Є така відома притча. Про сліпців, які описують слона. Один, той, хто тримає слона за хвіст, каже, що він схожий на мотузку, другий незрячий тримає слона за хобот і каже, що він нагадує змію, а третій, той, хто тримає слона за ногу, — що він подібний до стовпа.
Так і з подіями нашого життя. Сварки і ворожнеча можуть виникнути просто на голому місті, через помилку, непорозуміння, через власну сліпоту. Розібратись, що там насправді сталося, часто надзвичайно складно за великою кількістю гіпотез. В історії навіть є таке методологічне запобігання: «Бреше, як очевидець».
Такою необов’язковою сваркою-непорозумінням відзначився візит до нашого міста українського поета Олега Короташа. Візит був організований українською громадою міста Костянтинівки по принципу «свої по своє до своїх».
Приміщення для зустрічі надала міська бібліотека ім. Горького. Треба відзначити її гостинність. Вона організувала поетичну зустріч на високому рівні. Були присутні школярі, місцеві поети і шанувальники поетичного слова.
От тільки ведучий і організатор зустрічі, український громадський актівіст Володимир Бєрєзін, одразу після її початку мусив поїхати по невідкладних справах. Зустріч залишилася без модулятора.
Місцева поетка Світлана Турчина, з найкращих побажань, перебрала на себе роль ведучої і, навіть, тлумача поетичних текстів поета Короташа. Її російськомовні спічі, на заході, де люди сподівалися почути свою «калинову», викликали невдоволення серед присутніх місцевих українських активістів. У жвавій дискусії Світлана Турчина отримала навіть обвинувачення в «россійському імперіалізмові».
Найкумеднішим було те, що про гостя костянтинівські пошановувачі поезії зовсім забули!
А все від відсутності модератора… Наука на майбутнє.
Приємно, що все частіше в Костянтинівку заглядають українські поети і музиканти. То хто ж такий Олег Короташ?
Родом з Закарпаття, довго жив у Києві, з приязнню ставиться до Донецька…
Належить до покоління дев’яностиків.
«Коли помре останній дев’яностик.
у цій країні не залишиться поетів».
Серйозна поетична футурологія… На запитання: «Що він може сказати про сучасну українську поезію?», — поет відповів, що крім декількох поетичних імен, він її не знає… Звідки виник тоді такий невтішний для нашого «красного письма» футурологічний прогноз?
Поетична критика відносить Олега до «метафізичного» напряму в українській поезії. Поруч з ним інших «метафізиків» ці добродії не помічають. А як бути з тим же Дімою Білько з Дружківки і його збіркою 2007 року «Ностальгія за Вавілоном (Інтроверсивні цитування)»?
Та і поетичне визначення метафізики у пана Олега мене, наприклад, здивувало:
«Бо метафізика — це коли із грецьких амфор
зішкрібати не культуру, а намул і мушлі».
Не нагадує ахматовське: «Коли б ви знали із сміття якого…»?
Метафізика - це в перекладі «невидимий світ, який стоїть за видимим».
Для метафізика поет занадто занурений у свою чуттєвість, тілесність, любовні негаразди. В історії поезії є приклади, коли поети, як грек Кавафіс, свою чуттєвість стилізували під давньогрецьку історичну оповідку, але ж тут річ у виконанні…
Не вистачає О. Короташу простоти. Прозора, не переплавлена чутливість занадто перегружена образністю.
І на найпростіші запитання поет на зустрічі відповідав занадто переускладненими спічами, які до того ж часто були «не від світу цього». Не бачу нічого поганого, що Олег вийшов з «плаща Бродського». Його поезія переобтяжена інтонаціями, темами, структурами Йосипа Бродського. То чого ж зрікатися того, що видно неозброєним оком?
Перший метафізик, Платон, колись сам в молоді роки починав з поезії. Але в зрілих літах визнав її шкідливою для державного спокою. Він помістив її поруч з позорними мистецтвами, або негідними уміннями, які тільки шкодять тілу (кулінарія і косметика) і душі.
То може він був і правий.
І.Брєдіхін, викладач історії КПЛ.
