Насправді Новий рік починається не тільки 1 січня, а ще і 1 вересня. Діти йдуть в школу, сезон відпусток закінчується, а в гості до нашого міста приїхала знана київська письменниця Марина Гримич. Це її другий візит до Костянтинівки. У 2016 році вона вже зустрічалася зі своїми костянтинівськими читачами. Судячи з усього, письменниця, та на додачу до цього, ще і вчений-етнограф та антрополог, робить вдалий промоушен для свого нового роману “Клавка” (Київ: Нора-Друк, 2019).
Гримич народилася 4 квітня 1961 року у місті Києві в інтелігентній родині письменника та професора. Закінчила слов’янське відділення філологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка (вчилася на перекладача південнослов’янських мов). Розпочала свою літературну діяльність як перекладач з сербської, словенської, хорватської та македонської на українську. Проте пізніше захопилася етнологією і антропологією, об’їздила в експедиціях всю Україну, захистила дисертацію. З 2001 очолює кафедру етнології в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Доктор історичних наук, кандидат філологічних наук. У науковій роботі починала як фольклорист, однак поступово коло її інтересів перемістилося в споріднену галузь – етнографію та етнологію. Являється головним редактором видавництва "Дуліби". Одружена з Ігорем Осташом, котрий є на даний момент Послом України в Сирії; виховують дочку і сина.Її творчий доробок складає 20 лише романів, а ще є переклади, наукові праці. Все надруковано в київських видавництвах. Це примушує поважати автора.
Дія останнього роману “Клавка” відбувається у Спілці письменників України і в київському письменницькому будинку «РОЛІТ» у 1947 році, у рік, коли відбувся сумнозвісний Пленум, відомий в історії через черговий розгром української літератури, зокрема травлі Максима Рильського та Юрія Яновського.
Але мало хто знає, що розправою над цими двома класиками української літератури справа не обмежилася: українських літераторів – колег по перу, сусідів по дому і по дачах, товаришів по роботі і часто навіть однодумців – за хитромудрою схемою ЦК нацькували один на одного, користуючись їхніми амбіціями і «гріхами молодості», поставивши їх перед вибором: моральні принципи або виживання. Учасники подій по-різному вийшли з нелегкої етичної ситуації – хто з високо піднятою головою і посмішкою на устах, а хто в ганьбі і досмертних докорах сумління.
Клавка – секретарка Спілки письменників за родом своєї професії знає про письменників геть усе, а драматичні події відбуваються на її очах.
Паралельно в її досить одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника – між відповідальним працівником ЦК і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
У 1988 році вийшов знаменитий сатиричний роман Володимира Войновича “Шапка” про склочну підкладку московського літературного бомонду. “Клавка” — це розповідь про літературний бомонд український. Московські літератори билися за шапки, а київські за квартири.
Творчий метод авторки цілком традиційний, він походить ще з часів великих англійців ХVIII сторіччя, того ж Дефо. Нитку, на яку вона нанизує події сюжету, задає реальна історія нашої літератури сталінських часів, а особливу цінність роману надає обізнаність авторки у справжніх подіях того часу. Персонажі роману — це класики української літератури — Малишко, Яновський, Рильський та інші. Тому Марина Гримич вкладає у їх вуста їх же справжні слова, запозичені з архівних документів, приватного листування та інших до часу недоступних матеріалів.
Ось невеличкий уривок з роману:
“Клавдіє Дмитрівно, бачу, вам нічим зайнятися? – заскочив її зненацька Яків Васильович і показав на купку маленьких клаптиків паперу.
Клавка безтурботно розсміялася і заходилася підшивати в «розшитий» учора архів стенограму зборів, яку носила до ЦК.
Вона прискіпливо оглянула приймальню: треба над нею попрацювати. Сюди так і просяться кілька вазончиків з «огоньком» і різдвяником, а також годинник на стіну, щоб голосно цокав, як у приймальні Бакланова.
Вона мимоволі глянула на телефон. (...)
— Клавдіє Дмитрівно, Клавдіє Дмитрівно!
Клавка здригнулася. Над нею стояв Сіробаба.
— А-а-а, Павле Миновичу! Доброго ранку!
— Що там чувати? – підморгнув він по-змовницькому і показав кивком голови на двері до кабінету Корнійчука.
— Не знаю, — стенула плечами Клавка. – У нього робоча нарада. Протокол не ведеться. Їм зайві вуха не потрібні.
— Клавдіє Дмитрівно, голубонько! Чи не знаєте, бува, кого збираються критикувати на Пленумі?
— Ну, Павле Миновичу, ви таке питаєте… – замахала руками Клавка.
— Я неправильно висловився. Мене інші не цікавлять. Я питаю лише про себе. До чого мені готуватися?
— Павле Миновичу, я нічого не знаю, а якби й знала, то вам би не сказала.
«А Баратинському проговорилася!» – дорікнула вона сама собі.
Насправді у доповіді Олександра Євдокимовича був іще один пасажик, де можливо, мався на увазі Сіробаба, але, як часто буває у Корнійчука, без називання імен: «Я, товариші, хочу згадати, як певною, невеликою частиною наших письменників у штики був прийнятий мій виступ на з’їзді КП(б)У перед війною, коли я різко виступав і критикував тих письменників, які захоплюються солом’яною стріхою і не бачать нового життя, які описують нову людину на селі – колгоспника – так само, як описували селян у дев’ятнадцятому віці!» Але хіба це критика?
Це просто укус комара в порівнянні з тим, що чекає на Довженка! Бідний Олександр Петрович! Але як же тут не покритикувати Олександрові Євдокимовичу, коли сам Сталін читав сценарій Довженка і гнівно його засудив.
— Клавдіє Дмитрівно, ну признайтеся, а я вам за це – медку з нашої пасіки, з вінницької…”
Тим, хто хоче знати нашу справжню історію, таку літературу читати обов'язково. Роман Марини Гримич — якісний продукт. На жаль у міській бібліотеці на зустрічі з письменницею були лише літні люди, а ось учнівська молодь була майже відсутня. Я побачив, на жаль, лише одну дівчинку. І у присутніх відбувся цікавий діалог з письменницею.
То ж 1 вересня учні приходять до школи. І там вони зустрічаються з носіями, як сказали б брати Стругацькі, прогресорства: до їх рук потрапляють діти, а оці літні тітки починають сіяти “вічне, гуманістичне, розумне” і т.д і т.п.
От тільки діти слухають примусово, а як тільки випадає така можливість, то достають свої гаджети та порівнюють між собою свою “крутизну” за батьківські гроші та продовжують свої нескінченні електронні ігри.
То ж маємо типову ситуацію. Група “Воскресение”: “Слышу голоса, что вечно правы, И пугаюсь этой правоты”. Хор педагогів: “Що за діти виростають?” Вони рекомендують батькам обмежувати користування комп'ютерами для дітей.
Знайдіть в інтернеті та прочитайте біографію Ілона Маска. Західні філософи обговорюють проблеми сучасного світу. Вони вважають, що десь через 50 років прогрес комп'ютерних технологій досягне такого рівня, що стане можливим створювати такий софт, що ілюзорна реальність там не відрізнятиметься від реального світу за вікном кімнати. Комп'ютерна гра не буде відрізнятися від реальності. Пам'ятаєте фільм “Матриця”?
У 2010 році Ілон Маск виклав своє світосприйняття.: “Лише один шанс з мільйона, що ми живемо не в матриці”.
Нісенітниці?
Саме такими нісенітницями займалася аналітична філософія у ХХ сторіччі. Мало хто розумів цих чудиків. Але коли для спілкування з першими комп'ютерами виявилася потреба у створенні штучних мов, то виявилося, що саме цим і займається оця філософія. Ці чудики проклали магістральний шлях людської цивілізації.
В СРСР тоді розгорнулася запекла компанія проти буржуазної лженауки кібернетики.
В наш час приватні космічні кораблі Маска “бороздять простори” космосу.
Та філософія, якої він дотримується, вважає, що всесвіт побудований за законами комп'ютерної гри. Сучасна філософія намагається осмислити парадокси квантової теорії. Ще у 1920-х роках Нільс Бор сказав: “Хто не шокований квантовою теорією, той її не зрозумів”.
Ось, наприклад, класичний експеримент з двома щілинами. Якщо ми помістимо перешкоду з щілиною на шляху джерела часток (наприклад, фотонів), а за ним поставимо екран, то на екрані ми побачимо смужку. Логічно. Але якщо ми зробимо в перешкоді дві щілини, то на екрані ми побачимо не дві смужки, а картину інтерференції. Частки, проходячи крізь щілини, починають поводитися, як хвилі, і інтерферують один з одним.
Щоб виключити можливість того, що частки на льоту стикаються одна з одною і тому не малюють на нашому екрані дві чіткі смуги, можна випускати їх поодинці. І все одно, через якийсь час на екрані намалюється інтерференційна картина. Частки чарівним чином інтерферують самі з собою! Це вже набагато менш логічно. Виходить, що частка проходить відразу через дві щілини — інакше, як вона зможе інтерферувати?
А далі — ще цікавіше. Якщо ми спробуємо зрозуміти, через яку щілину проходить частка, то при спробі встановити цей факт частки миттєво починають поводитися, як частки і перестають інтерферувати самі з собою. Тобто, частки практично "відчувають" наявність детектора у щілині. Причому, інтерференція виходить не лише з фотонами або електронами, а навіть з досить великими за квантовими мірками частками. І це лише початок квантових парадоксів.
Як це не парадоксально прозвучить, дитина, яка занурена у світ комп'ютерних ігор саме таким парадоксальним чином занурюється у сучасну науку та майбутній світ.
Колись Ленін сказав: “Хай мерці таскають своїх мерців. Таскать їм не перетаскать”. А діти кращі за нас.
Читайте “Клавку” — цікаве чтиво.
І.Бредіхін
