А кіт ковбаску уминає, неначе й не про нього річ

Про любов від щирого серця завжди гарні вірші. Будь якою мовою. Але ця любов не до держави, а до землі, де ти виріс. А своя земля за любов до неї від тебе нічого не вимагає, та й любити себе не примушує. На відміну від держави.


Що ж ми розуміємо під державою? Може це Президент, Кабмін чи Верховна Рада? Мабуть що ні. А може це те, що до нас ближче — місцева влада, тобто усі органи місцевого самоврядування? Теж ні. Ми їх не любимо за немилосердне до нас ставлення. Ми їх не поважаємо, бо бачимо, що вони піклуються лише про власну кишеню. Утім, вони дуже хочуть, щоб ми їх любили і поважали. Заради цього вони навішують собі куплені нагороди, приховують свої статки, бо в людей виникають незручні запитання — звідки?

До речі, держава називає себе Батьківщиною при трьох обставинах: коли потрібно служити в армії, сплачувати податки та йти на вибори. А в решті випадків вона просто держава з її безсовісними, втратившими людське обличчя продажними і корумпованими чиновниками, міліцією, судом, де практично неможливо домогтися правди і справедливості. Де біле і чорне міняються місцями в залежності від того, скільки у тебе грошей і наскільки ти готовий ними «поділитися».

Зворушують виступи на користь розширення прав місцевого самоврядування. Підсвідомо чомусь вважається, що місцеве самоврядування і збільшення його повноважень — це явища однозначно позитивні. Ці діячі переконують суспільство, нібито це забезпечить нові стимули розвитку і покликане врятувати людей від безладу і взагалі від негараздів. Отже, це наше національне лихо — небажання бачити реальну картину, зрозуміти банальну філософську істину, що кожне явище має дві сторони і не може бути суцільним позитивом.

Часто оперують поняттям «місцеві громади». Це що? Місцева рада чи громадяни, які живуть на відповідній території? Про місцеві громади можна говорити лише стосовно тих країн, де існує розвинуте громадянське суспільство, де громадяни на тих територіях мають надійні важелі контролю за обраною владою і в будь-який момент можуть законним шляхом зупинити шкідливі дії останньої.

У нас все навпаки. Українські громадяни — це виборці одноразового використання. Один раз на кілька років у них відбирають голоси на виборах, а потім цими голосами розпоряджаються на власний розсуд, як своїм власним капіталом, не цікавлячись думкою громади. І цей мандат використовують для освячення будь-яких дій, добре розуміючи, що громада, за нашим законодавством є фактично безправною. В багатьох проектах реформування місцевого самоврядування йдеться не про розширення прав громад, а про розширення прав обраних цими громадами органів місцевої влади. Тобто мається на увазі розширення прав місцевих бюрократичних структур, місцевих чиновників, а не громад. Чомусь ніхто не вимагає розширення відповідальності місцевих органів влади та їхніх керівників.

Мери малих міст України — учасники конференції «Економічний розвиток малих міст України» -  звернулись до Президента, Верховної Ради й Кабінету міністрів з проханням вжити невідкладних заходів для економічного розвитку малих міст України. І що ж вони вважають найголовнішим? На їх думку, центральна влада повинна «надати міським радам законне право на управління землями за межами населених пунктів». Їм мало, що міські землі вони вже майже розбазарили.

В місцевій пресі вже давно названо чимало рішень органів місцевого самоврядування, що є відверто деструктивними і недолугими. В багатьох країнах існує інститут префектів, які мають право призупиняти рішення органів місцевої влади, якщо вони вступають у конфлікт з інтересами держави.

Наприклад, чинне законодавство не оперує поняттям «регіональна мова», тому кожен охочий тлумачить його на власний розсуд. І це призводить в окремих областях і містах до фактичної заборони державної мови. Докерувалися до того, що проводять місцеві референдуми, про вступ чи не вступ населеного пункту до НАТО або ЄЕП. Коли не покласти цьому край, ми ще станемо свідками оголошення місцевою радою Костянтинівки війни «агресивному» блоку НАТО.

І в цей час спостерігаємо абсолютну байдужість місцевої влади до якості питної води і повітря, санітарного стану міста, поневіряння громадян в аварійному житлі, підготовки міста до опалюваного сезону. І спробуйте проїхати автівкою вулицею Б. Хмельницького. Захоплюючий атракціон! Ця вулиця, як і багато інших, і є відображенням «морды лица» місцевої влади.

Вони цинічно спекулюють на питаннях мови, визнання ОУН-УПА, різному ставленні до історичного минулого, щоб приховати свою неспроможність і небажання наводити елементарний порядок у місті, аби ухилитись від відповідальності за результати своєї «керівної» діяльності.

А вибори за партійними списками? Ми ще можемо витримати Верховну Раду, але місцевий парламент — це занадто. Міжпартійні сутички у місті — безглуздя, бо виборці потребують не з’ясування переваг і недоліків ідеологій, а нормальної роботи транспорту, вчасного ремонту житлових будинків, опалення, водопостачання, вивезення сміття, налагодження охорони здоров’я тощо. Адже міська рада — не місце для політичних дискусій, а орган для розв’язання конкретних проблем населеного пункту. Тому, на мій погляд, місцеві і обласні ради взагалі зайві ланки. Що ж вони зробили за роки незалежності?

Що можна було, - розграбували, розікрали, продали наліво, а гроші поклали у власні кишені. Внаслідок такого «господарювання» десять відсотків громадян скаче, а вісімдесят плаче, опинившись за межею бідності. Ніби якийсь ураган нечуваної сили пройшовся, зруйнувавши, знищивши все довкола. І стоять по всьому місті голі стіни — без вікон, дверей і покрівель.

Причина тут лише одна. Не вистачило сили замінити колоніальну адміністрацію патріотичною владою. А певна частина кадрів, що маємо, служить не загалу, а своїм власним кланам та інтересам закордонних батьківщин.

Усі рибні та лісові ресурси також тихцем приватизовані і по-хижацьки використовуються. Добрались і до землі. Найбільша купа рішень місцевої влади стосується земельних питань. Розкрадуть і це національне багатство. Що тоді? Оце вони називають розбудовою України. А в народі склалося тверде переконання, що це тотальне пограбування.

Іван Степанович Марчук, всесвітньо відомий художник, в розпачі промовив: «І чому мені пекельно соромно жити в нинішній Україні? Бо куди не поткнусь, бачу безлад, постійну ворожнечу, всі воюють з усіма, бачу суцільний смітник, в душах і на вулицях... Суспільство заполонили заздрощі. Україна сама поки що не хоче ніякої зміни. Не робить для цього нічогісінько».

Складається таке враження, що ані Президент, ані депутати Верховної Ради з різних партій, ані, тим більше, місцеві чиновники не втямлять того, що давно зрозумів звичайний учитель історії, з міста Богуслав Київської області Микола Олексієнко («Урядовий кур’єр» 20.06.2008 р.):

«Сьогодні вже ХХІ століття, і досить нам бути ханжами. Не «кухарські діти», не люмпенські ради і навіть не робітник з молотом і селянка з серпом (при всій повазі до них - вони мускули, сила нації), не сільська баба Параска на Майдані, а вчені, філософи, письменники, юристи, економісти, вчителі, поети, інженери, журналісти - ось хто формує колективний розум суспільства, ось хто дає народу логіку поведінки і боротьби, ось без чого нація не може зреалізувати свою програму. Ми ж досі нічого не зробили для удосконалення процесу відбору найбільш достойних, талановитих людей для скорішого просування вперед. Їх сьогодні відтісняють ліктями верткі ділки, пробиваючись по головах ближніх нагору, до «годівниці». На сьогодні нація продовжує виставляти в образі своїх геніїв і талантів простеньких її представників, а то і навіть сіреньких особистостей (кум, брат, сват), або куплених владою, чи новими українцями, інтелігентів, які вже не є істинно вільними у своїй діяльності (це і преса теж), а значить і не працюють на благо свого народу. Водночас талановиті люди беззахисні, в силу своєї делікатності не спроможні протистояти нахрапистому, безсоромному «інтелекту». Внаслідок такої кадрової політики та невирішеності мовних питань Україна дедалі більше відчуває тотальний дефіцит істинного інтелекту, інтелігентства. Вибачте, ми просто тупіємо на очах. Бути розумним не престижно, стати самозреченим професіоналом не модно. Престижно - з «грязі в князі», модно отримати все одразу і на халяву. Годі казати про те, що нас нині залишилося 46 млн, з них 16 млн - пенсіонери. І все-таки хочеться вірити, що настане час, коли серця легковажних і легковірних навчаться мислити, а недорікуваті заговорять ясно. Хама уже не будуть називати почесним, і про злодія не скажуть, що він чесний. Україні на сьогодні не потрібні казки, вона потребує справжніх господарників та економістів (насамперед патріотів). Якщо не навчимося оцінювати сьогодення сьогоднішніми ж мірилами, народ і далі залишиться бідним».