В дореволюційних генеалогічних дослідженнях дворянських родів Донського козацтва можна зустріти грецьке за походженням прізвище Номікосов. Це одно указує на вище середнього рівня роль Номікосових в історії Донського козацтва. Зустрічається прізвище Номікосових і в сучасних російських енциклопедіях, наприклад, в «Военной энциклопедии казачества» Трута и Куркова (М, 2009), але, загалом, тема генеалогічного дослідження родини Номікосових – це одна з задач, які постали перед костянтинівським краєзнавством. Занадто важливу роль зіграла ця родина в історії Костянтинівки.
Генеалогія є допоміжною історичною дисципліною і займається вивченням родинних взаємозв'язків людей, походженням окремих осіб, встановленням родинних зв'язків, складанням поколінних розписів і генеалогічних древ. Це потребує наявності родинних архівів, церковних книг, та багато чого іншого, саме того, чого у нас нема. Генеалогічні дослідження достатньо специфічні, потребують особливих навичок, можливо тому іноді натрапляєш на прикрі помилки. Наприклад, А.Новосельський пише:
«Интересный факт. Представительница династии Мария Пантелеймоновна Номикосова 28 января 1832 года венчалась с Александром Львовичем Иловайским – потомком в 8 колене знаменитого атамана Войска Донского А.И. Иловайского. Поручителем на венчании был хорунжий В.П. Номикосов. 4 июля 1834 года у них родился сын Пантелеймон. Восприемники (крёстные родители): помещик слободы Кирсановой, генерал-майор и кавалер Хрисанф Павлович Номикосов и жена полковника Елена Ильинична Номикосова. В 1852 году недоросль Пантелей Иловайский определён в Лейб-гвардии казачий полк». (с.48 «Константиновка. История одного города», 2013).
Оце визначення Олександра Львовича Іловайського «потомком у 8 коліні», воно вражає! Донський отаман О.І.Іловайський настільки відомий, що ерудиція автора вражає: нащадок «у восьмому коліні», не у «сьомому», чи там у «дев’ятому». «Це ж, Ватсон, елементарно. Саме у восьмому!»
«Вікіпедія» надає 17 прізвищ Іловайських «відомого російського роду». Відкриваю книгу Шишкова А.В. «Казачьи войска России» (М., 2007). Видання енциклопедичне, на с.133 є синодик «Військовими наказними отаманами Донського козачого війська являлися»: ...Іловайський О.І. (1775 – 1797)... То це його «потомок у 8 коліні, вибачаюсь, колене»… Знамениті Іловайські, що, мухи-дрозофіли? За 35 років з 1795 до 1832 вони генерували 8 (!) поколінь?
Книга Новосельського обійшлася без наукового довідкового матеріалу, де він що брав можна тільки гадати, тому зроблю припущення, що про восьме покоління автор самостійно висунув свою «сміливу наукову гіпотезу».
Рід Іловайських сильно розрісся, і вже в кампанії 1806-07 років, в армії перебувало 7 братів. Імператор Олександр I, представляючи їх в Тільзіті пруському королю, сказав: «Ось, як у мене служать Донці: 7 синів у батька, і всі вони тут вишикувались». Щоб розрізняти рідних братів кожен носив своє число по старшинству – Іловайський-1, Іловайськаий-5. Був і Іловайський-8, а зовсім не «потомок у 8 колене». Були Іловайський-11 та Іловайський-12, а яке в кого коліно, я думаю і у 1807 році ніхто не знав.
Як з’явився рід греків Номікосових у Росії та ще на Дону?
Наказним Отаманом Донського козачого війська у 1775 р. став Іловайський О.І. Саме в цьому році були знищені Вільності Запоріжські. Але придивитесь до Донця: зачіска та вуса, свитка та інший одяг – все українське. А ви знали російське прізвище – Іловайський. Він з поляків? З українців?
Тут треба згадати русько-турецьку війну 1768 – 1774 років. Росіяни направили балтійську ескадру у Середземне море для удару по Турції з тилу. Ця експедиція могла виглядати як авантюра, якби не допомога союзних на той момент Англії, Данії і Мальтійського ордена. А біля грецьких берегів росіяни сподівалися на допомогу грецьких корсарів і повстання балканських слов'ян і греків. З повстанням не вийшло, а ось більше 500 піратських кораблів греки під Андріївський прапор поставили.
Тому, маючи під командуванням графа Орлова та адмірала Спірідонова 800 датських моряків, бо російські почали швидко помирати ще у Балтиці, маючи англійських офіцерів та адмірала, маючи необмежені англійські фінанси, можливість замінити російські кораблі на англійські, бо деякі російські, які дійшли до Англії вже не підлягали ремонту, маючи бази на Мальті, росіяни схопили турок за горлянку.
Після однієї з найбільших перемог російського флоту у битві при Чесмі (26-27 червня 1770) російське панування в Егейському морі турками не оскаржувалося. 27 заселених островів Егейського моря, найбільш віддалених від материка, були зайняті росіянами або добровільно перейшли на їх бік. Населення островів звернулося до командування ескадри з проханням прийняти їх в російське підданство. Так і жителі грецького острова Санторіні стали підданими Росії. Фактично в Егейському морі утворилася Середземноморська або Архіпелагська губернія Російської імперії.
Але головна загроза була в тому, що найбільше місто Османської імперії повністю залежало від постачання збіжжя з Єгипту саме через води, де домінує російський флот. Треба було примудритися дати вивернутися туркам, але російським керівникам це вдалося. Вони втягнулися у бої з турецькими гарнізонами на островах архіпелага. Якщо перший острів росіянам та грекам майже не опирався, то після того, як греки вирізали всіх турецьких полонених, які підняли руки, то на інших островах боротьба вже була запекла і турки почали битися, як ті легендарні 300 спартанців.
А от греки виявилися дійсно піратами. Їх більше приваблювало мародерство, а зустрічаючи опір греки одразу втікали.
Основним джерелом постачання губернії стало корсарство (інакше — піратство). Російська влада видавала каперам патент на ведення бойових дій. Формально корсари повинні були дотримуватися всіх звичаїв морської війни і всі захоплені судна (призи) доставляти в порти держави, що видала патент, де морський суд розглядав правомірність захоплення, а казна забирала в дохід держави левову частку видобутку. Навряд чи ті греки сильно відрізнялися від сучасних, про яких говорять: "багаті жителі найбіднішої країни". Тому вони приводили захоплені судна в столицю провінції Аузу нечасто. Греків цікавило каперство не як елемент стратегії до примушення супротивника капітулювати. Греків цікавило каперство, як можливість бистрого заробітку. Втім, каперством, не піднімаючи андріївського прапора, займалися і російські кораблі.
Столицею Архипелагської губернії стало місто Ауза, яке було розташовано на берегах однойменної бухти на о. Паросе. Бухта була укріплена, на її лівому березі побудували два редути з кам'яними брустверами на дев'ять і вісім гармат. На лівому березі бухти Ауза звели будівлю Адміралтейства. Балтійський флот мав Адміралтейство в Петербурзі, на Чорному морі Адміралтейства ще не було, як не було і флоту, а ось на Середземному морі виникло друге Адміралтейство. В Аузу з Петербурга були виписані десятки корабельних майстрів. Кораблі в Аузі тільки ремонтували. Зате будували у великому числі малі вітрильні і різноманітні гребні суда. Адміралтейство було видно з моря здалеку завдяки високій сигнальній щоглі. Поруч вишикувалися численні флотські магазини (склади), подалі розташовувалися порохові склади. Як правило, першими будувалися особняки з мармуру для місцевого начальства — контр-адмірала Борисова, бригадира Ганнібала (родича знаменитого російського поета) та інших. Аузу заповнили різні адміністративні будівлі, пекарні, прядильні, казарми матросів. Поруч з містом розташовувалися казарми Преображенського і Шліссельбурзького піхотного полків, казарми православних албанців, балканських слов'ян, які воюють на боці Росії.
Найбільші і найшвидкохідні турецькі судна, захоплені грецькими піратами, доставлялися в Аузу, де їх переробляли під фрегати. Таким чином, в 1770-1772 рр. у склад російських ескадр були введені фрегати «Архіпелаг», «Делос», «Зея», «Мило», «Накція», «Тіно», «Андро», «Міконо», «Мінерва» і «Санторін».
Так в складі російського флоту виявився корабель, назва якого, можливо, того ж походження, що і найстаріший район нашого міста. Правда, фрегат «Санторін» недовго брав участь у бойових діях. У 1771 році під час боїв у Метелино (Лесбос) він сів на мілину разом з фрегатом «Архіпелаг». За допомогою гребних суден фрегата «Північний Орел» «Архіпелагу» вдалося зійти з мілини, а «Санторін» був захоплений турецькою піхотою. «Північний Орел» розігнав картеччю турків і врятував частину команди «Санторіна». Тим не менш, командир «Санторіна» І.Т. Овцин, мічман і 28 матросів потрапили в полон. Врятувати фрегат можливості не було, і командир «Північного Орла» С.В. Жемчужников наказав його спалити.
Кючук-Кайнарджійський мир 1774 став холодним душем для балканських союзників Росії. Росія перемогла, але повинна була піти з Архіпелагу і евакуювати «свою губернію». Жителі більше двадцяти грецьких островів прийняли російське підданство, на боці Росії воювали багато тисяч греків, албанців, славонців та інших народів. Як бути з ними? Фактично Росія їх зрадила. В історії подібна російська зрада повторювалася не раз. Ситуація на Донбасі також нагадує ситуацію ХVIII сторіччя. Люди, які найбільш прихильні і найбільш сильно симпатизують Росії, піддаються на її обіцянки. Вони беруть у руки зброю, а потім Росія залишає їх на грані фізичного знищення. Єдиним виходом для цих людей могло бути переселення в Росію.
Катерина II «під увагу до прихильності греків і албанців до Росії і наданих послуг» указом від 28 березня 1775 р. на ім'я графа Орлова-Чесменського — ініціатора прийняття греків і албанців на службу — звеліла вжити заходів для устройства нових переселенців, відвівши їм землі біля фортець Керч і Єнікале, що перейшли до Росії. Ці переселенці отримали великі пільги, і їм дозволено було зі свого середовища скласти військо, назване Албанським.
А ще, це дуже важливо, засновану росіянами на Архіпелазі школу для грецьких дітей на початку 1775 р. перевезли в Петербург і помістили в організовану при артилерійському корпусі Грецьку гімназію (пізніше корпус). Багато з учнів школи пізніше зайняли важливі державні пости в Росії та інших країнах. Всього прибули 103 людини, з них 46 учнів і 57 батьків і вчителів.
Автори вважають, що десь серед цих переселенців ми і знайдемо тих Номікосових, доля яких з 1812 по 1917 рік була пов’язана з Сантуринівкою та Дмитрівським селищем.
Прізвище Номікосов зявляється у матеріалі, який був присвячений видатному російському поету М.Ю. Лермонтовув. Пошуковець Ф. Майський видає статтю: «Новые материалы к биографии М.Ю.Лермонтова (Из документов о пребывании поэта в Благородном пансионе в 1828 – 1830 гг.)» У 1830 році цей пансіон перепрофільовують у гімназію. Автор, краєзнавець, а не професійний історик, наводить документ, у якому доводить біографам М.Ю. Лермонтова, що поет був зарахований у Благородний пансіон не з Володимиром Мещериновим, як стверджувалося раніше, а зовсім з іншими абітурієнтами, серед яких був і Костянтин Номікосов. Додаю уривок з документу: «…Статья 3-я.
Прошения особ об определении в Университетский благородный пансион детей: 1) войска донского подполковника Пантелеймона Номикосова, сына его Константина – 13 лет…». Цей документ був оприлюднений у місцевій пресі, тому не має сенсу його тут наводити знову.
У 1828 році Номікосов Костянтин Пантелеймонович, та М.Ю. Лермонтов були прийняті до московського Університетського благородного пансіону.
Неповний пансіон надавали тим учням, які мешкали у самій Москві і не потребували коштів на платню за помешкання. М.Лермонтов отримав неповний пансіон тому, що він мешкав у Москві вже з 1827р.. Тож ніякого відношення до цього не має соціальне походження, чи різні соціальні щаблі учнів. Але з цього документу нам стає відоме ім’я старшого Номікосова – Пантелеймон. Дізналися також, про рік народження сина його Костянтина – 1815 рік. Через два роки М.Лермонтов у 1830 вчиться далі, а де подівся Костянтин Номікосов – невідомо. Можливо батько забирає його у якусь станицю, а може віддав у військову науку в Москві, або у Пітері. З’являється Костянтин вже старим дідуганом, коли син його Дмитро відкриває цегельню: зап. 182 – «Номикосовы Дмитрий, Константин при ст. Константиновка К.Х.С. строительный кирпич, на 15 т. Руб. рабочих (муж.) 40 душ. 1894 г.»
З Костянтином пов’язують місцеву легенду, що саме на його честь було названо у 1870 році залізничну станцію, яка згодом дасть назву і всьому місту. Краєзнавці не мають документальних підтверджень цій версії, тому поки що маємо у своєму розпорядженні лише версію, яка від мільйонного повторення набула статус непреложної істини.
І.Бредіхін, Ю.Шурубов
Далі буде.
