Все, що я роблю, розраховано, в першу чергу,
на інтелігенцію, на інтелект нації.
Єжи Гедройц.
Ще здавна відомо, що лише активна позиція інтелігенції спроможна досягти реальних змін у будь-якому суспільстві. Саме інтелігенція визначає перебіг подій і є тією рушійною силою, яка звільнює нації від духовного рабства і поневолення. Справжнім інтелігентом був Гелій Іванович Снєгирьов, який народився в Харкові 14 жовтня 1927 року.
На одному з почесних місць в моїй бібліотеці стоїть книга «Роман-донос» Гелія Снєгірьова, видана в 2000 році «Всеукраїнським історико-культурним правозахисним товариством «Меморіал» імені Василя Стуса» накладом лише 3000 примірників. На обкладинці книжки художник зобразив, заплямований кривавою плямою, герб Радянського Союзу. Вже 10 років ця книга відома, на жаль, небагатьом читачам. Наскільки я знаю, з того часу вона не перевидавалася.
Це потужна, в міру пафосна, в міру іронічна соковита проза. Це цікавий історичний і пронизливий людський документ. Це безпрецедентна за своєю щирістю книга, автор якої, напевно, досяг межі чесності в літературі. Чесності перед собою, Богом і людьми.
У передмові до книги син автора писав: «Роман-донос» Гелія Снєгирьова - книга унікальна не лише за жанром (документальний роман). Їй була уготована трагічна доля не потрапити до рук щирого вдумливого читача, а послужити «вещдоком» «злочину» автора проти існуючих режиму. Ця книга написана кров’ю - автор сповна розплатився за неї. Після його безпрецедентною відчайдушною сміливістю і викривальною силою проти радянської влади, опричники режиму оперативно розправилися з дисидентом. Під медичними тортурами, вирвавши у нього зречення від антирадянських переконань, вмираючого відпустили на свободу. Письменник прийняв мученицьку смерть за правду, а ім’я його забулося. Утім, залишилася, дивом уціліла в спецархівах охранки його блискуча проза. Вона і сьогодні, після тридцяти п’яти років, залишається літературною пам’яткою і анітрохи не втратила своєї актуальності».
В цій книзі вражаюче опукло живе ціла епоха (зараз прийнято називати той час «періодом застою»). На десятки мільйонів людей, що тонули в соціалістичному «ідеологічному болоті», лише одиниці насмілювалися кинути режиму в обличчя правду про нього... І режим боявся цієї правди, дуже боявся!
«Страна — хищник, страна — уничтожитель всего живого», «издыхающая гидра дергает хвостом, бессмысленно крушит», «страна, в которой все без исключения, снизу доверху — говорят не то, что думают», «чтобы оставалась и впредь эта держава самой могущественной и несокрушимой тюрьмой народов», «таковы методы физического и разного прочего уничтожения людей этой державой»... — так не злякався говорити про імперію СРСР письменник і Людина Гелій Снєгирьов.
Лише трагічна мученицька смерть відвернула судовий вирок від письменника і кінорежисера Гелія Снєгірьова. Починаючи з кінця 50-х років він перебував під негласним наглядом органів КДБ. 19 вересня 1977 року голова Комітету держбезпеки СРСР Ю. Андропов повідомив про рішення КДБ СРСР, погоджене з ЦК КПУ, щодо арешту Г. Снєгірьова і притягнення його до кримінальної відповідальності за ст.62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда).
Причиною для цього ухвалення послужила переправлена 1977 року на Захід літературно-публіцистична розвідка Гелія Снєгірьова «Набої для розстрілу» («Ненько моя, ненько…»), яка стала своєрідною політичною, правовою, а головне – моральною оцінкою автора одного з найбільш відомих процесів 20-30-рр., процесу «Спілки визволення України». Цей процес був сфабрикований в 1930 році з метою винищити і відправити до табору еліту української інтелігенції, а заразом і мільйон-другий селян і робітників. В своїй книзі він документально довів, що політичний процес 1930 р. над «Спілкою визволення України» був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією.
«Набої для розстрілу» були написані за дванадцять років до того, як нарешті у серпні 1989 року, через 60 літ після «викриття» «СВУ» та арешту її «членів» у травні 1929 року, було опубліковано офіційне повідомлення Прокуратури Української РСР про відсутність складу злочину та опротестовано вирок у цій справі, ухвалений у квітні 1930 року Найвищим Судом Української Соціалістичної Радянської Республіки.
У 1974 р. Снєгірьову пропонують написати осудливу статтю про його близького друга, тоді вже опального лауреата Сталінської премії письменника-фронтовика В. Нєкрасова. Снєгірьов рішуче відмовляється, після чого його виключають із партії та обох творчих Спілок — письменників та кінематографістів, звільняють з роботи. Про свого найкращого друга В. П. Нєкрасова Снєгірьов писав:
«Ве-Пе, жив и «благоденствует», парижанин. Зам главного редактора журнала «Континент». Перенес тяжелую операция, перитонит, едва не отправившую его на тот свет. Выкарабкался. Двужильный. По слухам, не пьет или пьет очень умеренно. Хотя, присутствуя в Стокгольме при вручении Елене Боннер Нобеля А. Д. Сахарову, надрался у себя в номере отеля. Полгода назад проводил я туда к ним в Париж пасынка его Виктора – с женой и сыном. Теперь им весело. Галина, жена его (ага и у меня теперь Галина, а у меня лучше!) сделала операцию на глазах. Видит хорошо...» Прикро, але дружина Снєгірьова Галина пережила чоловіка лише на декілька років. Їй ще не виповнилося і сорока, коли її згубив рак...
Микола Руденко, український дисидент, в своїх спогадах називає Гелія Снєгирьова Національнім Героєм Україні - саме так, великими літерами. Важко запідозрити Руденка в недоречному пафосі або нещирості - людину, яка багато років відсиділа в мордовських і уральських таборах за відкритий протест проти брежнєвського режиму і активну правозахисну діяльність.
На початку 1978 року стан здоров’я Гелія різко погіршився (загострилися старі болячки — коронарна недостатність, крововиливи в сітчатку обох очей). 2 березня Снєгірьова поклали в тюремну лікарню. Там становище погіршилося ще більше — паралізувало нижню частину тіла. Страждання Снєгірьова важко уявити, не прочитавши його «Тюремний щоденник», що дивом потрапив на волю і був виданий у Канаді в Торонто завдяки створеному там ще за його життя «Фонду захисту Гелія Снєгірьова».
У Жовтневій лікарні Снєгірьов доживав свої останні місяці в товаристві старенької «Спідоли», яка голосами «Бі-Бі-Сі», «Свободи», «Голосу Америки», «Німецької хвилі» щодня розповідала йому про нього ж самого.
Гелій Снєгірьов, майже на порозі смерті, практично нерухомий, висохлий у свої п’ятдесят років, наче старезний дід, дуже тішився з того, що на Заході він був зарахований до першої п’ятірки радянських дисидентів, яку очолювали А.Сахаров та П.Григоренко.
Снєгірьов помер проти ночі 28 грудня 1978 на лікарняній койці. Лише за якийсь десяток років до початку краху комуністичної імперії. Всупереч волі померлого, тіло кремували без розтину. Під час процедури Київський крематорій був оточений посиленим нарядом кадебістів - вони його боялися і мертвого. Письменник і Людина міг прожити довге спокійне життя, оточений синами і внуками і померти у власному ліжку. Але він обрав іншу долю: «...Я хотів стати тією першою ластівкою, яка сповістить прихід Свободи на мою багатостраждальну батьківщину!»...
ЯРОСЛАВ. Yаroslаv70 [at] meta.ua
