Ніхто не знає, звідки і як виникають у краю Донеччини і Луганщини українські поети. Мало хто вірить у їх існування в принципі. Звичайно, порівняно недовга в межах сучасної України історія заселення і побутування Донецького краю провокує на висновки, що ніяких українських письменників тут зроду-віку не бачили. Але, оглядаючись на геніального і нестримного у своїй любові до териконів і шахт, цвітучих акацій, до рідного „Лисичого над Дінцем” Володимира Сосюру, згадуючи неймовірного у своїй нізвідки взятій європейськості Василя Стуса, бувши свідками молодого українського прориву 1990-2000-х років, практично не знаємо нічого про сьогоднішнього Майстра поезії, який дивним чином поєднує традиційні українські мотиви з новітніми тенденціями світової, загалом європейської, літератури.
Мова йде про Василя Голобородька, лауреата найпрестижнішої літературної премії України – Національної (імені Т. Шевченка), якого більшість українців не читали (бо не купиш) і не читатимуть (бо не знають).
Народився письменник у селі Адріанополі Перевальського району Луганщини 7 квітня 1945 року. Вчився в україномовній сільській школі-семирічці, два роки довелося пішки походити за 7 кілометрів „на посьолок” у російськомовну школу, згодом закінчив середню школу-інтернат (1963) у передмісті Лисичанська, селі Верхньому, де колись жив Володимир Сосюра. 1964 року вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету, але з другого курсу змушений був відрахуватися після того, як почалися репресії молодої творчої інтелігенції Києва, серед якої було чимало друзів Василя Голобородька.
Після невдалої спроби з Київським театральним інститутом, куди потрапив за протекцією С. Параджанова, повернувся на Донбас: 1965 року став студентом Донецького педагогічного інституту (нині – Донецький національний університет, який перебуває у Вінниці через усім відомі обставини зони АТО), звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії, несумісні зі званням радянського студента», виключений з комсомолу. Для радянської системи «вирок» був зрозумілим, адже Василю Голобородьку інкримінувалося розповсюдження у Донецькому університеті серед студентів роботи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967 р.
Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в Москві, але попри те, що він успішно пройшов творчий конкурс, В. Голобородька не допустили до вступних іспитів. Два роки прослужив у будівельних загонах на Далекому Сході.
Наш час – не для ідилічних поезій, не для солов’їних співів про калиновий рай, про дівчиноньку з козаченьком біля криниці, про тумани над ярами і про холодну воду Черемоша, справжній поет живе іншими, ще не використаними матеріями.
На творчість поета вплинула вимушена духовна ізоляція, у якій він перебував практично увесь свій зрілий вік. З одного боку, фактором творчої самотності було небажання російськомовного оточення приймати його активне українство, адже, як згадував В. Голобородько в одному з інтерв’ю, навіть у рідному Адріанополі його називали «бандерою». Шалена русифікаторська політика, яка проводилася радянською владою у повоєнні часи, швидко давала свої плоди: українська мова, звична у більшості сіл Донеччини, зникала як факт не тільки через заселення краю російськими переселенцями, але й через пасивне і байдуже ставлення українців до збереження власної ідентичності і прийняття свого «хохляцького» статусу як даності. Про українську мову ж у міському пролетарському середовищі годі було й говорити. У місті навіть прибульці із західних регіонів України швидко асимілювалися у російськомовному загалі, марно сподіваючись позбутися свого селянського походження ціною зречення рідної мови. Той же, хто не бажав коритися таким обставинам, на фоні загальної маси ставав «чужим серед своїх», викликаючи якщо не гнів і обурення, то, принаймні, холодне неприйняття і зверхнє здивування.
Іншою причиною ізоляції стало фактичне усунення поета від літературного процесу шляхом заборони друку його творів після того, як він відмовився від співпраці з КДБ. Перша книжка поета («Летюче віконце»), вже набрана і підготовлена до друку, була заборонена. А коли її публікація сталася у зарубіжному Балтиморі (США) 1970 р. у видавництві «Смолоскип», В. Голобородько автоматично перетворився на ворога радянської системи за звичним для цієї системи принципом: хто не з нами, той проти нас.
Довгий час поет мешкав у рідному селі, працюючи лісогоном у шахті чи електриком у радгоспі, займаючись нехитрими справами звичайного селянина, у той час як на Заході активно пропагувалися і перекладалися його твори. Після смерті дружини Юлії від саркоми 1996 року і старшого сина Павла, який розбився на мотоциклі 1998 року, самотність Василя Голобородька окреслилася ще більше. Він переїхав із села до Луганська, де мешкав разом з меншим сином Євгеном у колишньому гуртожитку для хіміків, а з початком лиховісних подій зони АТО перебрався до Києва, зараз перебивається в Будинку творчості в Ірпені.
В Україні Василь Голобородько, не рахуючи кількох юнацьких публікацій у радянській пресі, прийшов до читача аж 1988 р., коли була видана його збірка «Зелен день», відзначена премією імені Василя Симоненка для молодих дебютантів у поезії. З 1969 до 1986 років його твори не друкувалися. Зате його творчий прорив не лишився непоміченим. Того ж 1988 р. поета приймають до Спілки письменників, він бере участь у творчих фестивалях, зокрема у міжнародному фестивалі в Торонто (Канада) у жовтні 1991 р. протягом кількох років з’являються книжки поезій «Ікар на метеликових крилах» (1990) і «Калина об Різдві» (1992). Саме за них його було відзначено Шевченківською премією 1994 року. Згодом поет продовжив свої творчі пошуки не тільки в царині так званого білого вірша, чи верлібра, але й у дитячій літературі (збірка «Віршів повна рукавичка» (2010)), і в науковій сфері як глибокий і вдумливий дослідник української фольклорної спадщини (розвідка «Міфопоетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках» (2002), цього року поет нарешті здобув ступінь магістра, завершивши вищу освіту).
Про творчий метод Василя Голобородька добре сказала Михайлина Коцюбинська, відзначаючи «геніальну дитячу наївність» поета. Не тому, що він пише вірші для дітей, а тому, що його творчість може бути так само легко сприйнята дітьми, як і дорослими. Фольклорні мотиви легко поєднуються у ній з реаліями сучасності, а буденні речі чи роздуми над сучасними подіями легко трансформуються у прадавні українські образи. Уся українська історія оживає у білому вірші В. Голобородька «Що читати», коли він, переосмислюючи традиційні образи колискової пісні, робить безжальний висновок: «Ніхто із наших національних героїв, в усій нашій історії, у свої прагненнях здобути волю України, не дійшов до звершення своїх змагань…», але це також і є заповітом синові – здобути волю України всупереч трагічному історичному досвіду. Особливо актуально це сьогодні, у гірких реаліях ще одного втраченого раю – мирної України, мрії про повернення до рідної домівки і спокійної творчої праці на користь людей, на користь своєї нації, на користь незалежної української держави. Справжня, неказкова Україна оживає у поезії поета-казкознавця В. Голобородька, але наче вічно жива казка вражає своїм чудовим світом зі смаком дитинства:
«На тюльпанних із сонцем буграх,
де похнюпились білі клени,
чути, як в далину дітвора
шелестить, як листочки зелені»
(З поезії «Весна»).
Сергій Несвіт.
