Українську письменницю Галину Гордасевич доля пов`язала з Донеччиною внаслідок трагічних подій воєнного і повоєнного лихоліття. Незалежний, у рамках системи, Донбас післясталінського періоду охоче приймав «вільнонайманців», звичайно, і тих, хто вийшов із таборів ГУЛАГу. Звідси, з тих таборів, – Галина, яка знайшла свою долю тут, на Донеччині, хоча і повернулася згодом на рідну Волинську землю.
Тернопільська земля здавна славилася релігійністю, сільський священик був не просто представником інтелігенції, а залишався сам-один адміністративно-правовою силою, котра могла впливати на навколишню ситуацію. Галина Гордасевич любила повторювати такий вислів, що справжній інтелігент повинен мати не один, а три дипломи про вищу освіту: свого діда, свого батька і власний. Десь так воно і сталося. Тільки свою, справжню, інтелігентську освіту їй довелося здобувати в інших «університетах».
Народилася 31 березня 1935 року у м. Крем’янцi на Тернопiльщинi в родинi священика Леоніда та його дружини Олени. Дитинство майбутньої письменниці не було щасливим через щоденні сімейні чвари, ініціатором яких була мати. Все своє дитинство Галина Гордасевич згадує як суцільну чорну незгоду, де їй добряче перепадало, особливо після народження сестрички. Тому більшу частину вільного часу дитина проводила у «шевченківських» бур`янах. Десь із цього моменту п’ятирічна Галина стала серйозно мучитись над питанням: «А може мої теперішні батьки – не мої? Може мої справжні люблячі батьки – якісь інші люди?». З дитинства вона звикла бути самотньою, згодом ця самотність стає її своєрідним авторським стилем, що відбився у кількох книжках її поезій і прози.
Переживши війну і німецьку окупацію 1941-1945 років, Галина влітку 1946 року стала свідком арешту батька, якого засудили на 10 років, сім’я опинилась без засобів для існування. Не зважаючи на все, Галина закінчила семирічну школу з похвальною грамотою, поступила в Острозьке педагогічне училище, наступного року перевелась до м. Костополя. Однак настали важкі часи: 13 березня 1952 р. Г. Гордасевич була заарештована після тривалого вистежування органами МГБ, вдруге заарештована 20 травня того ж року і засуджена до 10 років ув’язнення по ст. 54 Кримінального Кодексу УРСР з вироком «За написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Згодом були кількамісячні перебування під слідством у тюрмі м. Рівного, етапування до жіночої зони коло м. Чернігова, а в подальшому – покарання у зонах Одеси та Куйбишева (нині – Самара, Росія).
Усі жахи, пов’язані з арештом і перебуванням в ув’язненні, вона описала в автобіографічній повісті «Соло для дівочого голосу».
Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У зв`язку із беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні в`язні, тому дівчат, яким виповнилося 18 років, 29 квітня 1953 р. перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 р. перевели до Куйбишева, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Галині Гордасевич доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг). За Указом 1954 р. Г. Гордасевич як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну.
На волю вийшла 24 грудня 1954 р. Удома її ніхто не чекав – мати з сестрою поїхали в Сибір до батька. Що чекало дівчину з табірним минулим у радянському суспільстві, згуртованому навколо соціалістичного будівництва? Саме доля безликої трудівниці-чорнороба: Галина Гордасевич завербувалася за оргнабором у січні 1955 р., прибула на Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Жила спершу у м. Макіївці та шахтарському поселенні Ханжонковому, з 1962 р. – мешкала у м. Донецьку.
Навчалася у школі робітничої молоді. Вступила до Донецького індустріального інституту, потім – на театральне відділення культосвітнього училища. Працювала в Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в Ханжонковому, друкарем у Донецькій обласній друкарні.
У Донецьку Галина Гордасевич вийшла заміж. Але і в родинному житті вона залишалася самотньою, чоловік покинув її вагітною. Її перша дитина померла від дизентерії. У 1961 році, поза шлюбом, народився син – Богдан Гордасевич, нині відомий львівський поет Жорж Дикий.
У середині 1960-х Галина Гордасевич знову після юнацьких спроб почала писати вірші, трохи пізніше – прозу і критичні статті, стала членом літературного об`єднання „Обрій” при газеті «Комсомолец Донбасса», яким керував Йосип Курлат і з якого вийшли відомі письменники Василь Стус, Леонід Талалай, Василь Захарченко, Анатолій Гарматюк. Тоді ж познайомилася і подружилася з українськими дисидентками Аллою Горською та Надією Світличною. У 1965 році Галина вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М. Горького у Москві (закінчила 1971 р.). У цей час були спроби КДБ завербувати письменницю, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася.
Як наслідок, 1968 року у видавництві «Донбас» знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві «Молодь» знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію «затятій націоналістці і бандерівці»: до Спілки письменників України її прийняли лише в 1988 році.
У 1990-му році Галина Гордасевич переїхала з сином до Львова. З тих пір вийшло понад 30 її книг, серед яких «Степан Бандера – людина і міф» і «Нескорені берегині» – про українських жінок, політичних ув`язнених.
Не склалося особисте життя табірного в`язня Галини Гордасевич: у неї є свій варіант весільної пісні про Галю:
«Ой, повезли Галю темними лісами,
Прив`язали Галю до сосни косами...
А щоб слухала батька-матір,
Та не рвалась в широкий світ!
І стали біля неї сосни на варті,
І до ніг їй послався калиновий цвіт.
І виходили з гущавини сарни й лисиці,
Не насмілювались ближче підійти.
І тільки конвалія принесла росиці,
Щоб губи зволожила в час самоти».
Галина Гордасевич померла 11 березня 2001 р. у м. Львові, похована у м. Кременці на старовинному Монастирському цвинтарі.
Творчий дебют Галини Гордасевич відбувся 1966 р., коли вийшла друком її перша поетична збірка «Веселки на тротуарах». Книжку було визнано однією з найкращих за підсумками року серед українських видань, але час поетичних лаврів в умовах нової хвилі репресій тривав дуже недовго. Творчий доробок письменниці – чотири поетичні збірки та п`ять книжок прози вкупі з добірками критичних та публіцистичних статей – не є показником її справжнього потенціалу, але виразно ілюструє ситуацію, коли письменник змушений «писати в шухляду», правдами і неправдами вибиваючи друк власних творів.
Поезії Галини Гордасевич – це діалоги з сучасниками, гострі рефлексії з приводу реалій навколишньої дійсності. У більшості своїй це твори сповідального характеру, у яких без прикрас і зайвих метафор озвучені малоприємні прикмети часу і факти власного невтішного життєвого досвіду. Як гостро і болісно свідчать рядки поезії «Для мене «культ» – не абстрактне поняття…», жаль за загубленою молодістю, прикрість несправедливих звинувачень, коли доказом злочину ставили дівочі вірші про першу весну і перше кохання, не можуть змінити поетичне кредо героїні: «Найстрашніша із зрад – це себе зрадити».
Раз у раз ставить Галина Гордасевич питання «Хто ми?», нагадує, що без ідентифікації національної приналежності не може бути самодостатньої людської особистості, і рецепти для цього лишаються незмінними:
«То що ж ми чинити маємо?
Що нам тепер робити? –
Рабів у собі убиваймо!
Воскрешаймо мужність убиту!»
Часто у її віршах оживають постаті близьких за духом і творчістю людей. Тут і тверда постава та ясний погляд Алли Горської у вірші «Споконвічний вогонь», і величний сум над труною В`ячеслава Чорновола, до якого «приліпились не ті, ой не ті», і спогади, про подругу-єврейку Раю Розенберг, з якою переносила центнери бетону, спогади, що легко розв`язують національне питання:
«Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці».
Творчість Галини Гордасевич відображає невгамовні пошуки самореалізації знедоленої, але незламаної особистості, самотньої, але не одинокої у пошуках одвічних істин душі, мисткині, яка до кінця своїх днів не втратила можливості побачити у людині людину, відкинути фальш, лицемірство і фарисейство, а натомість наголосити на збереженні божественного начала у людині, милосердя як вищої духовної цінності. «Так, жiнка в свiт приходить для любовi!» – стверджує письменниця у своїй поезії «Історія жінки», власним прикладом свого життя вона доводила цю істину, щиро і безхитрісно намагаючись протистояти будь-яким проявам свавілля, жорстокості, цинічності і звичайної байдужості.
«Але якби усе почати знов?
Адже обiд щоденний – це любов!
Сорочка, чисто випрана, – любов!
І ночi, що не спала ти – любов!
І пiсня, що спiвала ти, – любов!
І квiти, що посiяла, – любов!
І очi правнукiв яснi – любов!
І Україна вся – одна любов!
Було б все так, якби почати знов.
Жiноча доля в свiтi – це любов».
Автопортрет, який у вигляді творчої самохарактеристики підготувала письменниця, вражає ліричними нюансами, поєднанням звукових і зорових вражень і легкістю мистецької фантазії. Він завершується грайливим візерунком, у якому відчутні нотки суму і самотності, адже справжній митець завжди залишається самотнім.
«У Жака Превера є вірш про те, як намалювати птицю. Детально описавши цей процес, поет радить підписувати свою картину лише після того, як птаха заспіває. Дивлюся на свій автопортрет і чую музику, яку слухає та, намальована. Але чи почують її інші люди? Того я не знаю. Але беру свій пензель (тобто кулькову ручку) і ставлю своє ім`я в нижньому правому кутку картини: Галина Гордасевич».
Сергій Несвіт.
