Грек на російській службі Пантелеймон Антонович Номікосов (1770 (?) – 15.03.1843) купив у 1812 (?) році землю вздовж правого берега річці Кривий Торець — навпроти Бахмуту у бахмутського купця Четверикова. Покупка була напрочуд вдала. Земля, родюча сама по собі, йшла якраз по одному з відрогів вугільного залягання Донецького басейну.
Вже у 1811 році на території сучасної Костянтинівки поміщик Плещеєв починає видобувати вугілля.
Фото з архіву Юрія Номікосова.
Ательє В.Я.Чеснокова (Костянтинівка). Незадовго до 1917 р. В центрі сидить Петро Номікосов.
Є свідчення, що Номікосов придбав ці землі у Четверикова. Ось про що пишуть у старих документах:
“Д. Сантуриновка заселена около 1812 года помѣщикомъ Номикосовымъ, на землѣ купленной отъ Четверикова, крестьянами въ числѣ 20 семей, купленными у наслѣдников Каменскихъ, в Корочанскомъ уѣздѣ, Курской губер. По поводу переселенія крестьяне разсказываютъ, что прежде, чѣмъ переселиться, они приходили сюда для производства посѣва, постройка же хатъ производилась послѣ переселенія и шла съ весны до осени; все время, пока своихъ домовъ еще не было, жили въ 3 хатахъ (на мѣстѣ теперешней владѣльческой усадьбы) оставленныхъ прежнимъ владѣльцемъ земли. Обработка земли въ первый разъ была произведена сохами, такъ какъ плуговъ и воловъ крестьяне не имѣли. На помѣщика работали 3 дня въ недѣлю, при чемъ не воспрещалось высылать на барщину вмѣсто себя наемныхъ работниковъ. Землею крестьяне пользовались въ неограниченном количествѣ: “помѣщикъ укажет, бывало, лишь сторону, гдѣ должны косить сѣно, а мы, вмѣсто раздѣла между собою, захватимъ (каждый) по столько, что не видимъ и не слышимъ другъ друга, и косимъ сколько силы хватитъ”. При хорошихъ урожаяхъ того времени, крестьяне безбѣдно жили; многіе имѣли по двѣ пары воловъ, а неимущимъ, во время робочей поры, помѣщикъ давал своихъ воловъ на 1 — 2 дня; хлѣба было довольно, избытокъ его продавали и мѣняли на яблоки заѣзжимъ землякамъ изъ Курской губерніи. Такъ, почти безъ измѣненій жили до выхода изъ крѣпостной зависимости, по выходѣ-же на волю положеніе сразу ухудшилось. Способствовало этому переселеніе на новыя усадьбы, по договору съ помѣщикомъ, стѣсненіе въ земельныхъ угодьяхъ, уплата податей, отработокъ пятой части выкупа. Все это въ перые-же 2 — 3 года довело крестьян до такой нищеты, что большинство должны были продать почти весь скотъ и выйти изъ села на зароботки; нѣкоторые были наняты старостою работниками въ сосѣдния экономіи за уплату причитающихся съ нихъ повинностей. /Сборникъ статистическихъ сведений по Екатеринославской Губерніи. Том ІІ, ст. 45, 46/
Прізвище Номікосов з'являється у матеріалі, який був присвячений видатному російському поету М.Ю. Лермонтову. Пошуковець Ф. Майський видає статтю: «Новые материалы к биографии М.Ю.Лермонтова (Из документов о пребывании поэта в Благородном пансионе в 1828 – 1830 г.г.)». У 1830 році цей пансіон перепрофільовують у гімназію. Автор, краєзнавець, а не професійний історик, наводить документ, у якому доводить біографам М.Ю. Лермонтова, що поет був зарахований у Благородний пансіон не з Володимиром Мещериновим, як стверджувалося раніше, а зовсім з іншими абітурієнтами, серед яких був і Костянтин Номікосов. Додаю уривок з документу: «…Статья 3-я. Прошения особ об определении в Университетский благородный пансион детей: 1) войска донского подполковника Пантелеймона Номикосова, сына его Константина – 13 лет...».
У 1828 році Номікосов Костянтин Пантелеймонович, та М.Ю. Лермонтов були прийняті до московського Університетського благородного пансіону. Знайомство з великим російським поетом не викликає сумнівів.
Служить Костянтин Пантелеймонович с 1 січня 1832 року урядником. Унтер-офіцер з 11 березня 1833 року. 6 червня 1845 року одружується на Ірині Васильовні Грековій з аристократичної донської родини. 1 липня 1846 стає ротмістром.
З’являється документально Костянтин в 1894 році, коли син його Дмитро відкриває цегельню: «Номикосовы Дмитрий, Константин при ст. Константиновка К.Х.С. строительный кирпич, на 15 т. руб. рабочих (муж.) 40 душ. 1894 г.»
Саме з Костянтином пов’язують місцеву легенду, що саме на його честь було названо у 1870 році залізничну станцію, яка згодом дасть назву і всьому місту. Краєзнавці не мають документальних підтверджень цій версії, тому поки що маємо у своєму розпорядженні лише версію, яка від мільйонного повторення набула статус непорушної істини.
11 серпня 1895 року впливові підприємці із Бельгії Луї Ламберт, Поль Нобле і Джозеф Сізеле купують у бахмутського поміщика Дмитра Костянтиновича Номікосова ділянку землі у 210 десятин біля станції Костянтинівка та села Сантуринівка за 30.405 рублів золотом.
Саме на землі, яка родиною Номікосових була бельгійцям продана (спочатку виключно на цій землі) бельгійці починають будувати свої чотири великих підприємства: навесні 1896 року скляний та хімічний (спочатку, як допоміжне виробництво при виготовленні скла), а вже навесні 1897 року починається будівництво пляшкового та залізопрокатного заводів.
В кінці 1907 року М.В. Номікосов через повіреного, який діяв за його дорученням продав турецькопідданому Самуілу Самойловичу Фрейману нерухомий маєток, який утворився «изъ частей дачъ села Константиновки (она-же Сантуриновка) и дер. Предтечиной, въ количествѣ одной тысячи ста двадцати семи десятинъ удобной земли... доставшейся Номикосову по раздѣльному акту, учиненному имъ совмѣстно съ другими сонаследниками Константина и Ирины Номикосовых... въ образованномъ на этой землѣ, с разрѣшенія подлежащихъ властей торговомъ поселкѣ именуемомъ Номикосовскимъ при станціи Константиновка Курско-Харьково-Севастопольской железной дороги».
І все ж таки 1907 рік – це не фінальний акорд славної історії костянтинівських Номікосових. У родини ще залишалася земельна ділянка у селищі Номікосовському. І лише події революції 1917 та подальшої громадянської війни змушують Номікосових покинуте місце, яке з ними буде пов'язане назавжди.
Земська реформа в Росії відбувається у 1864 році, за 30 років до приходу на наші землі іноземних інвесторів. Все населення було поділене на курії. Голос виборця з привілейованої курії дорівнював сотням чи навіть тисячам голосів виборців з непривілейованих курій (селян чи робітників). Реформа надала значні переваги великим землевласникам. Місцеві поміщики не просто контролюють земство.
Ось приклад. У 1892 році виникає гострий скандал навколо купленої поруч із Сантуринівкою у поміщика штаб-ротмістра Олександра Івановича Плещеєва і місцевих селян землі. Французи Пастер і Вердьє, які купили землю під промислову забудову поруч з Сантуринівкою, створюють завод на іншому місці. Цікаво читати аргументи ошуканих місцевих поміщиків. Обурені місцеві великі землевласники заявляють про збитки своїх заводів вогнетривких матеріалів (В.О. Плещеєв, М.А. Ковалевський, Ф.І. Плещеєв), які вони вже (!) побудували навкруги майбутнього заводського будівельного майданчика. Поміщики турбуються про незароблений торговельний прибуток купців у Бахмуті, про незручності місцевих селян (а коли продавали землю, то про селян думали?). Наостанок, поміщики, які вимагають побудувати біля Сантуринівки обіцяний металургійний завод, зобов'язуються слідкувати за поведінкою робітників («адміністративний нагляд за робітниками»), так, як вони слідкують за поведінкою селян по селах!
Автори нагадують, що до 1906 року у паспортах більшої частини робітників було записано “селянин такого-то повіту, села, губернії”.
До аграрних заворушень 1900-го і пізніших років залишається ще 8 років. Поміщики не відчувають, що терпець народу майже урвався. А потім селяни почнуть палити панські садиби. З перервами палити будуть майже 20 років поки не виведуть царських зайд під корінь. Ми писали про бельгійський погром 1900 року. Схема, один в один: спалення панського маєтку під час селянської війни проти поміщиків на початковому етапі. На заключному буде батько Махно на тачанці. На початку ХХ сторіччя Донбас ще не сформував пролетаріат. Маємо якісь перехідні стани од селянина до робітника…
В 1917 році населення Юзівки досягло 70 тисяч. Металургійний завод Юза відраховує Бахмутському земству гігантські податки. Юз побудував і утримує своїм коштом школи і лікарні, будує церкви. І ніякого тобі самоврядування. Ніякої незалежної преси. Навіть залежної немає. Місцева інтелігенція теж знає з чиєї руки вона годується. До серпня 1917 ніякого місцевого самоврядування. Юз фінансує і свою поліцію, і своїх козаків. Йому належить і Костянтинівська залізниця.
У 1906 році американський журналіст Келог Дюрланд, якого запросив до подорожі Британський консул на південному сході Росії Медхерст, на станції Костянтинівка пересідає на спеціально присланий за ними поїзд, щоб їхати в Юзівку до Артура Юза. Дюрланд у своїй книзі «Червоне правління» пише:
«Под проливным дождем мы пересели на частный поезд, который должен был доставить нас в Юзовку. Это был не совсем поезд – небольшой зафрахтованный паровоз и товарный вагон, но он отвечал нашим целям. Мы с шумом продвигались сквозь бурную ночь навстречу пылающей огнями Юзовке – их мы могли неясно различать впереди. Вдруг прозвучал резкий сигнал паровоза, тормоза сработали и поезд так резко остановился, что Мэдхерст и я столкнулись. Грязная голова машиниста просунулась в дверь и испуганным голосом человек закричал: «О, барин, барин, что делать? Другой поезд приближается по этому же пути!». У меня не было сомнений по поводу того, что надо было делать. В морской терминологии это прозвучало бы так: «Полный назад!».
Но для Мэдхерста все было иначе. С хладнокровием, присущим англичанам, полностью контролируя себя и ситуацию, он ответил:
«Возвращайтесь в кабину паровоза, нажмите свисток, звоните в колокол – если у вас таковой имеется – и двигайтесь на полной скорости, производя как можно больше шума, чтобы предупредить каждый поезд на пути следования. А если они не слышат – проезжайте сквозь них!»
Я задрожал при этих словах. Но Мэдхерст знал людей, с которыми он имел дело. Встречный поезд подал назад в тот же момент, как засвистел наш свисток, и мы безопасно добрались до Юзовки».
В грудні 1913 року Олександр Блок написав вірш «Нова Америка». Але не треба занадто переоцінювати значення поетичного слова. О.С. Пушкін якось сказав: «Хороший поет повинен бути трохи дурнуватим». Блок в 1917 почув «музику революції». Він записав навіяне – Поему «Дванадцять». Там 12 революційних солдат йдуть по зимовому нічному Пітеру час від часу пуляючи навкруги себе з гвинтівок. Явна алюзія на дванадцять апостолів Христа, тим більше, що поет побачив: «В білому вінці із роз попереду йде Ісус Христос». Вражений результатом, Блок вже не буде писати віршів після “Дванадцяти”.
Новою Америкою Костянтинівка, як і Донбас, не стала. Залізниця приносила на дикий захід цивілізацію. Одразу з’являлися суддя і шериф, панування закону, однакові для всіх «правила гри». Там, де панувала дикість, поставали нові ринки і нормальна фінансова діяльність, зростало населення, розроблялися природні ресурси. Америка поступово ставала світовим лідером в економіці.
Звільнення селян з кріпосницької неволі та будівництво залізниць в Російській Імперії, звісно, призвели до економічного зростання в країні. Та застаріла соціальна структура почала генерувати все більшу напругу в суспільстві. Продуктивність селянського господарства падала, селянство обезземелювалося, а поміщики, у переважній більшості, не здатні були перебудувати господарство у відповідності до нових ринкових умов. Гроші в країні були, а от капіталів бракувало. В 1869 році залізниця дійшла до станції Костянтинівка, але ще більш ніж 25 років наша територія чекала на закордонного інвестора.
У 1895 році виходить книга з нарисом про вітчизняне скляне виробництво: «Клас майстрів-видувальників скла вже з давніх пір цілком сформувався в Росії, між ними тут є, як і в інших країнах, чудові артисти своєї справи». В літературі існують різні погляди на професійні якості російської робочої сили. Поруч з вище наведеним у тогочасній російській літературі зустрічаються і протилежні погляди, які ставлять російського робітника нижче бельгійця.
У 1894 році промисловість Бельгії, скляна в тому числі, була вражена потужною кризою перевиробництва. Це спонукало великих капіталістів Бельгії звернути увагу на Російську Імперію. В Росії також була криза, але протилежної полярності: не вистачало капіталів для розвитку країни. До вищезгаданого треба додати економічну політику міністра фінансів Росії Сергія Вітте по залученню саме іноземних капіталів. Він писав царю Миколі ІІ:
«Залучення іноземних капіталів є …єдиним засобом прискореного доведення нашої промисловості до такого стану, при якому вона буде здатна забезпечувати нашу країну вдосталь дешевими продуктами. Кожна нова хвиля капіталів, що накочується з-за кордону, збиває надмірно високий рівень прибутку, який отримує у нас монопольний підприємець, і змушує останнього шукати рівноваги в нових технічних удосконаленнях, що тягнуть за собою й здешевлення продукту».
І.Бредіхін
