ФРОНТОВИКИ, ВЕТЕРАНИ, РЕСТАВРАТОРИ, або «Жити не по брехні»

Опубликовано admin - May 23

У серпні 1955 року до Москви приїхала збірна Західної Німеччини по футболу. У 1954 вони за рахунок тактики та самовіддачі перемогли у фінальному матчі чемпіонату світу угорців — найкращу на той час світову національну збірну.

Ажіотаж у Москві був страшенний. Квіток на матч СРСР — ФРН став найдефіцитнішим товаром. А у день матчу з’явилися вони — скалічені ветерани війни. Їх вже мало не бути. За сталінських часів їх, безногих, безруких фронтовиків, агресивних, як на жебраків, які нікого та нічого вже не боялися, з орденами та медалями на стареньких засмальцьованих френчиках та піджачках забирала міліція, і вони кудись зникали. Чутки ходили страшні, що їх, безпорадних інвалідів, фронтовиків, які виграли вітчизняну війну, вивозили кудись на північні арктичні острови. Там безруких, безногих фронтовиків просто викидували на холодний безлюдний берег помирати.

Багато їх було у перші роки по війні біля пивних кіосків, якихось дешевеньких забігайлівок, на залізничних вокзалах, там де завжди подадуть, наллють кружку пива, дадуть закурити. Ветерани своїх впізнавали одразу. Двох — трьох питань вистачало, щоб зрозуміти, хто свій, а хто ні. Свій — це той, хто дійсно горів у танках, лежав в медсанбатах, пройшов через окопний голод, холод, штикові атаки на неподавлені німецькі кулемети, пройшов через рукопашні, полон, штрафні батальйони. Тут не любили тих, хто заробляв ордени на тилових продовольчих базах, хто прислужував генералам при штабах, воював на комсомольських та партійних посадах, займаючись політичним вихованням та написанням доносів, тилових щурів, яких вистачало. Презирливого ставлення до тилових щурів фронтовики не приховували, могли і в пику засвітити, викинути з пивної. Каліки голосно материлися, задиралися до перехожих були брудні та неохайні, вони влаштовували бійки між собою, були майже завжди напідпитку.

Нагадаю, що поки були живі та відносно здорові ветерани другої світової ніякого святкування у день 9 травня не було. Сама ідея, що можливе якесь “святкування” на фоні того всенародного горя, яким та страшна війна і сприймалася, це було святотатство. До 1965 року день перемоги і не відзначали, як вихідний, хоча відповідний сталінський указ 1945 року і був.

21 серпня 1955 року Москва побачила скільки їх ще залишилося. Тисячі безногих інвалідів-фронтовиків повзли по вулицях Москви на своїх гуркітливих кульковопідшипникових візках. Ветерани відштовхувались руками від землі і з усіх боків сповзались до стадіону. Їх ніхто і ніщо не могло зупинити. Вони йшли у свою останню атаку. Фашистська наволоч була у центрі Москви, серед німецьких футболістів були такі, що пройшли через бої на руському фронті, і, повні святої ненависті, каліки все заповзали та заповзали на стадіон. Білетів у інвалідів, звісно, не було. Вони переховувались від міліції у якихось підвалах, шили в артелях якісь капці, чи робочий одяг. Якось виживали, хоч і викинуті із життя у зловонні підвали.

В літературі, пресі та у кіно панував “соціалістичний реалізм”, який приписував писати не те, що у житті є насправді, а про те, як все бути повинно, і буде дійсно, хоч і незабаром, бо не може ж брехати Сталін та вся комуністична партія. І ось тепер, як колись на фронті, безстрашні каліки йшли у свій останній бій.

Вся територія навкруги зеленого газону була заставлена саморобними інвалідними візками. Ненависть висіла у повітрі. Була небезпека, що оця скалічена маса посуне зубами гризти цих німців. “Бий фашистів!”, “Ми їх перемогли в сорок п’ятому, хлопці переможіть їх тепер!” Гра була напружена, німці грали класно та програвати не збиралися. Грали чесно, підлих прийомів не використовували. І поступово сталося неочікуване. Спочатку хтось один похвалив гру гостей. Спочатку був один схвальний виклик. А потім і вся ця маса скалічених фізично та соціально дискрімінованих людей почала вболівати за красивий футбол. Залишали німці поле вже під овації всього стадіону. Фронтовики знайшли в собі щось високе, світле та справедливе, щоб знайти примирення з колишнім ворогом. До речі, рахунок матчу СРСР – ФРН у 1955 році — 3:2. Примирення фронтовиків з партійно-номенклатурною тиловою сволотою не було ніколи. Пам‘ятаю першу фразу на зустрічі з повітряним десантником-фронтовиком: «Вам про війну як розповідати, як було насправді, чи, як треба?». А скільки було дідів, які увішані нагородами просто мовчали, виконуючи максиму «Жити не по брехні».

То були люди. А тепер буде розповідь про сволоту з “русского мира”. Ідентифіцирувати їх, як людей, вже сложніше. Чи можемо ми називати людьми тих, хто відрубує руку полоненому за те, що на ній є тату у вигляді тризуба? Чи є людьми ті, що роблять таке з військовополоненими?

Підходить 9 травня. Колись я любив цей день. В наш час в Росії на початку травня починається вакханалія «побєдобєсія». Короткий катехізис «побєдобєсия» був сформульований 9 травня 2005 року, у програмній статті головного редактора газети «Завтра» комуніста та російського націоналіста Олександра Проханова — «Перемога — релігія, Сталін — святий». Він пише: «Перемога у Великій Вітчизняній війні має бути прирівняна до сотворіння Адама, позбавлення земного життя у ковчезі Ноя, пришестя на землю Христа… Сьогодні перемога для нас — це ще й величезне релігійне свято... Війна священна, перемога священна, народ, який переміг у цій війні, — священний народ, він оточений святими таїнствами та святими діяннями... Всі святі. Весь народ був святий — святий народ-переможець. І сама перемога сьогодні виглядає як велика, нетлінна, божественна чудотворна ікона..»

При всій повазі до якоїсь особливої «святості» наших сусідів, якось спокійніше з традиційною православною церквою, з Хрестом, з канонічними святими. Не можемо ми перетворювати історичне православ’я у мілітаристське «побєдобєсіє», історичну науку в міфологію і культ. Була не тільки перемога. 50 мільйонів загинули у в’язницях і концтаборах, були замордовані голодом, непосильною працею. Війна — це страшна трагедія для людства для всіх народів Європи.

Абсурдне відношення до перемоги у другій світовій війні приводить до суцільного абсурду у великому і маленькому. Так і хочеться сказати, якщо звертаєшся до новин Росії: «Вони там посказилися всі, чи що?»

340 мільйонів доларів (чи рублів? Вже не пам’ятаю) затратило Міноборони РФ у підмосковній Кубинці в парку «Патріот» на побудову макету Рейхстагу.

«Не в повному вигляді. Щоб наші юнармійці могли штурмувати конкретний об’єкт», — сказав міністр оборони РФ Шойгу. Парк «Патріот» — військово-патріотичний парк культури і відпочинку Збройних сил РФ.

Кілька днів тому 125 клубів історичної реконструкції відновили «Рейхстаг». Взяли його. У присутності Шойгу, який «повторив» те, що зробив Жуков у 1945. Тепер, мабуть, росіяни будуть брати і брати рейхстаг. Навіщо?

Взятие рейхстага - 2017

У пеклі Данте є коло для лжепророків і лжевчителів. Там, в покарання за гріх введення людей в згубну помилку, вони тягнуть свою вічність з головою, вивернутою назад, з обличчям до спини. Росія, яка вивернула голову, вдивляючись у минуле, не бачить що її чекає попереду.

Хто такий Шойгу? Батька Сергія Шойгу — мав ім’я Шойгу та родове ім’я — Кужугет. Коли після приєднання у 1944 році Туви до Росії тувинцям почали видавати паспорти, працівник НКВС, який займався цією справою, поміняв місцями родове і особисте ім’я, вирішивши, що багато тувинців будуть мати однакове прізвище. Так і народилося у 1944 році прізвище російського міністра. Тувинця за національністю. Тому коли міністр Шойгу каже щось про «дідів, які воювали», то він не про себе. Його предки не воювали з фашизмом! А от сам Сергій Кужугетович є підозрюваним у вчиненні особливо тяжких злочинів проти основ національної безпеки України, миру та міжнародного правопорядку. Підозра, що це на його руках кров тисяч і тисяч українців, пасажирів збитого «Боінга» і т.п. Гаага на нього чекає.

Росія, яка неодноразово вдавалася до ядерного шантажу при Путіні та його язичницькому генералові, який не служив в армії, стала загрозою для світу. Вона передає (озброює) найновіші ракетні та ядерні технології країнам-ізгоям, таким, як КНДР. В Північній Кореї голод є страшною повсякденністю. Останній комуністичний тоталітарний режим на планеті, нагодувати своє населення не в змозі, але він шантажує ядерним ударом сусідів. А ті, разом з США, щоб понизити ядерну небезпеку спрямовують гуманітарну продовольчу допомогу до Північної Кореї. Тоталітарний режим тримається тільки завдяки російській військовій та дипломатичній підтримці. Така і є зовнішня політика Росії. Путін спочатку створює міжнародні проблеми, розпочинає війни, а потім звертається до світового співтовариства: «Запросіть мене. Росія допоможе».

Вже і Китай пристав на пропозицію американців – вирішити цю проблему раз і назавжди. Вилучити у КНДР ядерно-ракетну зброю. Росія опинилася на міжнародній арені в ізоляції. Причому опинилася без надійного ракетно-ядерного щита. Основу російських ракетно-ядерних сил стримування складали важкі ракети «Сатана» українського виробництва. Ті, що стоять в Росії ще з радянських часів тепер без технічного обслуговування. Вони поступово перетворюються на загрозу для самої Росії. Ті ракети, які створені в Росії на заміну «Сатані», наприклад «Воєвода» дають лише приблизно 50% вдалих запусків. Відсотків 5 ракет російського ядерного щита на вченнях летять загалом назрозуміло куди. Чи то влучать в Америкув, чи полетять в Китай, чи Індію. Росія, без українського «Южмашу» не в змозі підтримувати достатню боєздатність своїх ракетних військ. За правління президента Путіна Росія стрімко деградує як ракетно-космічна потуга. Вона вже не в змозі зробити те, що робив Радянський Союз. Її підводні човни-ракетоносці стоять у причальних стінок без ракет, бо Росія їх не в змозі виготовити. Вимушена РФ згортати і свою космічну програму.

А міністр оборони Шойгу з клоунами-реконструкторами потєшні бої розігрує. Я би сміявся, якби не загроза самопідриву російських ракет у своїх шахтах. Росія на наших очах перетворюється на головну загрозу для планети Земля. Хай би вони той свій «рейхстаг» хоч кожен місяць штурмували та собі ордени за це вішали. Але ж у бєсноватих є ядерна зброя.

І.Бредіхін.

Далі буде.