Залишило масу найкращих вражень у мене і стало значною подією в культурному житті міста – відкриття виставки «Міжнародні інвестиції в Україну з кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя. Частина друга – Франція». Подія сталася у п’ятницю, 11 травня, розпочалася о 13 годині пополудні у костянтинівському краєзнавчому музею.
Перша частина проекту була присвячена бельгійським інвестиціям в Україну кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя і влітку 2016 року була представлена в нашому місті під час візиту до Костянтинівки Надзвичайного і Повноважного Посла Королівства Бельгії Пана Люка Якобса.
На фото, зліва направо: Дмитро Піркл, Серж Гьотс,
художник Юрій Малієнко, Дмитро Білько, Валентина Лазебник та Катерина Філонова.
З другою, французською частиною пересувної виставки-дослідження, до Костянтинівки завітала завідуюча відділом наукових досліджень і експозицій історії України Дніпровського національного історичного музею ім. Д.І.Яворницького Валентина Іванівна Лазебник. Це вона була авторкою і першого і другого дослідження, яке у виставковому вигляді подорожує містами Донбасу. Дослідження представлене у форматі 20-ти інформаційних плакатів-колажів із документів, акцій, облігацій і фотографій, оригінали яких знаходяться у Дніпропетровському національному історичному музею імені Дмитра Яворницького.
Разом з нею Костянтинівку відвідали меценат Дмитро Піркл та дизайнер музею ім. Яворницького Юрій Малієнко. Піркл років 15 тому жив у Дніпрі. На прогулянці в Парижі, якось натрапив на букіністичному розвалі на стару акцію зі знайомим надписом «Кривий Ріг». Купив, прийшов розбиратися з нею до Дніпровського краєзнавчого музею. Так починався проект. Всього Дмитро Піркл купив та передав музею 230 акцій. Найбільша колекція акцій на теренах розваленої комуністами колишньої Російської Імперії.
По результатах першої «бельгійської» частини проекту В.І. Лазебник випустила змістовне дослідження «Сталь у степу. Погляд з України», Дніпро, 2017. (Рецензія у «Провінції» №1 від 3.01.2018) Художнє оформлення книги розробив Юрій Малієнко. Роботу приймав Пан Люк Якобс. Переглядалась кожна сторінка, тому книгу, хоч на виставку дизайну виставляй. Приємно, що недешеве видання поповнило музейну колекцію.
Приємно, що подарунок нашому музею був не поодинокий. Хітом музейного заходу стала неочікувана поява французського інтелектуала Сержа Гьотса. Гьотс народився у 1945 році. Батько був французький військовополонений, а мати – українка з Полтавщини, гастарбайтер. У Німеччині батьки Сержа Гьотса познайомилися, покохали один одного та створили родину. У Франції Гьотс здобув вищу філологічну освіту. Працював викладачем французької мови, навіть викладав її у харківському університеті у 1980-х роках минулого сторіччя. Тоді ж він узнав про існування Костянтинівки, саме з нашого міста студенти йому запам’ятались. Француз чудово знає російську та українську мову. Не дивно, що він виступає, як перекладач з української на французьку. Остання його робота, це переклад мемуарів дисидента Данила Шумука. Шумук увійшов у світову історію, як політв’язень, який відбув найбільший термін покарання в’язницею та табором – 48 років. Шумук боровся за незалежну українську державу і спочатку піддавався арешту та ув’язненню за часів польського панування на Галичині, німецькі окупанти теж його тримали в ув’язненні, але найдовше він просидів при радянській владі. Він виходив на волю і знов, і знов приймав участь в боротьбі. Навіть в радянських таборах створив правозахисну спілку. Коли він, сліпий, вийшов з радянських таборів, то СРСР вже конав. 90-річний, Данило Шумук помер 2004 року в Покровську, але його мрії про незалежну Україну здійснилися. Боротьба була з переможним фіналом.
В Україну Серж Гьотс часто приїздить як меценат. Його добре знають київські музейники. Коли він узнав про відкриття виставки та про благодійність Дмитра Піркла, то одразу сказав: «В мене теж є подарунок». На таксі він швидко обернувся і згодом виступив з короткою промовою на чудовій українській мові і вручив костянтинівському музею російську державну 4-відсоткову облігацію 1880 року випуску. Саме залізничне будівництво було локомотивом розвитку промисловості Росії впродовж другої половини XIX століття. Якщо за період 1851-1892 рр. протяжність залізничної мережі Російської імперії становила 31 тис. кілометрів, то тільки за наступні десять років (1893-1902 рр.) було побудовано 27 тисяч кілометрів, тобто майже стільки ж. Залізнична облігація 1880 року — чудове поповнення музейної експозиції.
А між Валентиною Іванівною Лазебник та Дмитром Пірклом відбулося жваве обговорення: «Чи має такий раритет Дніпропетровський музей?» В нашому музеї одна акція вже була у фондах, ще одну подарував мер міста С.Д. Давидов. Облігація від Гьотса третя. Француз обіцяв пошукати бельгійські раритети для нашого музею у Франції. Так що, цілком можливо, ми такими темпами і Дніпро наздоженемо.
Колекція Піркла – це обвинувачення комуністів у мародерстві. Першу індустріалізацію Російської Імперії провели у 1890-х роках іноземні підприємці. Іноземний капітал приходив до нас у вигляді Акціонерних товариств. Мільйони пересічних французів та бельгійців купували акції. Це на їх заощадження з’явився індустріальний Донбас. У 1890 — 1900 роках фактично відбулася індустріальна революція не тільки в нашому регіоні, але і у всій Російській імперії. Як і будь-яка індустріалізація, індустріалізація на Донбасі супроводжувалася підвищенням життєвого рівня народу. Різко зросли бюджети місцевих земств, що дозволило збільшити лікарняну і освітню земську мережу, витрати на утримання і модернізацію доріг та ЖКГ. При заводах будуються благоустроєні селища для кваліфікованих працівників (не тільки іноземців), відкриваються школи, амбулаторії при заводах. Житло для своїх працівників надається безплатно, або за символічну плату. Безкоштовно надається вугілля для опалення, вода підвозиться, де це необхідно. Уряд зобов'язує іноземних господарів будувати церкви, костели для іноземців (був такий і в Костянтинівці), православні храми для місцевих. На створюваних у Донбасі виробництвах зарплата приблизно на вдвічі, а то і втричі перевищує заробітки на таких саме виробництвах у старих промислових районах, як Урал. Не дивно, що у гонитві за «довгим рублем» до нас їхали кваліфіковані робітники і з під російської тоді Польщі, і з Уралу.
Все перекреслила більшовицька революція 1917 року. На Донбасі більшовизм переміг на початку 1920. Тоді ж відбулася безоплатна націоналізація. В Костянтинівці та Донбасі у бельгійських акціонерів відібрали землю, інші природні ресурси, промислові підприємства, транспорт тощо. Націоналізація стала засобом одержавлення виробничих ресурсів, які видавалися за соціалістичну загальнонародну власність. Заробітна плата кваліфікованого робітника впала у 20 – 30 разів.
Більшовицька націоналізація бельгійських заводів в Костянтинівці була злочином. Мільйони простих бельгійців втратили свої накопичення. Я підкреслюю – націоналізували не якихось абстрактних буржуїв, визискувачів робітничого класу. Націоналізували вклади в розвиток нашого міста простих бельгійських робітників. Саме тому Бельгія не визнавала СРСР до 1934 року.
Саме тому в роки, коли існував СРСР, тема першої індустріалізації 1890 – 1900 років була штучно виведена з наукового обороту. СРСР, наприклад, до початку 1930-х років виплачував колишнім власникам бакінських нафтопромислів 5% з усіх продаж нафти на зовнішніх ринках. Так він відшкодовував колишнім власникам втрати від націоналізації нафтопромислів.
Також на відкритті виставки були присутні музейники з Донецького обласного краєзнавчого музею Катерина Філонова та Дмитро Білько, фотохудожник та поет Михайло Мілян. Від мецената Дмитра Піркла музейники з Краматорську, там зараз перебуває Донецький обласний краєзнавчий, отримали комплект журналу «Донецький кооператор» за 1924 рік. Подарунок королівський.
Були присутні начальник Управління освіти Костянтинівської міської ради Ольга Вікторівна Барабаш. Та начальник міського відділу культури Костянтинівської міської ради Ольга Олегівна Хоменко, журналісти Марина Пухир та Володимир Березін. Присутньою була і група дітей з МАН (учні НВК «Ліцей»). Вони написали наукову роботу та створили фільм «Бельгійська історія Костянтинівки». Присутнім був і місцевий краєзнавець Микола Сєров.
Що треба відмітити? На заході не було зайвих людей. Були присутні ті, кому тема виставки близька, цікава, не залишає байдужим. Був цікавий обмін думками. Наш музей вразив гостей деякими своїми експонатами. По темі «Бельгійська історія Костянтинівки» музею є чим здивувати фахових гостей.
Дозволю собі деякі роздуми по бельгійській тематиці. Так сталося, що Костянтинівка опинилася в епіцентрі величезної наукової проблеми.
Всі знають, що у 1861 році відбувається звільнення селян від кріпацтва. Починається епоха реформ. Селяни виплачують поміщикам величезні викупні платежі. А що роблять з грошима поміщики. Модернізують своє господарство та стають класом великих землевласників та опорою царату? Засновують капіталістичні торговельні та промислові бізнеси? Російський дворянський клас пропиває величезні гроші і втрачає шанс стати чимось на кшталт англійської земельної аристократії.
З іншої сторони вже через 20 років після реформи, в середині 1880-х років, держава, яка побачила наростаюче соціальне розшарування на селі і люмпенізацію російського села, яке пішло на заробітки у промислові міста, обмежує право виходу селян з громади. З 1893 року, після сильного неврожаю і голоду 1891-1892 рр., право виходу з общини було зовсім скасовано. По суті це означало відновлення звичного для Росії кріпосницького права, яке буде існувати у одержавленому вигляді до "столипінського" указу про свободу виходу селян із общини від 9 листопада 1906 року.
А як бути з залізничним будівництвом? Після 1861 року держава дає вибраним бізнесменам санкт-петербурзької фінансово-промислової групи підряди на будівництво стратегічних залізничних доріг. В наглядових радах присутні великі князі, найближчі родичі царської родини. Вони і очолюють дерібан державних коштів. Будівництво залізниць іде, але і олігархат, створений штучно багатіє. Але коли наступає час вкладати гроші у розбудову Донбасу, то виявляється, що капіталів в Росії немає. А куди поділися величезні кошти першопрохідців російського олігархічного близького до царя бізнесу?
Вам не здається, що Росія 1890 року чимось нагадує путінську Росію 2018? От тільки у Росію путінських бєспрєдєльщиків гроші ніхто вкладати не наважиться, бо вони і свої з країни вивозять. Чи не є політика Вітте по залученню іноземного капіталу спробою перезагрузить російські економічні реформи? Чи не є прихід в російську економіку величезних бельгійських, французьких, голандських, американських, німецьких капіталів спробою європеїзувати Росію?
Якщо почати розбирати російську економіку по промислово-територіальним промисловим угрупуванням, то ілюзія єдиної країни зникає. Петербурзька група сидить на розпилі держбюджету. Вугілля Донбасу на північ не пускають. По-перше, цар не дає модернізувати залізничну мережу, а, головне, англійське вугілля з нульовим митом не дає промисловцям півдня Росії (України) ніяких шансів.
На півдні високі митні збори захищають вугілля Донбасу від зовнішньої конкуренції. На півдні концентрація іноземного капіталу, яка співпадає з єврейською рисою осілості. На цих теренах штучно підтримується засилля на місцевому рівні поміщицької мафії. Ні євреїв, ні іноземних підприємців навіть до місцевої влади не допускають. На Донбасі ми маємо лише три міста на теренах сучасної Донецької області. Та промислове село Юзівку, яке найближчу владу має в Бахмуті. Туди і перераховує велетенські кошти, як і інші промислові села, наприклад, Костянтинівка. А на нормальні шосейні дороги і на багато інших першочергових речей бахмутська влада гроші промисловим селам виділить тільки тоді, коли під час першої світової війни багнюка припинить вивіз військової продукції з заводів до залізничної станції.
Виставка працює до 24 травня, а потім її буде зустрічати Бахмут.
І.Бредіхін
Більше світлин - тут.
