«У кроці вбік від залізниць, головним фактором, з яким стикалися потенційні інвестори, було правове середовище, в якому доводилося працювати корпораціям. Протягом пізнього імперського періоду, уряд намагається регулювати приватну економічну діяльність, обмежувати її рамками, одночасно пожинаючи її плоди. Корпоративне право 1836 року (принципово не змінене до падіння режиму в 1917 р.) обмежувало акціонерні товариства, інвесторів і менеджерів, а також вимагало, щоб кожна запропонована корпорацією новація затверджувалася міністерствами і самим государем. З середини XIX століття, корпоративне управління було набагато більш складним і віднімало більше часу в Росії, ніж в Західній Європі. Кожна зміна до Статуту компанії, у тому числі збільшення основного капіталу, повинна була бути схвалена міністрами уряду. Статути часто перелічували обмеження щодо етнічної і релігійної належності інвесторів та директорів, особливо у володінні і управлінні корпоративним нерухомим майном. Після 1880, обмеження поширилися на дві групи, зайняті в південній промисловості – поляків і євреїв – до тих пір, поки обмеження стали більш жорсткими, ніж для іноземців. Євреї мали відносну свободу дій в Катеринославській губернії, яка лежала в межах єврейської смуги осілості, але були повністю позбавлені права орендувати або придбати земельну ділянку в Донському регіоні. У 1899 році євреї були змушені покинути двоє портових міст Донбасу, Таганрог і Ростов-на-Дону», - пише один з американських дослідників.
В умовах, коли євреїв царський уряд витісняв з великоросійських губерній, єврейська громада Донбасу в кордонах смуги осілості стрімко зростала. У 1869 році в Бахмутському повіті проживало 2476 євреїв, а у 1897 році їх чисельність зросла у чотири рази та склала 9469 осіб. Ще один американський дослідник Фридгут приводить можливу версію появи євреїв на Донеччині. Після вбивства Олександра II, в травні 1882 року вийшла серія указів (т. з. "Травневі укази"), приписуючих вислати євреїв з Центральної Росії назад до смуги осілості. З 1882 по 1891 роки близько 700 тисяч євреїв покинуло Центральну Росію.
Історики припускають, що саме тоді Одеса стала "єврейським" містом. Швидше за все, основна частина євреїв Донбасу також з'явилася завдяки цій хвилі рееміграції. Цю тезу підтверджувало те, що юзівські євреї набагато краще знали російську мову, ніж євреї, які мешкали в межах зони осідлості. Перепис 1897 року показує, що 72,6 % євреїв Катеринославської губернії добре володіли російською мовою. А далі до заходу цей же показник дорівнював лише 40,2 %. Коли сіоністські організації листувалися зі своїми організаціями в Донбасі, то місцеві євреї спеціально просили, щоб листи, брошури і статті, що присилаються в Донбас, були російською мовою. А спроби Бунда якось організувати євреїв в Донбасі провалилися, тому що вони практично не володіли ідишем.
Ось що про єврейську громаду дореволюційної Донеччини пише Т.Фридгут «Юзівка і революція»:
«Разом із заводськими робітниками, вони користувалися соціальними і економічними вигодами індустріалізації Донбасу. Євреїв, що іммігрували в Донбас в ранні роки, ненавиділи як аутсайдерів і влада, і робітники. Незважаючи на такий утиск з усіх боків, єврейське суспільство розросталося і процвітало».
Один з відомих бельгійських письменників Август Тірі описав один цікавий бельгійсько-російсько-єврейський сюжет у своїй книзі «Пілігрими Великої війни». Сюжет стосується російської армії, але для характеристики суспільної атмосфери країни він показовий. У 1915 році в Росію прибуває з Бельгії бронедівізіон АСМ. Елітний підрозділ повинен допомогти російській армії на фронтах першої світової війни. Але російське командування довідалося, що у складі бронедівізіона є єврей – це ад’ютант командира підрозділу майора Колона – Бронштейн.
І починається інтрига. Спочатку бронедівізіон перестає отримувати кошти. Поки йде розслідування всіх обставин неузгодженостей у підпорядкуванні військової частини, майор Колон сплачує бельгійцям зі своєї кишені. Тим часом бельгійський міністр закордонних справ Бейєнс надсилає послу де Бюссере у Петроград телеграму: «Конфіденційно. Стало відомо, що російська влада незадоволена Колоном. Оскільки він підпорядковується їм, вони мають право вимагати його відставки».
Посол де Бюссере залучає до інтриги генерала де Рікела, представника Бельгії при російській Ставці Головнокомандування. З Бельгії повідомляють де Рікела, що бронедівізіон підпорядковується йому, тож за ним залишається останнє слово. Генерал де Рікел ставить Колону за провину, що той набрав у свій підрозділ військових з підозрілою – читай: єврейською біографією. Загнаний у кут командувач підрозділу виправдовується у листах: «Бронштейн ніколи не виконував функції ад’ютанта або польового помічника у мене, він був моїм перекладачем. У його підпорядкуванні був автопарк дивізіону, і він має винятково адміністративні функції. Жодного іншого ізраїльтянина не допущено в наші лави. Якщо вони були,то їх прибрали».
Спочатку Росію залишає майор Колон, але він утворює гучний скандал. Він звертається до найвищої російської влади, так що бельгійський посол де Бюссере звертається до російського міністра іноземних справ з письмовим проханням відкликати дозвіл на перебування в країні майора у відставці з приводу неприйнятності його дій.
Колишній російський підданий Леон Бронштейн залишає підрозділ АСМ улітку 1916 року. Він повертається на бельгійську військову службу у свій колишній полк. У травні 1917 він загинув у боях на Ейзері.
Якби не вимога російського керівництва очистити бельгійський експедиційний корпус в Росії від євреїв, доля Бронштейна, можливо, склалася б не так трагічно.
З’ясувавши загальні умови правового середовища в якому перебували євреї в Російській Імперії, переходимо до Костянтинівки. Бельгійські документи найму робочої сили не роблять якихось виключень для євреїв. Діють ліберальні загальноєвропейські правила:
«Ми приймаємо лише... першокласних фахівців, інженерів, бухгалтерів, працівників; і при тому ми приймаємо цих людей на початкові об’єкти. Коли все працює, ми шукаємо росіян, які обходяться дешевше.
Що стосується вторинних робочих місць, то їх займають: росіяни, німці, поляки, греки, євреї, всі люди, які отримують щомісяця від 70 до 100 франків і які знають дві або більше мов, включаючи, найчастіше, французьку.
Проте, я вже бачив двох-трьох бельгійців, що займали посаду комірника, яка є місцем довіри в період становлення заводів; на мій погляд, ці люди отримали від 150 до 250 франків на місяць, що не є гарною зарплатою. Однак, це крок до майстерності, і можливість бути більш-менш обізнаним з російською мовою».
На костянтинівських заводах євреї з’являються, як «вторинні» робітники: конторські працівники та перекладачі. Серед таких автори з подивом виявили людину, яка набула у 1930-х – 1940-х роках популярність у Радянському Союзі надзвичайну. Мова йде про Володимира Яковича Хенкіна.
Хенкін народився у грудні 1883 в Катеринославській губернії. На сцену вийшов у 1902 році в Феодосії. Хенкін був знаменитим провінційним коміком, грав у театрах, вар’єте, м’юзік-холах Феодосії, Ташкента, Баку, Ростова-на-Дону, Києва. У 1908 р. був запрошений до московського театру «Буф». З 1911 року багато працював на естраді, одним з перших освоїв жанр пародії, виконував куплети, фейлетони та сатиричні оповідання, імітував відомих акторів. Славився як невичерпний анекдотчик, людина-оркестр, або людина-концерт. У 1919-1921 роках керував Театром політвідділу Кавказького фронту, потім театрами «Палас» і «Вільний вітер» у Москві. Перший великий успіх прийшов до нього в програмах Московського мюзик-холу в 1920 р. З 1934 р. грав у Театрі сатири. Серед ролей: Труффальдино («Слуга двух господ» Гольдони), Синичкин («Лев Гурыч Синичкин» Ленского), Зайчик («Неравный брак» братьев Тур и Шейнина) и др.
У 1935 році зіграв роль коміка - куплетіста Буби Касторського з Одеси у фільмі «Любов і ненависть». Дії фільму відбуваються у Донбасі у 1919 році. Ту ж роль «оригінального куплетиста» зіграв Борис Січкін у фільмах «Невловимі месники» та «Нові пригоди невловимих». Хенкін грає значно правдоподібніше за Січкіна. Його персонаж готовий співати і для білих, і для червоних. Є й інші ролі Хенкіна у довоєнних фільмах – концертах.
Володіючи приголомшливим даром імпровізатора, Володимир Хенкін у 20-30-ті з успіхом концертував по країні, виконуючи твори М. М. Зощенка та інших авторів, театралізуючи їх. Користувався величезною популярністю. У 1940-х його знали всі. Люди посміхалися, почувши знайомий голос по радіо. Хенкін завжди з фантастичною легкістю вступав у спілкування з публікою.
В 30-40-е роки Володимир Хенкін піддавався нападкам офіційної критики, а в 1950 році, під час боротьби з космополітизмом, на рік був відсторонений від участі в концертах.
Великий любитель пожартувати, В.Я. Хенкін сказав на 95-річчя своєї матері: «Якщо мати доживе до 100 років, — ось сміху-то буде». Хенкін був дуже багатою людиною. Він збирав картини, причому в його зібранні були справжні Рембранд і Ренуар. У нього була унікальна колекція годинників, в тому числі старовинних, ручної роботи, вони стояли під скляними ковпаками на окремому столі. Дітей не мав, а спадкоємці після його смерті все порозпродували.
Помер Володимир Якович 3 березня, за два дні до смерті Сталіна, анекдотично, як і жив. Доповідаючи під час обходу завідуючому відділенням і вважаючи, що хворий без свідомості, лікуючий лікар оцінив його стан як безнадійний. Хенкін відкрив одне око і запитав: — Як у Йосипа Віссаріоновича? Цілком можливо, що цей епізод — лише легенда.
У 1900 році 17-річному юнаку Володимиру Хенкіну: «Довелося влаштуватися на залізопрокатний завод на станції Костянтинівка табельником. Завод належав бельгійському товариству, і частина службовців розмовляла французською. Тут як не можна більше до речі виявилися його музичність і його артистичність, місяця за два він навчився так нашвидку говорити по-французьки, що начальство призначило його "перекладачем двору", "двору" з маленької букви, як уточнює Хенкін. Він супроводжує по заводу іноземних ділків і робить пояснення, природньо, по-французьки. Робота була жива, різноманітна, хлопцю подобалася. Він як би виступав перед глядачами з імпровізаційними монологами. Але в 1900 році на заводі сталося обурення робітників, селище спалили. Згоріло і усе майно "перекладача двору", майна було небагато. Але згоріли одинадцять томів любимого Тургенева - ось їх було шкода».
Ми наводимо слова одного з біографів великого радянського театрального та естрадного артиста В.Я. Хенкіна (1883 – 1953). Виявляється, що майбутня естрадно-театральна зірка російської та радянської сцени була свідком подій 1900 року, після яких молодий Хенкін виїхав з Костянтинівки.
І.Бредіхін, Д.Чістов
Друга частина. Далі буде.
