Вийшла друком десята книга костянтинівського педагога і письменника Володимира Васильовича Ляшенка “Моя История Украины”. Автор її — постать для нашого міста непересічна. Все життя він пропрацював викладачем російської мови і літератури у школі. І вже тоді вирізнявся в учительському середовищі фаховістю, нестандартністю викладання матеріалу, вишуканою українською мовою. Ще за радянських часів видав першу книгу “Будни словесника” (1984 р.).
Але його письменницький талант розкрився тільки після виходу на пенсію. Ця ситуація типова для розвинутих країн Європи, де люди похилого віку ведуть активний спосіб життя: подорожують, займаються громадськими справами, отримують вищу освіту. Якість життя там достатньо висока, тому люди похилого віку (“покоління віагри”), юні роки яких співпали з сексуальною революцією 1960-х, змінили стандарти поведінки, притаманні тим, кому за 70. Вони не приховують свою сексуальність і продовжують активне статеве життя. Нова геронтореволюція знайшла відображення і в мистецтві, зокрема фільм “На дев’ятому небі” німця Андреаса Дрезена.
Тема любовна, тема відносин між чоловіком і жінкою стала головною у творчості нашого земляка. Наприкінці 1990-х, коли країна виживала у лещатах економічного занепаду, геронтореволюційний виступ у масштабі окремо взятого провінційного міста не знайшов сприйняття у багатьох людей толерантної і зваженої оцінки. Яке може бути кохання у дідугана? Льготне приниження у машрутці, праця на городі, допомога дітям і онукам, захист радянських чеснот від бендерців і петлюрців — ось звична роль костянтинівського пенсіонера. Отой самий “ідіотизм сільского життя”, притаманний провінційному світосприйняттю, не дав розуміння того, що наш земляк опинився на мейнстримі світового культурного зрушення. Не вважаю за потрібне заглиблюватись далі у приватне життя поважної людини, але радує, що пан Володимир не зламався, а почав випускати одну книгу за іншою. В цьому році йому виповнюється 83 роки. Торік він освоїв Інтернет, серед творчіх планів — дописати другу книгу свого фантастичного роману, видати кілька готових до друку рукописів.
Новий твір автора — це його бачення історії України. Творця треба судити по законам, які він сам над собою признає. Ляшенко не є фаховим істориком, тому я не буду вишукувати методологічні, текстологічні і т.д. вади. Ляшенко знайшов в собі сили присвятити два роки свого віку щоб викласти свої переконання, свою правду, свій образ України. Він не цурається публіцистичності, не вагається, коли дає оцінки подіям і постатям нашої історії. Свого часу, у 1991 році він з товаришами по Руху підіймав над Костянтинівкою жовто-синій державний прапор. Політичні уподобання його не зазнали змін. Він займає державницьку, патріотичну позицію, симпатії автора на боці пригноблених народних мас. Приємно, що серед історичного матеріалу, наведеного у книзі, є достатньо прикладів з історії нашого міста. Впевнений, що книга стане в нагоді всім, хто цікавиться історією.
Серед цікавого матеріалу, що наводить у своїй книзі автор, є один з моїх найулюбленіших історичних анекдотів (реальних, але лаконічних і смішних історій): “Перший мавзолей Леніна будували взимку, поспіхом. Під час будівлі пробили каналізаційну трубу. Зимою 1924 року стояли страшні морози, тому лише навесні, коли все розтало, мавзолей залило лайном. Цей випадок “комуністичного будівництва” прокоментував тоді патріарх Тихон: “По святому і єлей...”
І.Брєдіхін, викладач КПЛ.
