У 1922 році у Празі в Українському Вільному Університеті відомий український археолог Вадим Щербаківський друкує свою «Вступну лекцію по археології». Серед іншого в ній можна найти слова, ніби про сучасний Донбас написані: «Теперішня ж війна з її траншейною технікою, яка покрила величезні площі землі цілою сіткою глибочезних ровів, могла б, як здається на перший погляд, навіть сприяти археології, бо в цих траншеях або ліпше сказати при проводі цих траншей, повинно було знайтися багато предметів, багато ритуальних останків (похоронних могил, ям від хат і т.п.), які мають археологічне значення. Але тут виступає на перший план захланність людська і її неорганізованість».
Не йшли за військом археологи під час першої світової війни. Не було розкопок, опису знахідок, передачі їх до музею. «…коли які-небудь офіцери не музейщики і знаходили або відкривали в окопах речі, особливо цінні, то дух наживи спокушав їх брати ті речі собі, відсилати до дому. Потім офіцер де-небудь гинув, а разом з тим гинули і речі, або з ним, або дома. Навіть, коли вони нарешті попадали в музей, то тратили ціну, бо не було знати звідкіля вони, в якій верстві на якій глибині знаходилися, з якими іншими лежали вкупі. Але відомо було і цілі експедиції грабовничі.
Так, наприклад, Російський уряд послав деяких вчених в тилові райони тих військ, що наступали на Арменію Турецьку. Ті займалися ніби охороною, а в дійсності грабежами монастирів, розкопували в тих містах могили, в яких на основі історичних даних сподівалися найти дорогоцінності, і збиралися відвезти нібито в Петербург. Але прийшла революція, перевернула усе вверх дном, і де поділося те, що було зібрано в Трапезунді, наприклад, і біля озера Ван, - невідомо. Тепер там Кемаль Паша нищить пам’ятки і музеї вірменські. От, можна сказати, найблискучиші успіхи в археології.
Що під час революції було знищено в межах (старої) колишньої Російської імперії, то не може бути обраховано ні в який спосіб, хоч світська влада, поки вона була такою, і дбала до певної міри, щоб зберегти по музеях деякі речі».
Війни і революції зовсім не сприяють збереженню культурної та археологічної спадщини. Війна проти російської агресії на Донбасі 2014 – 2018 цю тезу тільки підкреслює. Але про сучасну війну згодом.
У Краматорську сталася небуденна подія. 14 лютого в Антикризовому медіа-центрі, що розташований на вулиці Марата, пройшла презентація наукової збірки «Донеччина: природа, люди, культура» №1, яка містить монографію «Археологічні пам’ятки Середнього Подонцов‘я (Донецька область) доби каменю, бронзи та середньовіччя: стоянки, майстерні, поселення», Краматорськ, 2017. Збірку представив Донецький обласний краєзнавчий музей. Після перереєстрації музею в Краматорську це перша наукова праця, яка була видана під новим брендом на новому місці.
Навесні 2014 року Донецька область була розірвана навпіл. Спалах сепаратизму став приводом до російського вторгнення в регіон. Агресія Росії поділила Донбас на дві частини: українську та окуповану. На окупованій території була створена безправна резервація під прямим управлінням агресора, лише закамуфльована у кольори т.зв. «Л/ДНР».
Війна згубно подіяла на розвиток археології у краї. Основним осередком, де концентрувалися археологічні дослідження, був Донецький краєзнавчий музей (ДКМ). Він опинився на окупованій території. Не тільки всі наукові дослідження були згорнуті, а і сам ДКМ був пошкоджений у серпні 2014 року артилерійським вогнем. При цьому переважна більшість археологічних матеріалів опинилась під завалами, де вони і пролежали до осені 2015 року. Після розбору завалів виявилось, що частина артефактів знищена, частина депаспартизована, що виводить їх з наукового обігу. Залишається тільки гадати, які втрати понесли інші фонди музею.
В ході бойових дій завдано величезної шкоди багатьом археологічним пам’яткам. У наших степах археолога цікавлять перш за все кургани. Курган – це погребальний насип якоїсь давньої культури. Висота коливається від метра-двох до величин значних. В степу любий курган – домінуюча висота. Саме на них будуються окопи, укріплення та бліндажі. Внаслідок цього тільки на території Нікольського району були тією чи іншою мірою пошкоджені близько 30 курганних насипів. Руйнування курганів відбувалося також на теренах Лиманського, Покровського, Волноваського та деяких інших районів. Самі українські військові люди різні. Серед них зустрічаються і такі, що мають достатньо високий рівень освіти, мають уявлення про археологію, а про їх любов до рідної землі та почуття соціальної та національної відповідальності і говорити поготів. Натрапляючи під час спорудження на археологічні об’єкти наші воїни, траплялись такі випадки, самостійно проводили «рятувальні» розкопки. А знахідки та супутню документацію віддавали археологам.
«Крім того, у середовищі археологів Донецька через розходження у політичних поглядах відбувся розкол. Варто зазначити, що половина дослідників зберегли відданість Україні. Натомість свідомо та більш-менш активно підтримала так звану «ДНР» лише чверть донецьких археологів. Нарешті, ще чверть фахівців намагається лишатися «посередині» (чи, в усякому разі, приховує свою позицію)» - цитую вступ до «Донеччини» №1.
Розкол позначився на деяких планах донецьких музейщиків. Один з таких планів - зібрати інформацію про археологічні пам’ятки Донеччини епохи бронзи під однією обкладинкою виникла у працівника Донецького обласного краєзнавчого музею, археолога, кандидата історичних наук Віталія Циміданова ще у 2004 році. Була зроблена величезна робота з опрацювання архівів і сотень наукових видань. Проте війна внесла свої корективи, і робота над колективною монографією була припинена.
У лютому 2016 р. головний редактор монографії Віктор Циміданов, покинувши окуповану територію Донеччини, опинився спочатку у Слов’янську, а потім в нашій Костянтинівці. У серпні 2016 Донецький обласний краєзнавчий музей був перереєстрований, головна заслуга в цьому належить Світлані Глушко. Циміданов відновлює свою співпрацю з обласним музеєм, але вже не в Донецьку, а у Краматорську. Під час спілкування із місцевими краєзнавцями у Віталія Циміданова виникла ідея повернутися до роботи над зводом археологічних пам’яток, але зробити його в іншому форматі, а саме – узагальнити інформацію щодо всіх археологічних об’єктів Середнього Подонців’я й при цьому не обмежуватися лише пам’ятками доби бронзи. Оскільки неможливо осягнути неосяжне, було вирішено абстрагуватися від поховань, а зосередити увагу на стоянках та майстернях кам’яного віку, поселеннях доби бронзи, городищах, поселеннях та кочовищах середньовіччя.
Розкопки курганів Донецьким архіологічним музеєм в 10 км від Костянтинівки, 2006 р.
Саме вдале завершення цього проекту і презентували Світлана Глушко – директор Донецького обласного краєзнавчого музею, Віталій Циміданов – завідувач науково-методичного сектору охорони пам’яток археології та культури, головний редактор, автор, укладач — Юрій Коваль. Всі вони виїхали з окупованих територій, всі відроджують обласний краєзнавчий музей і працюють на науковому українському фронті, як наші воїни на фронті справжньому.
ДОКМ ще не має постійного приміщення для своїх експозиційних фондів, але наукова робота вже ведеться з цікавими результатами. Науковці-археологи ДОКМ не тільки пишуть наукові статті, та ось видали на-гора першу значну монографію. Головне, обласний краєзнавчий музей відновив свій людський науковий потенціал, щоб знов відігравати звичну для себе провідну роль в археологічній науці Донеччини. На теренах, підконтрольних Україні, налагоджені постійні польові дослідження. Хоча вони носять «рятувальний» характер, роботи йдуть на тих об’єктах, які знаходяться під загрозою знищення, результати вражаючі. Так в останньому польовому сезоні влітку 2017 співробітники ДОКМ працювали на шести курганах Добропільського району та Краматорської міськради.
На презентації археологи показали найцікавіші знахідки та дали свої пояснення тому ідейному комплексу, який вони в собі несуть. Своє власне цікаве пояснення найдавнішим ідеологічним проявам намагалась дати і непересічна українська письменниця екзину Докія Гуменн. Їй пощастило, в своїх творах початку 1930-х молода комсомолка передбачила жахливий Голодомор, її травили на всіх письменницьких зборах, але чомусь залишили жити. Знищили майже все її мистецьке оточення, але її не тронули. В 1941 вона зустрічала німецьких окупантів.
Пережила і описала жахливу нацистську окупацію, а потім була еміграція. Бо жахіття радянської окупації України не йшли для неї ні в яке порівняння окупації нацистської.
А в еміграції вона пише книгу за книгою, одну кращу за іншу. У 1971 виходить «Родинний альбом»: «Ми мусимо ближче приглянутися, що являє собою тотемізм, ця найпервісніша (відома нам) світоглядова система чи примітивна філософія».
«Англійський дослідник Д. Фрезер у праці «Золота гілка» на величезному матеріалі показує, що тотемізм це не тільки первісна релігія, але й складний суспільний лад. У цьому ладі члени роду це і люди, і звіри. Умираючи, члени роду відходять до вічного й невичерпного тотемного джерела, а звідти вони знову приходять на цей світ, народжуючись то звіром, то людиною. Усі члени такого роду створені з одної субстанції. Тому й не диво, що австралієць, член тотемного роду Ворони, побачивши, як хто заб’є ворона, питає в нього: «Нащо ти забив мого брата?» Він щиро вірить у цей родинний зв’язок і він знає, що того брата-ворона треба не тільки поховати з почестями, а й оплакати, як члена родини, і відомстити його смерть. Може це якраз його недавно померлий брат, що прибув із тотемного джерела у вигляді ворона? Тотемне джерело уявляється, як Велика Мати. Це справді велика істота, така, що й в уяві людській не потовпиться, і вона ніколи не вмирає. Окремі особи вмирають, але Велика Мати існує далі, і то до її лона йде померлий, щоб потім знову втілитися у людській, рослинній чи звіриній подобі. У всіх віках і у всіх народів широким потоком проходить вірування у Велику Матір. У старовинних казках ще залишилася мисливська Мати Звіра, у мітах — Мати Сонця, Мати Вітрів, у хліборобських зонах — Мати Маїсу, Мати Картоплі (Перу), Мати Хліба, Житня Баба у слов’ян... Навіть такий персонаж, як чорт чи біс, він також має свою маму, це зафіксовано в ходових лайках. Велика Мати турбується за свій рід, охороняє його й патронує йому. Зі свого боку, людська частина роду весь час дбає за звірину (чи рослинну) частину роду».
На зустрічі побував І.Бредіхін.
