Вперше костянтинівці голосували на загальнодержавних виборах на початку ХХ сторіччя. У 1906 році в Російській Імперії вперше проходили вибори у Державну Думу. Голосування проходило по куріям виборців. Землевласники – дворяни, міщани, робітники, селяни голосували окремо один від другого. Кожна соціальна група надавала перевагу своїм партіям.
Перед першою світовою війною на Україні, яка входила тоді до складу Російської Імперії, існувала 31 партія. Всі вони були лише на початку ХХ сторіччя створеними, часто нечисленними. Робітники, а їх в наших заводських селищах було найбільше, надавали перевагу соціал-демократам. Серед партій соціал-демократичного спрямування єврейська робітнича партія Бунд влітку 1904 року налічувала близько 23 000 членів, в 1905-1907 — близько 34 000, у 1908-1910 роки, коли революційні настрої різко пішли на спад, її чисельність зменшилася до 2000. Для порівняння — вся Російська соціал-демократична робоча партія, як її більшовицька частка, так і меншовики, на початку 1905 року налічувала приблизно 8400 членів.
Коли на партійних з’їздах РСДРП перших років ХХ сторіччя бундівці, наприклад, мали 3 вирішальних голосів на голосуванні від своєї окремої організації, а російська соціал-демократія 60 голосів від 30 місцевих організацій, то вагомість єврейського голосу була незрівнянно вищою за числом бійців, що стоять за мандатом делегата.
Наукова інтелігенція поважала лібералів – партію конституційних демократів. Станом на весну 1906, чисельність кадетів в Наддніпрянщині складала майже 8000 осіб. Інтелігенція трудова, наприклад вчительство, ділило свої симпатії між багатьма партіями. Вони поважали українські національні партії, соціалістів-революціонерів, які захищали інтереси селянської маси, та інші партії.
А за кого проголосували б ви? Уявимо таку ситуацію, що нам потрібно розібратися у тих численних партіях, які ведуть свою агітацію у 1907, наприклад, році.
Коли справа йде до таких розборок, то треба пам’ятати два «золотих правила» американської політології. Перше – політики обманюють завжди. Друге – вони завжди говорять про гроші.
В мене є друг. Він має стандартну радянську освіту – 10 класів школи. Людина розумна. Коли бачить, що роздають агітаційні листівки чи газети, то бере все підряд. При цьому від нього можна почути щось на кшталт: «Ту брехню я вже взяв, дайте тепер мені і вашу». Я своїм учням кажу: «Беріть всю агітаційну продукцію, що вам пропонують. Не полінуйтеся її залишити. А коли пройде півроку, чи рік, то перечитайте обіцянки переможця». І ви згодом зрозумієте, чого коштують передвиборні обіцянки наших українських політиків.
Давайте попробуємо розібратись з якими обіцянками стикався костянтинівський виборець 110 років тому. В робітничому середовищі довіряли соціал-демократам: російським, польським, українським. Ідеологія цих партій базувалася на марксистському вченні. Лише національне питання кожна соціал-демократія польська, російська, єврейська чи українська трактувало по-своєму.
Що об’єднувало соціал-демократичні програми різних партій, то положення Маркса про капіталістичну експлуатацію робітника капіталом.
«Маніфест комуністичної партії»: «Але з розвитком промисловості пролетаріат не тільки зростає чисельно; він нагромаджується у великі маси, його сила росте, і він все більше її відчуває. Інтереси і умови життя пролетаріату все більш і більш вирівнюються по мірі того, як машини… зводять заробітну плату до однаково низького рівня. …заробітна плата робітників стає все нестійкішою; …безперервне вдосконалення машин робить життєве становище пролетарів все менш забезпеченим…»
Маркс побудував свою концепцію на положенні, що добробут пролетарів стає з розвитком капіталізму все менш забезпеченим, аж поки зростаючий чисельно пролетаріат не переможе в соціальній революції, а влада буржуазії впаде.
Ще до кінця ХІХ сторіччя стало зрозуміло, що теза Маркса про поступове зубожіння робочого класу при капіталізмі є помилковою. Ось порівняні дані про щотижневу заробітню платню на початку ХХ сторіччя: якщо брати Англію за 100%, то Німеччина дає 83%, Франція 75%, США дає 230%, а Росія лише 41% щотижневої зарплати робітника від англійського рівня.
США продемонструють у кінці ХІХ – ХХ сторіччях зарплату, яка буде незрівнянно вищою, ніж у країнах «старої Європи», та річ не тільки в тому. Вже друга половина ХІХ, а тим більше ХХ сторіччя продемонструють постійне зростання рівня життя європейського пролетаря. Він з року в рік покращує свої житлові умови, краще харчується, отримує все кращу медичну допомогу, соціальні гарантії, купівельна спроможність його зарплатні постійно зростає, соціальний пакет все товстішає… Європейський пролетар в наш час живе краще за самого Карла Маркса, який «научно» обґрунтував його зубожіння.
Шведський пролетар відправляє своїх дітей-школярів відпочивати на Кіпр, сам з дружиною їде до Греції, а його старі батьки в цей час відпочивають в Італії. Шведський пролетар має свій автомобіль, приватний будинок і т.п. Карл Маркс помилився конкретно.
Помилка Маркса лежала на поверхні і була видна неозброєним оком кожному чесному досліднику. Європейські соціал-демократи і «поправляли», тобто «ревізували» Маркса. Едуард Бернштейн (1852 – 1932) один з правих лідерів ІІ Інтернаціоналу та німецької соціал-демократії так прямо і написав: «Рух – все, а кінцева мета – ніщо». Рух, боротьба пролетаріату за свої права, за достойне життя – це все, а от пролетарська революція, побудова комунізму – для пролетаріату – ніщо.
Російські марксисти, як меншовик Плеханов, так і більшовик Ленін кинулися відстоювати «чистоту вчення» Карла Маркса проти «ревізіоніста» Бернштейна, який з марксизму викинув найголовніше – революцію, комуністичну мрію.
Чим пояснити вирішальне розходження між євромарксизмом та руським варіантом марксизму?
Російські революціонери - народники запозичили марксистську філософію під час запеклої терористичної війни між російським революційним рухом та царатом. Російським терористам здалося, що у їх запеклому протистоянні з царською владою вчення Маркса буде кращою зброєю ніж народницька ідеологія Бєлінського, Чернишевського, Лаврова, Ткачова.
На заході, в Англії, а згодом і в інших країнах капіталізм розвивався до Маркса природнім шляхом 100 років. Капіталізм приніс західноєвропейцям насамперед багато користі. Вони побудували шляхи сполучень та надзвичайно потужну економіку, створили сучасну науку, медицину, машинну індустрію. Європейці витворили продуктивну буржуазію та вмілий і дисциплінований робітничий клас. Для пролетаріату, для всього народу капіталізм створив товарний достаток, саме це найбільше вразило в Берліні одного з перших російських легальних марксистів П.Б. Струве під час перших своїх відвідин німецької столиці у 1895 році.
Капіталізм лише після 1861 року почав розвиватися в Росії. Він ще нічого з тих див, які вже працювали в Європі не створив. І саме вчення Маркса легальні марксисти Росії – Струве, С.Булгаков вважали за фактор, який повинен пришвидшити індустріальний розвиток Російської Імперії. Не революцію зробити, а лише допомогти капіталізму.
Першу партійну програму написав для І з’їзду РСДРП легальний марксист Струве. На ІІ з’їзді у 1903 році йшла запекла боротьба за шлях розвитку майбутньої партії, чи вона піде за меншовиками по путі євромарксизму, чи, за словами Леніна: «Ми підемо своїм шляхом». Плеханов каявся потім, що він допоміг тоді Леніну, а не його противнику Мартову.
Яка принципова різниця була між меншовизмом та більшовизмом під час першої російської революції 1905 – 1907 років? Більшовики намагалися захопити владу, та від революції буржуазної якнайшвидше перейти до революції соціалістичної. Ленін мріяв про захоплення політичної влади. Свого він, на жаль, спромігся досягти у жовтні 1917.
Меншовики признавали керівну роль у революції за буржуазією. Вони розуміли, скільки ще цивілізаційної роботи потрібно зробити національній буржуазії. Побудувати хоча б ті шляхи сполучень. Україна була куди більше просунута на шляху капіталістичної модернізації, ніж Росія, але і тут було потрібно багато попрацювати. Треба було розвивати підвалини капіталізму, як це робили європейські країни.
Праці Леніна, до речі, переповнені цілковитими нісенітницями про якусь їм вигадану «найвищу стадію» капіталізму, в яку, нібито вступила Росія. Для того, щоб вести експансіоністську, загарбницьку політику російським царям - Петру І, чи Катерині ІІ імперіалізм не був потрібен.
Росія на початку ХХ сторіччя зіткнулася з ситуацією, коли царська бюрократія вже не справлялася з питаннями налагодження та управління виробництва та збуту в умовах капіталістичної конкуренції. А якщо казати прямо, то хабарі чиновники брали, як і брали завжди, хабарі зростали, а от відпрацювати хабар чиновники не завжди могли. Ситуація, коли «і даєш, і нічого не вдається зробити» призвела до того, що виникли збутові монополії на кшталт «Продамету».
Тобто треба було бути упоротим революціонером «типа Леніна», щоб своїм виборцям розказувати, що пролетарям на заході живеться все важче, і важче, їх там експлуатують все сильніше. Чи ще одна вигадка Володимира Ілліча про те, що якийсь там «Продвагон», чи «Продамет», які всього то, що поділили ринок, щоб хабарі чиновники отримували за реально поставлену продукцію, є «вищою стадією капіталізму».
Де ІBM, чи «Мерседес», а де просте наведення ладу на ринках достатньо відсталої країни. Леніну треба було довести всім, що Росія вже достатньо підготована для побудови соціалізму, от він і нісенітниці і множив.
Костянтинівські робітники відзначалися надзвичайно високим рівнем свідомості. Голосували за меншовиків, тобто за європейську модель розвитку країни. За капіталізм, а не за те неподобство, що у нас назвали «реальним соціалізмом».
І.Бредіхін
