50 років тому, чув, пригадувала з свого життя моя хресна мати - Марія Москаленко, робітниця хімічного заводу, що мешкала за адресою вул. Совєтська, 60, кв. 6. Казали люди, вертаючись з роботи, харкала кровію. Але сам не бачив. Жила тихо і непомітно. Мовчазна. Ні з ким не сварилася, ніхто її не чіпав. Зрідка її бачили у дворі. Самотня, одна-однісенька, якось, чимось, відокремлена від усього. Цього я не буду пояснювать. У мене була доскіплива звичка розпитувать старших за себе про минуле, про життя. Це — її вразлива, проста розповідь. Хіба що трошки мною завіршована. Назва постала зразу.
Український хліб
В болячці, до хати,
Зернята ті несла.
Якими стежками!..
Та хутко, скоренько,
У ступі зім`яла.
З водою мішала
Чогось додавала.
Мішала та м`яла.
Перехрестила — і в піч.
Четверо їли.
Та й полягали.
А з ранку — кричали
І мати забрали,
Назавжди, знать, за той хліб.
А ми як? Маленькі...
(Сльозу втирає)
То ж... Меньші — щасливі...
Одна я й зосталась.
А хліб той — смачненький...
Оце так.
Решетняк Н.М.
