Вже п’ять років діє Указ Президента №202/99 від 23 лютого 1999 р., який проголошує: “Установити в Україні свято — День захисника Вітчизни, яке відзначати щорічно 23 лютого”.
Хотів відгукнутись на це свято, що святкує Україна, та випадково натрапив на готову невеличку статтю киянина, кандидата історичних наук, автора численних наукових досліджень Віктора Коваля у “Сучасності” за травень 2002 року. Краще за нього не скажеш. Нехай він мені пробачить за скорочення.
“Незважаючи на жахливі умови життя більшості населення розкладеної і розкраденої України, святкуємо ми часто, навіть надто часто, іноді — невідь-що. Візьмімо День захисників батьківщини. Україна святкує його 23 лютого. Але що стоїть за цією датою? Яку подію вона знаменує? Який стосунок та подія має до України?
Розгляньмо факти. 23 лютого 1918 р., вчили комуністичні підручники з історії, частини Червоної армії розгромили німецькі війська під Нарвою та Псковом. Насправді нічого подібного не було. 18 лютого німецькі війська перейшли у наступ, маючи наказ досягти лінії Псков-Нарва і спинитися. Метою наступу було завдати удару, щоб змусити більшовицький уряд Росії підписати мир із відмовою від Польщі та Балтії.
Російські війська стали панічно тікати, кидаючи позиції, артилерію, базові склади з величезними запасами зброї, військового спорядження, продовольства. Російська армія бігла так швидко і далеко, що німці втратили її з поля зору. 26 лютого вони зайняли Псков, де пролунало кілька пострілів. Бою не було. Нарва лежала набагато далі на північ. Німці йшли до неї, також не зустрічаючи опору.
Ще 28 січня 1918 р. Ленін підписав декрет Раднаркому про створення Червоної армії на добровільній основі. Він успіху не мав, бо війна припинилась, у Бресті йшли переговори про мир. Німецький удар змінив ситуацію. У відповідь на написаний Троцьким, але підписаний Леніним і опублікований 22 лютого декрет-заклик “Соціалістична вітчизна в небезпеці!”, з’явилися добровольці, котрих посилали проти німців. 24 лютого більшовики оголосили про прийняття німецького ультиматуму. Мирний договір було підписано 3 березня. Наступного дня німці без бою зайняли Нарву. І тут ніяких перемог більшовики не здобули.
Ленін, виступаючи перед партактивом, так описував тодішній більшовицький “контрнаступ”: “зайнявши якусь залізничну станцію, радянські командири через її телеграфний зв’язок запитували наступну станцію “Німці у вас є?”. Переконавшись, що ворога там нема, сунули далі, ніяких боїв не вели”. Псков і Нарву німці залишили після капітуляції Німеччини на Західному фронті.
Події лютого 1918 р. Ленін характеризував як “ганьбу 10-денної війни”. Здавалось, усе ясно: ганьба є ганьба. Ба ні — після нападу Гітлера на СРСР радянська пропаганда, щоб підняти бойовий дух Червоної армії, вигадала розгром німців під Нарвою і Псковом 1918 р.
Традиція відзначати 23 лютого дорога для ветеранів війни. Хай вони та всі бажаючі святкують ту дату скільки хочуть. Це їхня справа. Але варто знати, що ніякого фактичного вмісту, крім ганьби для більшовицької Росії, дата 23 лютого не має. Україні як державі безглуздо святкувати брехливий московський міф. Час уже розумом жити.
Згадаємо, що тоді діялося в Україні. Це був пік першої навали більшовицької агресії проти українського народу. До останньої декади лютого 1918 р. Ленін не мав добровольців воювати з німцями, проте воювати і грабувати Україну, кидати демократичну Центральну Раду ще в листопаді 1917 р. знайшлося вдосталь охочих. У грудні Ленін послав ціле військо на підкорення українського народу.
В агресії проти України під червоними прапорами ленінських добровольців надихали руйнівно-грабіжницький ressentiment люмпенізованої більшості російського пролетаріату; бандитські нахили збільшовиченої матросні; садистичні інстинкти катів-чекістів — і всіх об’єднувала великоруська імперська шовіністична непримиренність до українського незалежництва.
Із цього видно, що під гаслами визволення трудящих та інтернаціоналізму на Україну посунула втілена антиукраїнська ненависть, очолена більшовицькими комісарами. Усюди, де з’являлося червоне військо, чинилися криваві насильства, розстріли української інтелігенції, масове грабування селянства російськими продзагонами, що гнали ешелони награбованого до Росії.
29 січня під станцією Крути дорогу їм перепинили загони українських студентів та гімназистів-старшокурсників. У нерівному бою, що тривав і 30 січня, 300 юнаків-українців віддали своє життя за незалежність України.
Цей героїчний бій і є найкращою датою для нашого Дня захисників батьківщини”.
Додам ще одне свідчення. Це книга Віктора Суворова “Последняя республика”. Він спирався на роботу Леніна “Тяжелый, но необходимый урок”, яку друкували навіть для петеушників. Я читав цю статтю у “Сборнике произведений В. И. Ленина” для учащихся средних школ и средних специальных учебных заведений, издательства политической литературы, Москва, 1977 год”.
Ось що писав Віктор Суворов ще у 1968 році (скорочено):
“50 лет назад, 23 февраля 1918 года. Красная Армия под Псковом и Нарвой одержала свои первые блистательные победы, которые мы вот уже 50 лет дружно празднуем, за которые мы, потомки, никогда не воевавшие, медали получаем. Почти одновременно с этим историческим событием, тоже 50 лет назад, 25 февраля 1918 года, в вечернем выпуске газеты “Правда”... В вечернем выпуске... То есть был дневной выпуск, но там статьи Ленина еще не было. Днем ленинскую статью только набирали... Следовательно. Ленин ее писал 24-го или в ночь на 25 февраля 1918 года. 23 февраля великие победы, а 24-го, узнав о победах, товарищ Ленин, матерясь и кусая ногти, пишет срочно, что вся прошедшая неделя была для всего советского народа “горьким, обидным, тяжелым уроком”. Товарищ Ленин, не называя по имени, кроет кого-то, не умеющего бороться: “...мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении: не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве”.
Если бы Павел Дыбенко 23 февраля 1918 года одержал великие победы под Псковом и Нар в той, то товарищ Ленин, узнав об этом 24 февраля, за день и ночь написал бы статью совсем другую и в вечернем номере газеты “Правда” 25 февраля 1918 года появилось бы нечто совсем по содержанию иное.
26 февраля 1989 года “Красная звезда” поместила большую статью о великом полководце Дыбенко, в которой парой строк сказано: “За отход от Нарвы и самовольный отъезд с фронта Дыбенко исключили из партии”.
Случилось вот что. Члену первого Советского правительства товарищу Дыбенко и его доблестным матросам приказали остановить германские войска под Псковом и Нарвой. Никаких побед пламенные революционеры ни под Псковом, ни под Нарвой не одержали, никого не остановили, неувядаемой славой своих знамен не покрыли. Наоборот, при первых столкновениях с противником изнеженные матросики, просидевшие всю войну в портах, дрогнули и побежали. И наш герой - вместе с ними. А может быть, впереди. Защитники революции добежали до самой Гатчины. Тут надо открыть карту, чтобы оценить героический путь. 120 километров бежали защитники социалистического отечества. Три марафона по глубокому февральскому снегу. В Гатчине захватили эшелон и понеслись по стране спасать свои революционные шкуры. Вдогонку спасающимся глава высшего военного совета Бонч-Бруевич рассылает по стране телеграммы: поймать героев и под конвоем доставить в Москву. Герои должны были остановить противника, но их самих надо останавливать. Если удастся найти...
Героев обнаружили аж в Самаре. За Волгой. Теперь надо взять глобус и оценить этот героический отход.
Еще вопрос: а от кого революционеры побежали? Побежали от германской армии. А понятие об этой армии весьма растяжимое. В то время германские матросики от безделья тоже бунтовали в своих портах. В то время Германия уже голодала. В то время германская армия была уже полностью и окончательно истощена войной. Германская монархия рухнула в ноябре 1918 года. Продержалась она до ноября только потому, что товарищ Ленин в марте 1918 года подписал с кайзером Брестский мир и отдал кайзеру Украину до самого Курска и Ростова вместе с рудой, углем и сталелитейной промышленностью, вместе с хлебом и мясом. Ленин отдал кайзеру Польшу и Прибалтику, выплатил огромные репарации золотом и хлебом. Вот оттого кайзеровская армия и дотянула до осени. Но в феврале 1918 года всей этой ленинской помощи кайзеру еще не было, потому Германия стояла на самом краешке, стояла над пропастью. Юрий Фельштинский пишет: “Но самым удивительным было то, что немцы наступали без армии. Они действовали небольшими разрозненными отрядами в 100-200 человек, причем даже не регулярными частями, а собранными из добровольцев. Из-за царившей у большевиков паники и слухов о приближении мифических германских войск города и станции оставлялись без боя еще до прибытия противника. Двинск, например, был взят немецким отрядом в 60-100 человек. Псков был занят небольшим отрядом немцев, приехавших на мотоциклах. В Режице германский отряд был столь малочислен, что не смог занять телеграф, который работал еще целые сутки” (Крушение мировой революции. С. 259-260)”.
То, что совершил Дыбенко 23 февраля 1918 года, мы празднуем до сих пор.
ЯРОСЛАВ.
Хотів відгукнутись на це свято, що святкує Україна, та випадково натрапив на готову невеличку статтю киянина, кандидата історичних наук, автора численних наукових досліджень Віктора Коваля у “Сучасності” за травень 2002 року. Краще за нього не скажеш. Нехай він мені пробачить за скорочення.
“Незважаючи на жахливі умови життя більшості населення розкладеної і розкраденої України, святкуємо ми часто, навіть надто часто, іноді — невідь-що. Візьмімо День захисників батьківщини. Україна святкує його 23 лютого. Але що стоїть за цією датою? Яку подію вона знаменує? Який стосунок та подія має до України?
Розгляньмо факти. 23 лютого 1918 р., вчили комуністичні підручники з історії, частини Червоної армії розгромили німецькі війська під Нарвою та Псковом. Насправді нічого подібного не було. 18 лютого німецькі війська перейшли у наступ, маючи наказ досягти лінії Псков-Нарва і спинитися. Метою наступу було завдати удару, щоб змусити більшовицький уряд Росії підписати мир із відмовою від Польщі та Балтії.
Російські війська стали панічно тікати, кидаючи позиції, артилерію, базові склади з величезними запасами зброї, військового спорядження, продовольства. Російська армія бігла так швидко і далеко, що німці втратили її з поля зору. 26 лютого вони зайняли Псков, де пролунало кілька пострілів. Бою не було. Нарва лежала набагато далі на північ. Німці йшли до неї, також не зустрічаючи опору.
Ще 28 січня 1918 р. Ленін підписав декрет Раднаркому про створення Червоної армії на добровільній основі. Він успіху не мав, бо війна припинилась, у Бресті йшли переговори про мир. Німецький удар змінив ситуацію. У відповідь на написаний Троцьким, але підписаний Леніним і опублікований 22 лютого декрет-заклик “Соціалістична вітчизна в небезпеці!”, з’явилися добровольці, котрих посилали проти німців. 24 лютого більшовики оголосили про прийняття німецького ультиматуму. Мирний договір було підписано 3 березня. Наступного дня німці без бою зайняли Нарву. І тут ніяких перемог більшовики не здобули.
Ленін, виступаючи перед партактивом, так описував тодішній більшовицький “контрнаступ”: “зайнявши якусь залізничну станцію, радянські командири через її телеграфний зв’язок запитували наступну станцію “Німці у вас є?”. Переконавшись, що ворога там нема, сунули далі, ніяких боїв не вели”. Псков і Нарву німці залишили після капітуляції Німеччини на Західному фронті.
Події лютого 1918 р. Ленін характеризував як “ганьбу 10-денної війни”. Здавалось, усе ясно: ганьба є ганьба. Ба ні — після нападу Гітлера на СРСР радянська пропаганда, щоб підняти бойовий дух Червоної армії, вигадала розгром німців під Нарвою і Псковом 1918 р.
Традиція відзначати 23 лютого дорога для ветеранів війни. Хай вони та всі бажаючі святкують ту дату скільки хочуть. Це їхня справа. Але варто знати, що ніякого фактичного вмісту, крім ганьби для більшовицької Росії, дата 23 лютого не має. Україні як державі безглуздо святкувати брехливий московський міф. Час уже розумом жити.
Згадаємо, що тоді діялося в Україні. Це був пік першої навали більшовицької агресії проти українського народу. До останньої декади лютого 1918 р. Ленін не мав добровольців воювати з німцями, проте воювати і грабувати Україну, кидати демократичну Центральну Раду ще в листопаді 1917 р. знайшлося вдосталь охочих. У грудні Ленін послав ціле військо на підкорення українського народу.
В агресії проти України під червоними прапорами ленінських добровольців надихали руйнівно-грабіжницький ressentiment люмпенізованої більшості російського пролетаріату; бандитські нахили збільшовиченої матросні; садистичні інстинкти катів-чекістів — і всіх об’єднувала великоруська імперська шовіністична непримиренність до українського незалежництва.
Із цього видно, що під гаслами визволення трудящих та інтернаціоналізму на Україну посунула втілена антиукраїнська ненависть, очолена більшовицькими комісарами. Усюди, де з’являлося червоне військо, чинилися криваві насильства, розстріли української інтелігенції, масове грабування селянства російськими продзагонами, що гнали ешелони награбованого до Росії.
29 січня під станцією Крути дорогу їм перепинили загони українських студентів та гімназистів-старшокурсників. У нерівному бою, що тривав і 30 січня, 300 юнаків-українців віддали своє життя за незалежність України.
Цей героїчний бій і є найкращою датою для нашого Дня захисників батьківщини”.
Додам ще одне свідчення. Це книга Віктора Суворова “Последняя республика”. Він спирався на роботу Леніна “Тяжелый, но необходимый урок”, яку друкували навіть для петеушників. Я читав цю статтю у “Сборнике произведений В. И. Ленина” для учащихся средних школ и средних специальных учебных заведений, издательства политической литературы, Москва, 1977 год”.
Ось що писав Віктор Суворов ще у 1968 році (скорочено):
“50 лет назад, 23 февраля 1918 года. Красная Армия под Псковом и Нарвой одержала свои первые блистательные победы, которые мы вот уже 50 лет дружно празднуем, за которые мы, потомки, никогда не воевавшие, медали получаем. Почти одновременно с этим историческим событием, тоже 50 лет назад, 25 февраля 1918 года, в вечернем выпуске газеты “Правда”... В вечернем выпуске... То есть был дневной выпуск, но там статьи Ленина еще не было. Днем ленинскую статью только набирали... Следовательно. Ленин ее писал 24-го или в ночь на 25 февраля 1918 года. 23 февраля великие победы, а 24-го, узнав о победах, товарищ Ленин, матерясь и кусая ногти, пишет срочно, что вся прошедшая неделя была для всего советского народа “горьким, обидным, тяжелым уроком”. Товарищ Ленин, не называя по имени, кроет кого-то, не умеющего бороться: “...мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении: не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве”.
Если бы Павел Дыбенко 23 февраля 1918 года одержал великие победы под Псковом и Нар в той, то товарищ Ленин, узнав об этом 24 февраля, за день и ночь написал бы статью совсем другую и в вечернем номере газеты “Правда” 25 февраля 1918 года появилось бы нечто совсем по содержанию иное.
26 февраля 1989 года “Красная звезда” поместила большую статью о великом полководце Дыбенко, в которой парой строк сказано: “За отход от Нарвы и самовольный отъезд с фронта Дыбенко исключили из партии”.
Случилось вот что. Члену первого Советского правительства товарищу Дыбенко и его доблестным матросам приказали остановить германские войска под Псковом и Нарвой. Никаких побед пламенные революционеры ни под Псковом, ни под Нарвой не одержали, никого не остановили, неувядаемой славой своих знамен не покрыли. Наоборот, при первых столкновениях с противником изнеженные матросики, просидевшие всю войну в портах, дрогнули и побежали. И наш герой - вместе с ними. А может быть, впереди. Защитники революции добежали до самой Гатчины. Тут надо открыть карту, чтобы оценить героический путь. 120 километров бежали защитники социалистического отечества. Три марафона по глубокому февральскому снегу. В Гатчине захватили эшелон и понеслись по стране спасать свои революционные шкуры. Вдогонку спасающимся глава высшего военного совета Бонч-Бруевич рассылает по стране телеграммы: поймать героев и под конвоем доставить в Москву. Герои должны были остановить противника, но их самих надо останавливать. Если удастся найти...
Героев обнаружили аж в Самаре. За Волгой. Теперь надо взять глобус и оценить этот героический отход.
Еще вопрос: а от кого революционеры побежали? Побежали от германской армии. А понятие об этой армии весьма растяжимое. В то время германские матросики от безделья тоже бунтовали в своих портах. В то время Германия уже голодала. В то время германская армия была уже полностью и окончательно истощена войной. Германская монархия рухнула в ноябре 1918 года. Продержалась она до ноября только потому, что товарищ Ленин в марте 1918 года подписал с кайзером Брестский мир и отдал кайзеру Украину до самого Курска и Ростова вместе с рудой, углем и сталелитейной промышленностью, вместе с хлебом и мясом. Ленин отдал кайзеру Польшу и Прибалтику, выплатил огромные репарации золотом и хлебом. Вот оттого кайзеровская армия и дотянула до осени. Но в феврале 1918 года всей этой ленинской помощи кайзеру еще не было, потому Германия стояла на самом краешке, стояла над пропастью. Юрий Фельштинский пишет: “Но самым удивительным было то, что немцы наступали без армии. Они действовали небольшими разрозненными отрядами в 100-200 человек, причем даже не регулярными частями, а собранными из добровольцев. Из-за царившей у большевиков паники и слухов о приближении мифических германских войск города и станции оставлялись без боя еще до прибытия противника. Двинск, например, был взят немецким отрядом в 60-100 человек. Псков был занят небольшим отрядом немцев, приехавших на мотоциклах. В Режице германский отряд был столь малочислен, что не смог занять телеграф, который работал еще целые сутки” (Крушение мировой революции. С. 259-260)”.
То, что совершил Дыбенко 23 февраля 1918 года, мы празднуем до сих пор.
ЯРОСЛАВ.
