Щоб писати про всю Україну, не маю ні часу, ні достатнього матеріалу, але ту еволюцію, яку пройшла костянтинівська освіта за два роки німецької окупації, якою бачили нову українську освіту її міські керманичі на початку 1942, і якою вона стала під тягарем німецьких вимог в 1943, ми можемо відтворити в усіх головних чинниках.
Але спочатку про гроші. Бо без фінансової бази не зробиш нічого. Коли 29 жовтня 1941 року наше місто було окуповане німецькою армією, то в міському Держбанку і в ощадних касах грошей не було. Люди, які поспішали в евакуацію, і власники великих ощадних рахунків, які спустошили міську скарбницю — радянська заможна верства, виявилися тими самими людьми. Вже другий раз за півсторіччя міська костянтинівська громада вимушена була самотужки запускати фінансовий механізм, рятуючи своїх земляків від зубожіння та голодної смерті.
В 1919 році, після московської червоної окупації, під московською ж денікінською владою, місцеві споживчі (серед них і впливові робітничі) кооперативи вдалися до друкування костянтинівських роздрібних грошей невеличкого номіналу, бо була їх гостра нестача. А у перші місяці другої (в ХХ сторіччі) німецької окупації України 1941-1944 років Павел Могила, який став в міській Управі Завідуючим Фінансовим відділом, знайшов можливість наповнити місцевий бюджет, що запустило процеси відбудови міста і налагодження більш-менш нормального, наскільки це можливо за умов окупації, життя костянтинівців.
3.300.000 карбованців разового внеску зібрали за два тижня з платників податків — платоспроможного населення (заплатили 35 тисяч людей), грошовий податок за худобу склав 141.000 карбованців (німецька армія свій податок брала молоком), ще 500.000 карбованців взяла управа за патенти на підприємницьку діяльність, 480.000 склали розрахунки за комунальні платежі, 685.000 надала німецька військова комендатура як дотацію, 171.000 карбованців склали «інші надходження», тож прибуткова частина міського бюджету на перший квартал 1942 року становила 5.277.000 карбованців.
До речі, на пенсії інвалідам і на допомогу малозабезпеченим родинам пішло 760.000 карбованців, 886.000 пішло на утримання лікарських закладів (у лютому 1942 вже працювали дві поліклініки, дві аптеки, лікарня, до речі, працювали в місті і приватні лікарі, ще з дореволюційною освітою, але це окрема тема дослідження), а от 700.000 було асигновано на перший квартал 1942 на освітянську справу.
Ще 500.000 радянських карбованців пішло в статутний фонд костянтинівського банку. Це був так званий «господарський банк», які стихійно, хоч і з дозволу німецької окупаційної влади, виникали в багатьох містах України. До речі, чого б ми не торкнулися в самоорганізації українського життя під німецькою владою на Україні, чи це допомога радянським військовополоненим, чи національна церква і освіта, чи своя преса, українізація, театр, просвітянська робота, медицина, професійна освіта, боротьба з безробіттям, сільське господарство, чи укриття від знищення євреїв, Костянтинівка надає достатньо прикладів, щоб ми з повагою ставилися до своєї історії.
З 16 січня 1942 року почався, хоча і з великим запізненням, навчальний рік в 27 початкових і 12 неповних середніх школах (семирічках) Костянтинівки і району. Навчання проводилося виключно українською мовою, особливу увагу освітянське керівництво наголошувало на вивченні німецької мови. У сусідній Дружківці, до речі, до навчання приступили 25 січня, коли свої двері відкрили 4 школи.
У числі «Костянтинівських вістей» від 6 лютого 1942 року є стаття начальника відділу освіти і культури міської управи А.Кирпенка «Нове виховання — нова освіта». Вона дає тогочасний зріз усіх проблем цієї сфери.
Навчання почалося в військових умовах, коли місто було напівзруйноване відступаючою Червоною армією. То ж відновлення випічки хліба на хлібозаводі, чи відбудова зруйнованого водопостачання мали мабуть більше значення для городян, ніж шкільництво. «Складність роботи сучасної школи полягає в тому, що ми ще не маємо ані сучасних друкованих програм, ані підручників і навіть відповідно кваліфікованих фахівців — вчителів, які могли б навчати так, як вимагає сучасне становище. Немалу вагу має і те, що наші вчителі не забезпечені відповідною літературою, як суто педагогічною, так і методичного характеру, бо до цього часу методична і педагогічна література мала комуністичний напрям, цебто цілком протилежний нашому напряму».
Анатолій Кирпенко вважав, що у навчанні слід використовувати тільки перевірені європейським досвідом методи, а від всіх радянських нововведень, таких, як «соціалістичне змагання», треба відмовитись, зробивши ставку на зацікавленості самого учня в набутті знань. «В зв’язку з цим, 100 проц. успішність являється більшовицькою вигадкою». Зі старих радянського друку програм необхідно вилучити елементи, що прищеплюють зневагу до релігії (дарвіновський еволюціонізм), комуністичну мораль.
Замість цього він надавав вчителям указівки «включати елементи любові до батьківщини, до вождя німецького народу Гітлера» (!??), хоча чому тут дивуватись, — була німецька цензура і були вимоги окупаційної влади, як до влади і преси, тут все було жорстко, так і до тих же вчителів, от тільки вже не було у німецького командування ні часу, ні сил перевіряти зміст уроків у школі, максимум, що німці могли зробити, це щоб висіли в класах портрети біснуватого фюрера.
Звертає увагу Кирпенко і на невихованість і грубість учнів. Вони нетактично поводяться з вчителями, з людьми поважного віку, випрошують цигарки у німецьких солдат, а потім їх палять. «Такому поводженню треба покласти край. Школа повинна реагувати на всі порушення дисципліни учня і таких учнів повинна виключати зі школи». Як тут не згадати Сократа: «Наша молодь хоче тільки розкішно жити. Вона погано вихована, насміхається з урядовців, не має найменшої пошани до старших. Наші діти — це справжні тирани. Вони не поступаються місцем старшим у громадських місцях». Кінець світу, прям.
Великою проблемою є слабе відвідування школи на селі. Тут пан Алексій звертається і до батьків, і до старост, і до сільської громадськості.
І.Бредіхін, викладач історії КВПУ.
