мають переважну більшість на перших трьох курсах, і понад 200 поляків, що переважають заочно на двох курсах».
І в тому ж числі «Костянтинівських вістей»: «В Херсоні відкривається Медична середня школа, сільськогосподарча школа, дорожній технікум і морська школа, в котрих розпочалися заняття, частково ще в травні. Німецька й українські влади надають школам найможливішу підтримку».
Такого гатунку повідомлення ні в якому разі не малюють нам загальну картину реалій української атомізованої освіти часів нацистської окупації. Але українські історики вже розпочали досліджувати місцевий матеріал, і з часом стане можливим створити і узагальнюючу працю по цій темі.
І.Бредіхін, викладач історії КВПУ.
