Уже стільки років місцева влада дивиться на себе в дзеркало, але вперто не помічає свого спотвореного обличчя. Навіть навпаки — відверто ним хизується. Ця картина водночас і смішна і трагічна. Придивимося й ми до цього непривабливого обличчя. Безпринципність у будь-яких питаннях — від політичної етики та моралі до питань соціальних, економічних та гуманітарних.
Голова Костянтинівської райдержадміністрації В.Беленець в «Урядовому кур’єрі» №118 від 6.07.2007 р. у статті «Обличчя влади» розповідає, що в Донецькій області складено 198 протоколів про корупцію. Ви про це у придворних газетах читали? Десь були оприлюднені імена хабарників? Ні! Вони своїх не видають. Він розповідає, що продовжують працювати на посадах службові особи, які визнані судами винними у порушенні законів. І таких 75 відсотків!!! В.Беленець пише: «Регулярно проводяться навчання, покликані запобігати корупційним діям!» Отакої! Правда, він вважає: «Але вочевидь, такого навчання замало». Я з ним згоден. Весь світ таких людей навчає не в просторих кабінетах, а у відомих місцях, де й повинен сидіти злодій, тобто за ґратами. Це навіть може зберегти їм життя. Наведу приклад. Якби Віктор Ющенко своєчасно виконав свою обіцянку «Бандити сидітимуть в тюрмах», то один із організаторів шабашу в Сєверодонецьку Кушнарьов парився би зараз на нарах живенький і здоровенький, бо звідти на полювання не відпускають. Сьорбав би тюремну баланду, родичі і співучасники носили би передачі, щоб не схуд в’язень, а біля тюрми ходили би найняті студенти з вимогою його звільнити.
Висока моральність, на мій погляд, додала би місцевій владі авторитету, адже місцевий голова — уособлює і персоніфікує обличчя влади. Одна із придворних газет, вистрибуючи із штанців від гордощів, повідомила радісну звістку, що нашого голову знову нагородили і присвоїли наступне звання генерал-отамана. Газета уперто називає голову мером, як в Росії. Точно так голову обласної держадміністрації ця газета величає губернатором, як в Росії. Цим гузнолизам здається, що це більш вагоміші посади, ніж прості, узаконені, із суто українськими назвами. Отже, скоро у Роженка нагород буде більше, ніж у Брєжнєва. Йому мабуть пора замовляти довший мундир, щоб усе вмістилось. Справжня патріотка Ліна Костенко у свій час відмовилась від ордена, якого того ж року було присуджено Борису Єльцину та Павлу Лазаренку. Вона пояснила: «Політичної біжутерії не ношу».
Народна Поетеса недавно висловила і своє бачення щодо української мови: «Народи не вмирають від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
Досі усі документи місцевої влади виходять російською мовою, і ті, хто нагородив місцевого голову, кваліфікує зневагу державної мови, як «укрепление украинской независимости». Дуже смішно. Це навіть суперечить Конституції і рішенню Конституційного суду: «Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом».
«Провинция» №43 від 24.10.07 повідомила: «Представитель архитектуры заявил, что в результате затопления подвалов канализационными стоками и водопроводной водой в городе сложилась критическая ситуация. Выявлена тенденция к «тотальному проседанию зданий». Дома стали давать трещины. Роженко був незадоволений: «Не надо так резво! Ведь вы настраиваете против себя водоканал».
Отже, про людей, які криком кричать і не можуть докричатись, мова не йде. Найголовніше, щоб водоканал не образився. Я знав таку сім’ю, де жінка хвойда, а чоловік знає та мовчить, бо боїться образити любу дружину. А може йому ліньки самому працювати?
Щодо автономного опалення місцева влада зробила майже неможливе. Порушуючи всі встановлені законодавством приписи, таки не дозволила багатьом людям встановити автономне опалення. Ця влада, взявши на озброєння помилкову надуману тезу про шкідливість індивідуального опалення, добралась до Кабміну і вмовила внести таку поправку, що встановлення автономного опалення стало практично неможливим.
Кабмін вніс до своєї постанови зміну, яка унеможливлює не тільки встановлення індивідуального опалення, а й навіть відключення!!! від «Тепломережі»: «Вiдключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у разі, коли технічна можливість такого відключення передбачена затвердженою органом місцевого самоврядування… схемою теплопостачання…»
Вони навіть не приховують, що все це робиться для спасіння «Тепломережі». І знову про інтереси мешканців не йдеться. Хто вони такі? За словами регіонала Кісельова, вони ніхто і «хвамілія» їх ніяка. Що ж врешті-решт сталось? Тепер кількість вільних, і незалежних від нав’язливого сервісу «Тепломережі» не буде зростати такими темпами, як у 2005 і на початку 2006 років. Тепер стратегічна програма, яка передбачала енергетичну незалежність України від Росії, майже заблокована. Бо справжня незалежність набувається не стільки від нарощування видобутку власних покладів газу і нафти, скільки від економії енергоресурсів. Крім того, комфорт — це коли температура, а отже і витрата газу залежить від власника помешкання, а не від «Тепломережі». Але неукраїнській владі це не болить. Їй мабуть вигідна залежність від російського газу. Отже орден за «укрепление украинской независимости» прийняв голова, як належне. Як і орден Жукова від Росії. Звісно, це його право. Можливо він довідався про Жукова із фальсифікованої комуністами історії.
А увесь світ давно знає, ким був цей Жуков. Не буду наводити історичні розвідки Віктора Суворова, бо комуністи вважають його зрадником. Наведу свідчення сучасного російського історика Бориса Соколова, котрий, посилаючись на архівні документи, оприлюднив їх у 2001 році:
«Все эти на первый взгляд вроде бы весомые аргументы разбиваются об один только документ, вышедший из-под пера Жукова в его бытность командующим Ленинградским фронтом. Это шифрограмма № 4976 от 28 сентября 1941 года: «Разъяснить всему личному составу, что все семьи сдавшихся врагу будут расстреляны и по возвращении из плена они также будут все расстреляны». Сталинский приказ № 270, вышедший месяцем раньше, был гораздо милосерднее. Семьи сдавшихся в плен красноармейцев он предписывал только лишать государственного пособия. Народный полководец в жестокости готов был превзойти самого диктатора. Так стоит ли ставить ему памятники? Ведь жуковский людоедский приказ предусматривал расстрел невинных женщин и детей, вплоть до грудных младенцев.
А уж с тем, что Жуков положил солдат больше, чем любой другой полководец в мире, не спорят, кажется, даже его апологеты. Тут и поражение Юго-Западного фронта в первые дни войны, и кровопролитные безуспешные атаки Западного фронта на Ржевско-Вяземский плацдарм в 1942 году, и Берлинская операция. Можно привести картину безумного штурма Зееловских высот в последние недели войны, запечатленную одним из уцелевших комбатов. Он пробовал возразить, что немецкая система огня не подавлена, и надо еще поработать артиллерии. Ему пригрозили расстрелом, если немедленно не поведет бойцов в атаку. После нескольких атак из 800 человек в строю осталось не более ста. Когда остатки батальона уже собирались отступить, дзот внезапно замолчал. Командир с немногими уцелевшими солдатами (офицеры были выбиты почти все) ворвался в дзот. Второй номер сопротивлялся, и его пристрелили. А первый номер уцелел: он сошел с ума, увидев перед собой такую гору трупов. Иначе Жуков воевать не умел.
Вспомним, что первый свой орден в Красной Армии Жуков получил за чисто карательную операцию — подавление крестьянского восстания на Тамбовщине в 1921 году. Тогда он командовал эскадроном. А последней, четвертой Золотой Звезды Героя Советского Союза маршал, уже в должности министра обороны, удостоился в декабре 1956 года за подавление антикоммунистического восстания венгерского народа. Наверное, символично, что свою карьеру Жуков начал и кончил как каратель».
З офіційної історіографії добре відомо, наприклад, що генерал армії Жуков наприкінці червня 1941 року координував дії Південно-Західного і Південного фронтів. 6000 танків у Жукова проти 1000 німецьких і румунських. У Жукова — Т-34, КВ-1, Т-28. Танків таких класів Вермахт на той час не мав. У Жукова абсолютна перевага в авіації — не тільки кількісна, а і якісна. Звісна річ, вагома перевага в живій силі, в артилерії. А Чорноморський флот чого вартий! І при цьому — катастрофічна поразка, втрачено майже всі танки, половину авіації, прикордонну битву програно. Подібна ситуація і з так званими «переможними битвами» Жукова. Розстріли, трибунали, загороджувальні загони, штрафбати — ось за допомогою чого вмів «геніально» воювати «генерал М’ясо», як називали його німці. Усе це описано в мемуарній літературі «доби застою». Все це можна прочитати у відкритих джерелах.
А ще до закінчення війни, у 1944 р. Жуков і Берія під благословенням Сталіна підписали наказ про тотальну депортацію українців у Сибір. І перший ешелон уже відправили. Але потім справа застопорилась: чи то не вистачило такої кількості вільних ешелонів, чи то Сибіру, чи то вирішили «депортувати» на місці — на той світ голодомором, що значно простіше і дешевше.
В Україні за останні п’ять років на автошляхах загинуло 35 тисяч осіб. Не стояла осторонь цієї війни проти своїх громадян і місцева влада Костянтинівки. Хіба чергування двох-трьох працівників ДАІ на проспекті Ломоносова завелика плата за життя людей? Хто повинен цим перейматись? Звичайно, міський голова. Але на жаль, такого у нас немає. Є мер, а йому мабуть байдуже, що власники дорогих авто мчать проспектом, не беручи до уваги, нарешті встановлені знаки. Йому мабуть байдуже, що гуркотять вантажівки, руйнуючи асфальт. Якби ДАІ виконувала свої обов’язки, хіба була б можлива така відверта нахабність — 15 листопада серед білого дня два авто 057-74ЕА та 941-94ЕВ, ігноруючи правила і просто людські норми, попрямували через зелений газон на площі Перемоги. Залишаючи шматки бруду на чистих плитках площі, в’їхали до під’їзду палацу «Октябрь». Хіба співробітники ДАІ дозволили б зручно вмощуватись на газоні біля гуртожитку технікуму автівки 414-14ЕК, або прямувати тротуаром, розштовхуючи людей, іномарці 740-54ЕВ. Люди вже називають проспект Ломоносова «дорогою смерті».
В Івано-Франківській області серед назв населених пунктів, пам’ятників, пам’ятних знаків, вулиць, площ, проспектів не залишилось жодного, що був би пов’язаний, або присвячений подіям та діячам періоду 1917-1991 років. Ще 25.09.2002 р. «Провинция» надрукувала мою статтю «За якою адресою живуть українці?» В цій статті я запитував: «Не почути від манкуртів жодного незручного запитання на зразок: «Чи є українськими українські вулиці? Чи є українським наше сьогодення? Чи була українською наша недавня історія? Чи буде українським наше найближче майбутнє? Чи не випливають усі лиха нашого народу з того, що, прийнявши історично мудре і правильне рішення про підтримку незалежності, він за інерцією доручив цю незалежність її прихованим ворогам?»
Наш градоначальник спочатку був майже помаранчевим. Не зовсім, а так бліденько-помаранчевим. Він завжди встигав зручно вмоститись в тій партії, яка при владі. Але згодом вітер змінився, і отаман, враховуючи ситуацію, посинів — став голубим регіоналом. Пам’ятаєте оповідання «Хамелеон» А.П. Чехова: «Надень-ка, брат Елдырин, на меня пальто... Что-то ветром подуло...»
Голова Костянтинівської райдержадміністрації В.Беленець в «Урядовому кур’єрі» №118 від 6.07.2007 р. у статті «Обличчя влади» розповідає, що в Донецькій області складено 198 протоколів про корупцію. Ви про це у придворних газетах читали? Десь були оприлюднені імена хабарників? Ні! Вони своїх не видають. Він розповідає, що продовжують працювати на посадах службові особи, які визнані судами винними у порушенні законів. І таких 75 відсотків!!! В.Беленець пише: «Регулярно проводяться навчання, покликані запобігати корупційним діям!» Отакої! Правда, він вважає: «Але вочевидь, такого навчання замало». Я з ним згоден. Весь світ таких людей навчає не в просторих кабінетах, а у відомих місцях, де й повинен сидіти злодій, тобто за ґратами. Це навіть може зберегти їм життя. Наведу приклад. Якби Віктор Ющенко своєчасно виконав свою обіцянку «Бандити сидітимуть в тюрмах», то один із організаторів шабашу в Сєверодонецьку Кушнарьов парився би зараз на нарах живенький і здоровенький, бо звідти на полювання не відпускають. Сьорбав би тюремну баланду, родичі і співучасники носили би передачі, щоб не схуд в’язень, а біля тюрми ходили би найняті студенти з вимогою його звільнити.
Висока моральність, на мій погляд, додала би місцевій владі авторитету, адже місцевий голова — уособлює і персоніфікує обличчя влади. Одна із придворних газет, вистрибуючи із штанців від гордощів, повідомила радісну звістку, що нашого голову знову нагородили і присвоїли наступне звання генерал-отамана. Газета уперто називає голову мером, як в Росії. Точно так голову обласної держадміністрації ця газета величає губернатором, як в Росії. Цим гузнолизам здається, що це більш вагоміші посади, ніж прості, узаконені, із суто українськими назвами. Отже, скоро у Роженка нагород буде більше, ніж у Брєжнєва. Йому мабуть пора замовляти довший мундир, щоб усе вмістилось. Справжня патріотка Ліна Костенко у свій час відмовилась від ордена, якого того ж року було присуджено Борису Єльцину та Павлу Лазаренку. Вона пояснила: «Політичної біжутерії не ношу».
Народна Поетеса недавно висловила і своє бачення щодо української мови: «Народи не вмирають від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
Досі усі документи місцевої влади виходять російською мовою, і ті, хто нагородив місцевого голову, кваліфікує зневагу державної мови, як «укрепление украинской независимости». Дуже смішно. Це навіть суперечить Конституції і рішенню Конституційного суду: «Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом».
«Провинция» №43 від 24.10.07 повідомила: «Представитель архитектуры заявил, что в результате затопления подвалов канализационными стоками и водопроводной водой в городе сложилась критическая ситуация. Выявлена тенденция к «тотальному проседанию зданий». Дома стали давать трещины. Роженко був незадоволений: «Не надо так резво! Ведь вы настраиваете против себя водоканал».
Отже, про людей, які криком кричать і не можуть докричатись, мова не йде. Найголовніше, щоб водоканал не образився. Я знав таку сім’ю, де жінка хвойда, а чоловік знає та мовчить, бо боїться образити любу дружину. А може йому ліньки самому працювати?
Щодо автономного опалення місцева влада зробила майже неможливе. Порушуючи всі встановлені законодавством приписи, таки не дозволила багатьом людям встановити автономне опалення. Ця влада, взявши на озброєння помилкову надуману тезу про шкідливість індивідуального опалення, добралась до Кабміну і вмовила внести таку поправку, що встановлення автономного опалення стало практично неможливим.
Кабмін вніс до своєї постанови зміну, яка унеможливлює не тільки встановлення індивідуального опалення, а й навіть відключення!!! від «Тепломережі»: «Вiдключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у разі, коли технічна можливість такого відключення передбачена затвердженою органом місцевого самоврядування… схемою теплопостачання…»
Вони навіть не приховують, що все це робиться для спасіння «Тепломережі». І знову про інтереси мешканців не йдеться. Хто вони такі? За словами регіонала Кісельова, вони ніхто і «хвамілія» їх ніяка. Що ж врешті-решт сталось? Тепер кількість вільних, і незалежних від нав’язливого сервісу «Тепломережі» не буде зростати такими темпами, як у 2005 і на початку 2006 років. Тепер стратегічна програма, яка передбачала енергетичну незалежність України від Росії, майже заблокована. Бо справжня незалежність набувається не стільки від нарощування видобутку власних покладів газу і нафти, скільки від економії енергоресурсів. Крім того, комфорт — це коли температура, а отже і витрата газу залежить від власника помешкання, а не від «Тепломережі». Але неукраїнській владі це не болить. Їй мабуть вигідна залежність від російського газу. Отже орден за «укрепление украинской независимости» прийняв голова, як належне. Як і орден Жукова від Росії. Звісно, це його право. Можливо він довідався про Жукова із фальсифікованої комуністами історії.
А увесь світ давно знає, ким був цей Жуков. Не буду наводити історичні розвідки Віктора Суворова, бо комуністи вважають його зрадником. Наведу свідчення сучасного російського історика Бориса Соколова, котрий, посилаючись на архівні документи, оприлюднив їх у 2001 році:
«Все эти на первый взгляд вроде бы весомые аргументы разбиваются об один только документ, вышедший из-под пера Жукова в его бытность командующим Ленинградским фронтом. Это шифрограмма № 4976 от 28 сентября 1941 года: «Разъяснить всему личному составу, что все семьи сдавшихся врагу будут расстреляны и по возвращении из плена они также будут все расстреляны». Сталинский приказ № 270, вышедший месяцем раньше, был гораздо милосерднее. Семьи сдавшихся в плен красноармейцев он предписывал только лишать государственного пособия. Народный полководец в жестокости готов был превзойти самого диктатора. Так стоит ли ставить ему памятники? Ведь жуковский людоедский приказ предусматривал расстрел невинных женщин и детей, вплоть до грудных младенцев.
А уж с тем, что Жуков положил солдат больше, чем любой другой полководец в мире, не спорят, кажется, даже его апологеты. Тут и поражение Юго-Западного фронта в первые дни войны, и кровопролитные безуспешные атаки Западного фронта на Ржевско-Вяземский плацдарм в 1942 году, и Берлинская операция. Можно привести картину безумного штурма Зееловских высот в последние недели войны, запечатленную одним из уцелевших комбатов. Он пробовал возразить, что немецкая система огня не подавлена, и надо еще поработать артиллерии. Ему пригрозили расстрелом, если немедленно не поведет бойцов в атаку. После нескольких атак из 800 человек в строю осталось не более ста. Когда остатки батальона уже собирались отступить, дзот внезапно замолчал. Командир с немногими уцелевшими солдатами (офицеры были выбиты почти все) ворвался в дзот. Второй номер сопротивлялся, и его пристрелили. А первый номер уцелел: он сошел с ума, увидев перед собой такую гору трупов. Иначе Жуков воевать не умел.
Вспомним, что первый свой орден в Красной Армии Жуков получил за чисто карательную операцию — подавление крестьянского восстания на Тамбовщине в 1921 году. Тогда он командовал эскадроном. А последней, четвертой Золотой Звезды Героя Советского Союза маршал, уже в должности министра обороны, удостоился в декабре 1956 года за подавление антикоммунистического восстания венгерского народа. Наверное, символично, что свою карьеру Жуков начал и кончил как каратель».
З офіційної історіографії добре відомо, наприклад, що генерал армії Жуков наприкінці червня 1941 року координував дії Південно-Західного і Південного фронтів. 6000 танків у Жукова проти 1000 німецьких і румунських. У Жукова — Т-34, КВ-1, Т-28. Танків таких класів Вермахт на той час не мав. У Жукова абсолютна перевага в авіації — не тільки кількісна, а і якісна. Звісна річ, вагома перевага в живій силі, в артилерії. А Чорноморський флот чого вартий! І при цьому — катастрофічна поразка, втрачено майже всі танки, половину авіації, прикордонну битву програно. Подібна ситуація і з так званими «переможними битвами» Жукова. Розстріли, трибунали, загороджувальні загони, штрафбати — ось за допомогою чого вмів «геніально» воювати «генерал М’ясо», як називали його німці. Усе це описано в мемуарній літературі «доби застою». Все це можна прочитати у відкритих джерелах.
А ще до закінчення війни, у 1944 р. Жуков і Берія під благословенням Сталіна підписали наказ про тотальну депортацію українців у Сибір. І перший ешелон уже відправили. Але потім справа застопорилась: чи то не вистачило такої кількості вільних ешелонів, чи то Сибіру, чи то вирішили «депортувати» на місці — на той світ голодомором, що значно простіше і дешевше.
В Україні за останні п’ять років на автошляхах загинуло 35 тисяч осіб. Не стояла осторонь цієї війни проти своїх громадян і місцева влада Костянтинівки. Хіба чергування двох-трьох працівників ДАІ на проспекті Ломоносова завелика плата за життя людей? Хто повинен цим перейматись? Звичайно, міський голова. Але на жаль, такого у нас немає. Є мер, а йому мабуть байдуже, що власники дорогих авто мчать проспектом, не беручи до уваги, нарешті встановлені знаки. Йому мабуть байдуже, що гуркотять вантажівки, руйнуючи асфальт. Якби ДАІ виконувала свої обов’язки, хіба була б можлива така відверта нахабність — 15 листопада серед білого дня два авто 057-74ЕА та 941-94ЕВ, ігноруючи правила і просто людські норми, попрямували через зелений газон на площі Перемоги. Залишаючи шматки бруду на чистих плитках площі, в’їхали до під’їзду палацу «Октябрь». Хіба співробітники ДАІ дозволили б зручно вмощуватись на газоні біля гуртожитку технікуму автівки 414-14ЕК, або прямувати тротуаром, розштовхуючи людей, іномарці 740-54ЕВ. Люди вже називають проспект Ломоносова «дорогою смерті».
В Івано-Франківській області серед назв населених пунктів, пам’ятників, пам’ятних знаків, вулиць, площ, проспектів не залишилось жодного, що був би пов’язаний, або присвячений подіям та діячам періоду 1917-1991 років. Ще 25.09.2002 р. «Провинция» надрукувала мою статтю «За якою адресою живуть українці?» В цій статті я запитував: «Не почути від манкуртів жодного незручного запитання на зразок: «Чи є українськими українські вулиці? Чи є українським наше сьогодення? Чи була українською наша недавня історія? Чи буде українським наше найближче майбутнє? Чи не випливають усі лиха нашого народу з того, що, прийнявши історично мудре і правильне рішення про підтримку незалежності, він за інерцією доручив цю незалежність її прихованим ворогам?»
Наш градоначальник спочатку був майже помаранчевим. Не зовсім, а так бліденько-помаранчевим. Він завжди встигав зручно вмоститись в тій партії, яка при владі. Але згодом вітер змінився, і отаман, враховуючи ситуацію, посинів — став голубим регіоналом. Пам’ятаєте оповідання «Хамелеон» А.П. Чехова: «Надень-ка, брат Елдырин, на меня пальто... Что-то ветром подуло...»
ЯРОСЛАВ. [email protected]
ЯРОСЛАВ