Коли Україна вступила у 1997 р. до Ради Європи, вона прийняла на себе зобов’язання, згідно із статтею №1 Протоколу конвенції, держава не має права вилучати власність у своїх громадян. Гроші, що заморожені на вкладах громадян, належать цим громадянам і вилученню не підлягають. Відповідачем є держава Україна, згідно із ст. 3 Конституції України. 13.03.1992 р. прем’єри країн СНД у Москві домовились, що кожна країна повертатиме вклади самостійно. Тобто, вони подарували Росії гроші своїх громадян?
Голова правління Ощадбанка А. Гулей в газеті «Экономические известия» 11.05.2007 повідомив: «Чтобы приватизировать Ощадбанк, сначала нужно решить вопрос с компенсациями гражданам вкладов Сбербанка СССР в сумме 123 млрд. грн. Что делать с этими обязательствами, сейчас никто четко и внятно ответить не может».
Можливо, приватизують. Знайдуть інструмент. Чинна практика повернення по 500 млн. грн. в останні роки не вирішує проблеми, бо за такими темпами повернення боргу триватиме 246 років. Утім, це проблема вкладників, а не майбутніх хазяїв Ощадбанку.
У свій час Голова НБУ В. Стельмах зробив таку цікаву заяву: “Держава вже компенсувала вклади в Ощадбанку СРСР, що знецінились, низькими цінами на хліб та електрику у перші роки незалежності України”. Отакої!
Заспокойтесь власники ощадних книжок. Ваші гроші не зникли. Подивіться на палаци, в яких зручно розмістились спадкоємці Ощадбанку СРСР. Почитайте в їх щорічних балансах рядок ”Усього активів”, і ви все зрозумієте. Ваші гроші можна навіть помацати, торкнувшись цих палаців. Тільки не можна їх забрати. Пам’ятаєте, як у “Дванадцяти стільцях” Кіса Вороб’янінов після болісних пошуків нарешті знаходить скарб своєї тещі у вигляді клубу? Спитайте у тих, хто, позичивши у Сірка очі, обіцяв вам повернення грошей одразу після обрання. Вони точно знають, що гроші не зникли. Ці кошти працювали. Були збудовані гіганти промисловості, котрі непомітно перейшли у власність слуг народу. Тільки прибутку від роботи приватизованих підприємств вистачило б на повну компенсацію заощаджень.
Законом України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» 21 листопада 1996 року № 537/96-ВР встановлено: “На підставі цього Закону встановлюються зобов’язання держави перед громадянами України, які внаслідок знецінення втратили грошові заощадження, поміщені в період до 2 січня 1992 року в установи Ощадного банку СРСР… Держава зобов’язується забезпечити збереження та відновлення реальної вартості заощаджень громадян і гарантує їх компенсацію у встановленому порядку. Встановити, що заощадження громадян відновлюються у співвідношенні 1 карбованець заощаджень на 1,05 гривні за станом на 1 жовтня 1996 року. Подальша компенсаційна індексація заощаджень громадян здійснюється при видачі вкладів, страхових внесків, погашенні цінних паперів відповідно до індексу інфляції. Компенсація проводиться і гарантується державою в сумі, яка на 1 жовтня 1996 року становить 131,96 млрд. гривень”.
Проте, якщо хтось отримає спадок — гроші на ощадній книжці і оформить його через нотаріуса, то податкова інспекція, згідно з нашим справедливим законом «Про податок з доходів фізичних осіб», який прийняли не менш справедливі депутати, вимагатиме сплатити 5 відсотків від суми. Отже, відріж, дядько, державі шматок шкури невбитого ведмедя, а не відріжеш — платитимеш штраф.
Коли люди, вичерпавши можливість одержати свої вклади звернулись до Європейського суду, офіційному Києву вдалося довести, що вклади громадян, за часів СРСР, і ті кошти, що фігурують на компенсаційних рахунках, — це зовсім різні речі. І, маючи права на перші, громадяни абсолютно безправні щодо других. Уряд переміг, незважаючи на те, що аргументація самих вкладників була чітка й логічна: люди не можуть отримати у банку свої вклади, тоді як банк, згідно з договором між ним та вкладником, зобов’язаний повернути їх за першою вимогою. Держава є гарантом зобов’язань банку і відповідальною за долю вкладів, проте в односторонньому порядку обмежила права вкладників як сторони договору. Відтак вкладники потерпіли від невиправданого втручання в здійснення їхнього права на недоторканність майна, що гарантується статтею 1 протоколом 1 Європейської конвенції з прав людини.
В рішенні Суду позиція української влади виглядає так: «Уряд підкреслює, що навіть попри те, що ці вклади зазнали значного знецінення, вони ніколи не піддавалися експропріації чи арешту, і не існує жодних перешкод для того, щоб заявники могли їх забрати в будь-який час з урахуванням відсотків. Це право гарантоване їм як відповідними положеннями старого закону про банківську діяльність, так і нинішнім положенням. З іншого боку, заявники не мають жодних прав власності на активи компенсаційного рахунку, які щорічно виплачуються державою в залежності від можливостей державного бюджету». Тобто виходить: те, що людина вклала до 1992 року, є її майном, і вона може піти зі старою ощадкнижкою в банк і все це забрати, а компенсаційні рахунки — це, власне, бюджетні гроші, такий собі жест доброї волі з боку української держави.
Справді, Європейський суд пояснив: Людина приходить у банк, здає гроші до каси, отримує ордер і запис у книжці, що підтверджує: на її рахунку з’явилися такі-то гроші. Саме такі ощадні книжки мали вкладники Ощадбанку СРСР, гроші на тих рахунках справді були і залишаються їхньою власністю. Але потім відбулася заміна радянських карбованців на купоно-карбованці, була страшенна інфляція... Врешті, після грошової реформи купоно-карбованці на рахунках були переведені в гривні за затвердженим тоді курсом, але, в результаті знецінення за часів купонокарбованців, ті тисячі, що були на книжках за радянських часів, перетворилися на копійки. Отож вийшло: на тих рахунках тепер по 40, 70, 90 копійок. Кожен справді може піти це забрати, ніхто не заважає. Проте у листопаді 1996 року Верховною Радою було прийнято закон № 537/99 «Про гарантії держави щодо відшкодування вкладів українських громадян». І вклади, які мали громадяни за станом на 1 січня 1992 року, були проіндексовані у співвідношенні 1 карбованець до 1,05 гривні. Суть цього закону, якщо сказати вустами держави, така: я готова добровільно компенсувати вклади і віддати ці кошти громадянам, але в тому порядку, який сама визначу. Тобто, компенсаційні книжки не дають громадянам право власності — вони дають лише право на отримання цих коштів за певних умов.
Європейський Суд констатує, що скарга заявників стосується двох типів коштів, на які вони претендують: з одного боку, власне заощаджень, тобто коштів, які були фактично покладені заявниками в банк, незалежно від їхньої реальної вартості, і з другого боку — бюджетних коштів, що їх виплачує держава в порядку індексування згаданих вкладів відповідно до закону... Суд констатує при цьому, що основним предметом заяв є можливість одержання проіндексованих коштів. Щодо початкових вкладів заявників, Суд вважає, що вони незаперечно становлять «майно», яке належить їм. З цього приводу Суд зазначає: не заперечується, що заявники можуть забрати ці кошти разом з відповідними процентами, якщо забажають. Суд вважає, що заявники не можуть вимагати кваліфікувати їх як «потерпілих» згідно зі статтею 34 Конвенції.
Проте рішенням Європейського суду були вельми здивовані й самі українські урядовці. Рішення Європейського суду ухвалене одностайно, серед суддів був і представник України Володимир Буткевич, і це практично зводить нанівець шанси решти вкладників колишнього Ощадбанку, які подаватимуть до Страсбурга відповідні заяви.
Передусім визначимо, чи є суми вкладів Ощадбанку СРСР внутрішнім державним боргом України? Адже з юридичної точки зору держава може взагалі відмовитися виплачувати ці гроші, оскільки український парламент не ратифікував угоду, підписану 13 березня 1992 року у Москві, за якою кожна з країн СНД сама вирішує проблеми з вкладами населення в Ощадбанку. Якщо держава офіційно не визнає цю суму державним внутрішнім боргом, то цей борг залишатиметься «суто моральним».
Тим часом у Росії законом «Про відновлення і захист заощаджень громадян Російської Федерації» № 73-ФЗ від 10 травня 1995 року гроші, вкладені в Ощадбанк до 20 червня 1991 року, офіційно визнано державним боргом, і ухвалено п’ять законів, які повною мірою відновили майнові права власників заощаджень, зроблених за радянських часів. Правда, механізму переведення боргових зобов’язань у реальні гроші немає, але важливо, що держава визнала свій борг і виявила готовність його повернути.
Звичайно, ідеального вирішення проблеми знецінених заощаджень немає. Тоді, після «параду суверенітетів» союзних республік, усі до копійки багатомільярдні заощадження були стягнуті в Москву, у центральний Держбанк. Їх повинні були повернути до кінця 1991 року. Але в Біловезькій Пущі про це навіть не подумали. Було не до того. Потрібно було терміново їхати на полювання, бо кабани втомились чекати мисливців. Ділити загальну спадщину СРСР кинулися пізніше, коли усе згоріло в страшній інфляції. Тепер можна про це кричати у свинячий слід.
«Урядовий кур’єр» №118 від 06.07.07 р. повідомляє: “За даними Рахункової палати зобов’язання із знецінених заощаджень населення (131,96 млрд. грн.) за останні десять років скоротилися лише на 3% і на початок 2007 року становили 127,9 млрд. грн”.
І все ж таки, гроші, про які ми сьогодні говоримо, — це борг, який влада не повернула народу. Не має значення, яка це влада — колишня чи теперішня. Це — влада, яку ми обираємо.
Голова правління Ощадбанка А. Гулей в газеті «Экономические известия» 11.05.2007 повідомив: «Чтобы приватизировать Ощадбанк, сначала нужно решить вопрос с компенсациями гражданам вкладов Сбербанка СССР в сумме 123 млрд. грн. Что делать с этими обязательствами, сейчас никто четко и внятно ответить не может».
Можливо, приватизують. Знайдуть інструмент. Чинна практика повернення по 500 млн. грн. в останні роки не вирішує проблеми, бо за такими темпами повернення боргу триватиме 246 років. Утім, це проблема вкладників, а не майбутніх хазяїв Ощадбанку.
У свій час Голова НБУ В. Стельмах зробив таку цікаву заяву: “Держава вже компенсувала вклади в Ощадбанку СРСР, що знецінились, низькими цінами на хліб та електрику у перші роки незалежності України”. Отакої!
Заспокойтесь власники ощадних книжок. Ваші гроші не зникли. Подивіться на палаци, в яких зручно розмістились спадкоємці Ощадбанку СРСР. Почитайте в їх щорічних балансах рядок ”Усього активів”, і ви все зрозумієте. Ваші гроші можна навіть помацати, торкнувшись цих палаців. Тільки не можна їх забрати. Пам’ятаєте, як у “Дванадцяти стільцях” Кіса Вороб’янінов після болісних пошуків нарешті знаходить скарб своєї тещі у вигляді клубу? Спитайте у тих, хто, позичивши у Сірка очі, обіцяв вам повернення грошей одразу після обрання. Вони точно знають, що гроші не зникли. Ці кошти працювали. Були збудовані гіганти промисловості, котрі непомітно перейшли у власність слуг народу. Тільки прибутку від роботи приватизованих підприємств вистачило б на повну компенсацію заощаджень.
Законом України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» 21 листопада 1996 року № 537/96-ВР встановлено: “На підставі цього Закону встановлюються зобов’язання держави перед громадянами України, які внаслідок знецінення втратили грошові заощадження, поміщені в період до 2 січня 1992 року в установи Ощадного банку СРСР… Держава зобов’язується забезпечити збереження та відновлення реальної вартості заощаджень громадян і гарантує їх компенсацію у встановленому порядку. Встановити, що заощадження громадян відновлюються у співвідношенні 1 карбованець заощаджень на 1,05 гривні за станом на 1 жовтня 1996 року. Подальша компенсаційна індексація заощаджень громадян здійснюється при видачі вкладів, страхових внесків, погашенні цінних паперів відповідно до індексу інфляції. Компенсація проводиться і гарантується державою в сумі, яка на 1 жовтня 1996 року становить 131,96 млрд. гривень”.
Проте, якщо хтось отримає спадок — гроші на ощадній книжці і оформить його через нотаріуса, то податкова інспекція, згідно з нашим справедливим законом «Про податок з доходів фізичних осіб», який прийняли не менш справедливі депутати, вимагатиме сплатити 5 відсотків від суми. Отже, відріж, дядько, державі шматок шкури невбитого ведмедя, а не відріжеш — платитимеш штраф.
Коли люди, вичерпавши можливість одержати свої вклади звернулись до Європейського суду, офіційному Києву вдалося довести, що вклади громадян, за часів СРСР, і ті кошти, що фігурують на компенсаційних рахунках, — це зовсім різні речі. І, маючи права на перші, громадяни абсолютно безправні щодо других. Уряд переміг, незважаючи на те, що аргументація самих вкладників була чітка й логічна: люди не можуть отримати у банку свої вклади, тоді як банк, згідно з договором між ним та вкладником, зобов’язаний повернути їх за першою вимогою. Держава є гарантом зобов’язань банку і відповідальною за долю вкладів, проте в односторонньому порядку обмежила права вкладників як сторони договору. Відтак вкладники потерпіли від невиправданого втручання в здійснення їхнього права на недоторканність майна, що гарантується статтею 1 протоколом 1 Європейської конвенції з прав людини.
В рішенні Суду позиція української влади виглядає так: «Уряд підкреслює, що навіть попри те, що ці вклади зазнали значного знецінення, вони ніколи не піддавалися експропріації чи арешту, і не існує жодних перешкод для того, щоб заявники могли їх забрати в будь-який час з урахуванням відсотків. Це право гарантоване їм як відповідними положеннями старого закону про банківську діяльність, так і нинішнім положенням. З іншого боку, заявники не мають жодних прав власності на активи компенсаційного рахунку, які щорічно виплачуються державою в залежності від можливостей державного бюджету». Тобто виходить: те, що людина вклала до 1992 року, є її майном, і вона може піти зі старою ощадкнижкою в банк і все це забрати, а компенсаційні рахунки — це, власне, бюджетні гроші, такий собі жест доброї волі з боку української держави.
Справді, Європейський суд пояснив: Людина приходить у банк, здає гроші до каси, отримує ордер і запис у книжці, що підтверджує: на її рахунку з’явилися такі-то гроші. Саме такі ощадні книжки мали вкладники Ощадбанку СРСР, гроші на тих рахунках справді були і залишаються їхньою власністю. Але потім відбулася заміна радянських карбованців на купоно-карбованці, була страшенна інфляція... Врешті, після грошової реформи купоно-карбованці на рахунках були переведені в гривні за затвердженим тоді курсом, але, в результаті знецінення за часів купонокарбованців, ті тисячі, що були на книжках за радянських часів, перетворилися на копійки. Отож вийшло: на тих рахунках тепер по 40, 70, 90 копійок. Кожен справді може піти це забрати, ніхто не заважає. Проте у листопаді 1996 року Верховною Радою було прийнято закон № 537/99 «Про гарантії держави щодо відшкодування вкладів українських громадян». І вклади, які мали громадяни за станом на 1 січня 1992 року, були проіндексовані у співвідношенні 1 карбованець до 1,05 гривні. Суть цього закону, якщо сказати вустами держави, така: я готова добровільно компенсувати вклади і віддати ці кошти громадянам, але в тому порядку, який сама визначу. Тобто, компенсаційні книжки не дають громадянам право власності — вони дають лише право на отримання цих коштів за певних умов.
Європейський Суд констатує, що скарга заявників стосується двох типів коштів, на які вони претендують: з одного боку, власне заощаджень, тобто коштів, які були фактично покладені заявниками в банк, незалежно від їхньої реальної вартості, і з другого боку — бюджетних коштів, що їх виплачує держава в порядку індексування згаданих вкладів відповідно до закону... Суд констатує при цьому, що основним предметом заяв є можливість одержання проіндексованих коштів. Щодо початкових вкладів заявників, Суд вважає, що вони незаперечно становлять «майно», яке належить їм. З цього приводу Суд зазначає: не заперечується, що заявники можуть забрати ці кошти разом з відповідними процентами, якщо забажають. Суд вважає, що заявники не можуть вимагати кваліфікувати їх як «потерпілих» згідно зі статтею 34 Конвенції.
Проте рішенням Європейського суду були вельми здивовані й самі українські урядовці. Рішення Європейського суду ухвалене одностайно, серед суддів був і представник України Володимир Буткевич, і це практично зводить нанівець шанси решти вкладників колишнього Ощадбанку, які подаватимуть до Страсбурга відповідні заяви.
Передусім визначимо, чи є суми вкладів Ощадбанку СРСР внутрішнім державним боргом України? Адже з юридичної точки зору держава може взагалі відмовитися виплачувати ці гроші, оскільки український парламент не ратифікував угоду, підписану 13 березня 1992 року у Москві, за якою кожна з країн СНД сама вирішує проблеми з вкладами населення в Ощадбанку. Якщо держава офіційно не визнає цю суму державним внутрішнім боргом, то цей борг залишатиметься «суто моральним».
Тим часом у Росії законом «Про відновлення і захист заощаджень громадян Російської Федерації» № 73-ФЗ від 10 травня 1995 року гроші, вкладені в Ощадбанк до 20 червня 1991 року, офіційно визнано державним боргом, і ухвалено п’ять законів, які повною мірою відновили майнові права власників заощаджень, зроблених за радянських часів. Правда, механізму переведення боргових зобов’язань у реальні гроші немає, але важливо, що держава визнала свій борг і виявила готовність його повернути.
Звичайно, ідеального вирішення проблеми знецінених заощаджень немає. Тоді, після «параду суверенітетів» союзних республік, усі до копійки багатомільярдні заощадження були стягнуті в Москву, у центральний Держбанк. Їх повинні були повернути до кінця 1991 року. Але в Біловезькій Пущі про це навіть не подумали. Було не до того. Потрібно було терміново їхати на полювання, бо кабани втомились чекати мисливців. Ділити загальну спадщину СРСР кинулися пізніше, коли усе згоріло в страшній інфляції. Тепер можна про це кричати у свинячий слід.
«Урядовий кур’єр» №118 від 06.07.07 р. повідомляє: “За даними Рахункової палати зобов’язання із знецінених заощаджень населення (131,96 млрд. грн.) за останні десять років скоротилися лише на 3% і на початок 2007 року становили 127,9 млрд. грн”.
І все ж таки, гроші, про які ми сьогодні говоримо, — це борг, який влада не повернула народу. Не має значення, яка це влада — колишня чи теперішня. Це — влада, яку ми обираємо.
ЯРОСЛАВ. [email protected]
