У Олексієво-Дружківську санаторну школу-інтернат для дітей, хворих на сколіоз, завітав Герой України, неодноразовий чемпіон паралімпійських ігор з 2004 по 2012 роки, сліпий плавець Віктор Смирнов. Його приїзд організував донецький громадський діяч, потомствений шахтар Роберт Стешенко разом з Товариством ім. О.Тихого, при підтримці директора школи-інтерната Лариси Василенко, та Донецького обласного управління освіти.
На захід зійшлася вся школа. Попереду сиділи малята початкових класів, далі — старшокласники, вчителі й медики. Герой зустрічі Віктор Смирнов виявився простим нашим донбаським хлопцем. Скромно, тихо він почав розповідь про себе, про свою долю, хто він є, чого досягнув. В дитинстві він потрапив у біду. «Ми живемо на Донбасі, і кожний хлопчик, який мешкає біля шахти, знає, що таке «індивідуальний само-рятувальник» (спасатель), яким користуються шахтарі у аварійних випадках. Ось, розбирав залишений кимсь рятувальник, стався його спалах, і я втратив зір. Потім було довге, але безрезультатне лікування. Зустріч з тренером по плаванню Андрієм Казначеєвим різко змінила мою долю».
Вже у 2001 році Віктор вперше виїжджає до Таганрогу на змагання з плавання, де виконав розряд кандидата у майстри спорту. У травні 2002 року на Чемпіонаті України з плавання Смирнов став майстром спорту і кандидатом до Національної паралімпійської збірної команди України; виступив на Чемпіонаті світу в Аргентині на 7-ми дистанціях у класі S-11 і виборов 2 срібні та 4 бронзові медалі; став майстром спорту міжнародного класу. У 2003 році спортсмен приймає участь у відкритому чемпіонаті Німеччини, де знову стає переможцем і виборов 4 золоті медалі. У 2004 році на ХІІ літніх Паралімпійськіх іграх в Афінах — 5 золотих нагород, 1 срібну, 1 бронзову. Став заслуженим майстром спорту, встановив чотири рекорди Європи.
Указом Президента України Л.Кучми в жовтні 2004 року за виняткові спортивні досягнення, виявлені мужність, самовідданість і волю до перемоги, піднесення спортивного авторитету України в світі — багаторазовому чемпіону та призеру Паралімпійських ігор з плавання В.Смирнову присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
У 2008 році на ХІІІ літніх Паралімпійськіх іграх у Пекіні він виборов 3 бронзові нагороди, на XIV іграх у Лондоні — 1 золоту нагороду, 1 срібну, 1 бронзову. Таким чином, загальна кількість нагород, здобутих Віктором Смирновим на Паралімпійськіх іграх, склала 6 золотих, 2 срібні та 5 бронзових медалей.
Він член спортивного клубу «Індустріальний союз Донбасу». При його підтримці у Донецьку проводять змагання серед дітей-інвалідів на честь Віктора Смирнова у рамках спартакіади «Повір у себе».
На нашій зустрічі Віктор коротко, без гонору розповів про ці досягнення. Але головним у його розповіді було бажання передати дітям настанову на здоровий образ життя, на прагнення до перемоги в усьому. Якщо він, сліпий, досяг таких вершин, то чого можуть досягти вони, зрячі! Діти повинні вірити в себе, мати перед собою ясну ціль, йти до неї через всі негаразди й викрути долі. Своє життя треба цінити і направляти його на добрі справи, на захист скривджених, на працю, на любов до ближнього. Віктор зробив наголос, що якщо присутні будуть курити, не дай боже, пити, займатися недобрими справами, пристосовуватися до життя і не бути активними громадянами, то їхнє життя буде витрачене марно. І це дуже нагадало мені рядки з життєвої настанови нашого видатного земляка Олекси Тихого «Хто я, для чого живу?...». Може, саме ці питання виникнуть у дітей після зустрічі з Віктором?
Свого часу, майже півстоліття тому, Олекса Тихий писав: «Донеччина — це 1/6 всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібним...».
Віктору діти подарували свої художні роботи, зроблені своїми руками. Всі вони були зроблені рельєфно, щоб, не маючи зору, Віктор міг на помацки оцінити їх і відчути тепло рук, які їх зробили. В кінці зустрічі діти обступили Віктора, кожний намагався до нього доторкнутися, потиснути йому руки, погладити його… Для них він вже був свій. Фото на пам’ять, радісні обличчя дітей і донбаського хлопця, який, по великому рахунку, для нас, дорослих, у свої 26 – є теж велика дитина. І саме до його слова більше дослухаються молоді українці. Тому так важливі такі зустрічі.
Є.Шаповалов, депутат Олексієво-Дружківської селищної ради.
