— Шалава воєнная, - кидає зі злістю жінка років 40, яка хвилини 2 роздивлялась мою форму.
— І за вами прийдуть фашисти, тьотю, - мило посміхаюсь.
Прифронтове місто чарівного Донбасу… "Промені добра" так і летять з усіх боків.
— Тєбє форма нє ідьот. Ти слішкам маладая для етого, - плюється бабця, яка проходить повз.
— Такім, как ти, нада замуж вихадіть і ражать дітей, а нє по полям і окопам бєгать, - додає хлопець років 25.
Часом думаю, дійсно, що ж не так зі мною? Навколо усі одружуються, народжують, купляють квартири та горщики під квіти. Так склалося, що з мого оточення лише я опинилась в армії. Мої колишні хлопці всіляко укриваються від повісток. Ну, один не ухилився, пішов снайпером ДНР, ггг. І ще один вже відслужив, зараз трощить будівлі та пики на мирній землі. Теж сумнівна праця, кароч. А донецькі друзі – латентні сепари.
А я сиджу собі у пікселі, дивлюсь на армійську буденність і думаю: "Хм…".
Зараз такі часи у країні, що треба чимось жертвувати. У моєму випадку – це молодість та особисте життя. Ми всі щось віддали цій війні. Хочеться думати, що все це не марно.
Особливо коли ловиш на собі злі погляди цивільних. А на душі-то шкребе після таких фраз. Чи не ваші дупи ми пішли оберігати?
Ми ж повернемось. Ми – ті, хто пожертвували всім заради України. І вам доведеться дивитися нам у вічі, жити з нами поруч, продавати нам горщики під квіти та розповідати, ховаючи погляди, що ви зробили для забезпечення тилу країни. Нехай у вас родини, малі діти, собаки, хом’яки, через яких ви не змогли поїхати на війну. Але звинувачувати, принижувати та обзивати нас ви точно не маєте права. Тим паче, нити, як погано тут живеться, як набридла війна, адже душа жаждєт вєсєлья на костях.
Настане час, коли кожному доведеться відповісти - а що ти зробив для України? Що ти їй віддав?
Ксенія Пантелеева.
